- сума уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій;
- витрати на ліквідацію необоротних активів (розбирання, демонтаж тощо);
- залишкова вартість ліквідованих (списаних) необоротних активів;
- інші витрати звичайної діяльності.
Надзвичайні витрати включаються до фінансової звітності за вирахуванням суми, на яку зменшується податок на прибуток від діяльності підприємства внаслідок збитків від надзвичайних подій.
Виробнича собівартість продукції зменшується на справедливу вартість супутньої продукції, яка реалізується, та вартість супутньої продукції в оцінці можливого її використання, що використовується на самому підприємстві.
Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) встановлюється підприємством самостійно.
Класифікація витрат за елементами використовується при визначенні собівартості продукції в середньому по галузі, по промисловості, на окремих підприємствах незалежно від типу виробництва, номенклатури продукції, виробничої структури [1, c.375-379].
На практиці не має відповідальності між дійсними витратами на виробництво й собівартість продукції. Водночас є і такі витрати, які включаються в собівартість продукції, але не мають прямого зв’язку з виробництвом: оплата часу виконання обов’язково працівникам підприємства, скорочення робочого дня для підлітків.
Непродуктивні витрати підприємства пов’язанні з виробничою діяльністю у межах встановлених норм включаючи у фактичну собівартість продукції, а втрати від порушення вимог з іншими підприємствами відшкодовується за рахунок прибутку.
Склад витрат, які включаються в собівартість можуть змінюватися, але загальна тенденція таких змін має бути, як омога повністю відображатися в собівартості дійсних витрат на виробництво продукції. Таке уточнення необхідне з огляду на те, що трапляється калькуляція одиниці продукції. Слід відрізняти витрати, які утворюють вартість продукції в певному періоді (списання на неї) і реальні грошові виплати.
1.4 Визначення калькуляції та розрахунок собівартості продукції
Калькуляція – це класифікація відповідного розподілу затрат для визначення собівартості продукції (обчислюється окремо виробнича собівартість).
Основною ознакою калькуляції є отримання інформації про виробничу собівартість для організації управління процесом виробництва і контролю за рівнями витрат.
Калькуляція потрібна для вирішення економічних завдань:
1. Обґрунтування цін на виробництво.
2. Обчислення рентабельності виробництва.
3. Для аналізу витрат на виробництво одиниці виробів на різних підприємствах.
4. Для визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів.
На підприємстві складаються планові та фактичні калькуляції. Різновидом планової калькуляції є проектно-кошторисна калькуляція, яка розробляється на разові замовлення, на нові виробництва. Особливістю цієї калькуляції є те, що обчислення в них є приблизним.
Незалежно від конкретного особливого виробництва і продукції калькуляції передбачається визначення об’єкта калькуляції, вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методів їхнього обчислення.
Об’єкт калькуляції та продукції собівартості, яких обчислюється. До них належить: основна, допоміжна продукція, послуги та роботи, головним об’єктом калькуляції – готові вироби.
Калькуляційна одиниця – це одиниця його кількісного виміру. Обчислення виробничої собівартості здійснюється за схемою:
1. Формують виробничі витрати та визначають обсяги господарської діяльності за центрами витрат.
2. Визначення витрат, які формують виробничу собівартість звітного періоду.
3. Визначення витрат за об’єктом калькуляції та виробнича собівартість одиниці продукції.
Під час калькуляції витрати групуються за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливого виробництва. Установлення статей витрат необхідно дотримуватися таких вимог:
1. Максимальну частку витрат, які включають собівартість треба обчислювати прямо на окремі вироби.
2. Статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна цілком обґрунтувати розподілом між виробництвом.
При умовному випускі різних видів продукції калькуляція ускладнюється і є менш точною, оскільки виникає проблема розподілу непрямих витрат.
Існує два вида розрахунку калькуляційних витрат:
- система обліку і калькуляція за змінними витратами;
- система обліку і калькуляція за повними витратами.
Система обліку і калькуляція за змінними витратами ґрунтується на розподілі всіх затрат на змінні і постійні і передбачають, що собівартість продукції визначається тільки за змінними витратами. До виробничої собівартості належать прямі витрати, в яких є змінні. За змінними витратами оцінюють і залишають готову продукцію.
Постійні витрати не включають у собівартість продукції, а зараховуються до витрат періоду. Вони підлягають обліку окремих і їх списують на фінансові результати звітного періоду.
Калькуляційні затрати за змінними витратами є доповненням калькуляції повних витрат. Використовують її в управлінні обліку для планування, контролю, для прийняття управлінських рішень про виготовлення нових видів продукції.
Система обліку і калькуляція за повними витратамипередбачає, що в собівартість продукції включаються усі затрати пов’язані з процесом виробництва: прямі матеріали, пряма заробітна плата, накладні загальновиробничі витрати, інші прямі витрати.
Калькуляційна собівартість з повним розподілом затрат здійснюється:
1. Згідно з замовленням.
2. Згідно з процесом.
3. На основі виробничої діяльності.
Згідно з замовленням об’єктом обліку є певні окремі замовлення. В кожному замовленні надають окремий номер, за яким здійснюється групування первинних документів. Загальновиробничі витрати, які є непрямим врахуванням непрямих рахунків, а в кінці місяця відносяться на собівартість окремих замовлень через їх розподіл. Фактична собівартість замовлення визначається після його виконання.
Згідно з процесом використовується у тих виробництвах, де вихідна сировина проходить низку технологій виробничих процесів. На кожному етапі отримуються напівфабрикати, які є сировиною для подальшого етапу. На останньому етапі отримуємо готову продукцію. Витрати за цим методом враховуються по етапах і видах продукції. Об’єктом калькуляції є готова продукція і напівфабрикати кожного етапу.
Виробнича діяльність підприємства орієнтується на контролі і скороченні тривалого виробничого процесу особливо тих операцій, які не збільшують цінність виробу. При цьому методі виробничі накладні обліковуються за центрами виробничої діяльності, а потім розподіляються між видами продукції на основі баз розподілу.
На практиці найбільш широке розповсюдження отримали два метода визначення собівартості: нормативний метод та метод по техніко-економічним факторам. Як правило, вони використовуються у тісному взаємозв’язку.
У випадку переважного використання нормативного метода при визначенні собівартості продукції використовуються норми і нормативи використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, тобто нормативна база підприємства [5, c.349].
Визначаючи собівартість випускаємої продукції, на підприємствах, як правило, складається відповідний план, який включає:
- кошторис витрат на виробництво, який складають за еконономічним елементом;
- величину собівартості усієї випущеної, товарної і реалізованої продукції;
- планові калькуляції окремих виробів;
- розрахунок зниження собівартості випущеної або товарної продукції по техніко-економічним факторам.
При цьому важливими якісними показниками плана по собівартості продукції являються:
- собівартість випущеної, товарної і реалізованої продукції;
- собівартість одиниці важливих видів продукції;
- витрати на 1 грн. випущеної, товарної або реалізованої продукції;
- відсоток зниження собівартості по техніко-економічним факторам;
- відсоток зниження собівартості порівнюємої продукції [5, c.350].
У кошторис витрат на виробництво включаються витрати, величина яких визначається на основі розрахунку по кожному елементу. Витрати на сировину, основні і допоміжні матеріали, паливо і енергію у кошторис витрат встановлюються у розрахунку на виробничу програму виходячи з планового обсягу виробництва, норм та цін. Загальний розмір амортизаційних відрахувань розраховується на основі діючих норм по групам основних фондів. На основі кошторису витрат визначаються витрати на всю випущену або товарну продукцію.
Узагальнені результати виробничої діяльності підприємства знаходять відповідне відображення у плані собівартості продукції. Його функціональне призначення – формування ведучих критеріїв оцінки ефективності виробництва.
Основу визначення собівартості складає вільний кошторис витрат на виробництво і встановлення величин досягнення основних показників собівартості. У цілому планування виконується в наступній послідовності:
1. Визначаються витрати базисного року на гривню товарної продукції або собівартість одиниці продукції.
2. Шляхом множення витрат базисного року на обсяг товарної продукції плануємого року або на кількість товарної продукції у натуральному вираженні розраховується її собівартість при збереженні умов виробництва і реалізації продукції у базисному році. Збільшення обсягу товарної продукції повинно відображати зміну обсягу її виробництва у натуральному вираженні.
3. Обчислюється зниження витрат, включаємих у собівартість продукції, обумовлене впливом окремих техніко-економічних факторів.
4. З раніше визначеної собівартості товарної продукції плануємого року віднімається загальна сума зниження витрат і визначається собівартість товарної продукції в умовах плануємого року.