Однак сьогодні ще рано говорити про те, що профспілки як інститут захисту соціально-економічних прав та інтересів найманих працівників належним чином виконують свої функції. Зокрема про це свідчать результати соціологічних опитувань, які регулярно проводяться в Україні Інститутом соціології НАН України. Вони показують, що в 2000 р. лише 12,4 % населення довіряло традиційним профспілкам, і лише 6,7 % — новим профспілкам, причому рівень довіри з року в рік зменшується. Це ж опитування показує, що реальна належність працівників до профспілок складає лише 43 %, а серед молоді — майже вдвічі менше.
Розвиток відносин соціального партнерства обумовлений в сучасному світі ще й зростаючою складністю та інтелектуалізацією праці, зростанням ролі людського чинника на виробництві, перетворенням найманого працівника із простого виконавця у активного, творчого, освіченого суб'єкта розвитку виробництва, прихильність і активна участь якого значно підвищує економічну ефективність організації й управління виробництвом. У зв'язку з цим, як самі працівники, так і роботодавці стають зацікавленими у залученні найманих працівників до свідомої, активної участі в управлінні підприємством, а це викликає необхідність враховувати інтереси, думки, позиції працівників.
Тому зростання ролі людського капіталу як визначального чинника конкурентоспроможності виробництва стає за сучасних умов основою для зближення економічних інтересів роботодавців та найманих працівників. Протиріччя між роботодавцями та найманими працівниками при цьому не зникають, але з'являється більше підстав та мотивів для ефективного вирішення їх на основі домовленостей і угод, шляхом пошуку можливостей досягнення компромісу.
Об'єднання роботодавців як суб'єкти соціального партнерства
Організації та об'єднання роботодавців є одним з основних суб'єктів соціального партнерства. Методи створення цих організацій і об'єднань, їх функціонування і співробітництва з профспілками та органами влади є важливою складовою механізму соціального партнерства. Передумовою створення організацій та об'єднань роботодавців є власне наявність цього прошарку в суспільстві. Тому зрозуміло, що в умовах планової централізованої економіки, заснованої переважно на власності бюрократичної держави, потреби у створенні організацій та об'єднань роботодавців не було. Лише з початком докорінної трансформації нашого суспільства, появою різних форм господарювання, реформуванням відносин власності — виникненням підприємців як соціального прошарку — з'явилася можливість (і виникла потреба) їх цивілізованого об'єднання.
Першою організацією роботодавців нового типу, що виникла в Україні ще за часів СРСР, був Союз підприємців Криму, створений у лютому 1989 р. На початку 90-х рр. на всій території України створюється велика кількість союзів, спілок, асоціацій роботодавців, формування яких здійснювалося за регіональною, галузевою, професійною та іншими ознаками.
Важливе значення для розвитку організацій роботодавців та їх об'єднань має реалізація положень Закону України "Про організації роботодавців", прийнятого у травні 2001 р. У цьому Законі чітко визначено правові засади створення та діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань. Принципово важливим є законодавче закріплення повноважень організацій роботодавців, їх взаємовідносин з органами державної влади та організаціями найманих працівників. Вже нині існує досить розгалужена структура організацій роботодавців та їх об'єднань, що діють за територіальною або галузевою ознакою.
Але разом з цим, можна констатувати, що рівень сформованості інститутів представництва інтересів роботодавців не лише недостатній для ефективного соціального партнерства, але й нижчий порівняно з організаціями найманих працівників.
Відповідно, дуже низька активність організацій роботодавців та їх об'єднань в системі соціального партнерства. Так, у 2000 р. об'єднання роботодавців були учасниками лише восьми з 70 укладених галузевих угод, в той час як Міністерством юстиції зареєстровано 90 громадських об'єднань підприємців. Про незацікавленість роботодавців у соціальному партнерстві також свідчать дані соціологічних опитувань, які засвідчили, що підприємці були ініціаторами укладення колективних договорів лише в 5 % випадків, в усіх інших випадках цей процес ініціювали профспілки або безпосередньо наймані працівники.
З цих та інших причин в Україні залишається невисоким рівень охоплення колдоговірним процесом суб'єктів підприємницької діяльності (з понад 340 тис. суб'єктів колективні договори укладені у 2001 р. лише на 72 тис). За рівнем охоплення колдоговірним захистом працівників (75 %) Україна поступається європейським країнам, де цей показник наближається до 100 %.
Це обумовлено цілою низкою соціально-економічних і політичних причин. Головною проблемою інституційного представництва роботодавців є їхня диференціація за силою, впливом, власністю, моральністю а, отже — соціальними, політичними й особливо економічними інтересами.
Крім того, процес формування нових власників в Україні все ще триває. На етапі первісного нагромадження капіталу нові власники дбають передусім про найшвидше нарощення капіталу, нерідко у будь-який спосіб, а про соціальні потреби турбуються лише в міру крайньої необхідності.
В Україні поки що, на жаль, немає стійких традицій, культури вирішення соціально-економічних проблем шляхом пошуку компромісів, а процеси корумпованості влади і криміналізації господарської діяльності лише посилюють диктат сильної сторони.
Стан соціального партнерства в Україні
Соціальне партнерство як особливий вид суспільних відносин і закономірний результат розвинутої соціально орієнтованої економіки є в той же час важливим показником економічної, соціальної й політичної зрілості суспільства. У індустріально розвинутому суспільстві з ринковою економікою об'єктивно виникає необхідність переходу до соціально-партнерських відносин у сфері праці, що обумовлено цілою низкою економічних та соціальних чинників.
Важливою специфікою соціальної держави є те, що ця форма держави ніколи не виникає стихійно, вона завжди є результатом цілеспрямованої політичної стратегії. Головним компонентом цієї стратегії має бути активна соціальна політика, характерними рисами якої є: домінування превентивних заходів з недопущення негативних соціальних явищ (масової бідності, економічної пасивності населення тощо), оптимальне поєднання їх з коригуючими заходами.
Під соціальною політикою слід розуміти систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ та організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування. Специфічною формою проведення соціальної політики, як і гарантій її реалізації, є відповідне правове регулювання. Іншими словами, мета, основні напрями, коло фізичних осіб, на яких впливає вказана політика, а також відносини, що виникли між суспільством і особистістю, тощо, закріплюються в нормах права.
Таким чином, за допомогою різних галузей права визначається, закріплюється в нормах права та набуває правової форми специфічне коло соціальних відносин, які за своїм змістом можна назвати соціальними правовідносинами.
Поняття «соціальні відносини» зустрічається у філософській, юридичній, соціологічній та іншій літературі і вживається у широкому та вузькому розумінні. Протягом тривалого часу термін «соціальні відносини» вживається як синонім словосполучення «суспільні відносини». Під останніми прийнято було розуміти усю сукупність економічних, політичних, ідеологічних, культурних відносин, суть в змісті яких відображають соціальні, а не фізичні, біологічні і технічні процеси та явища.
Сьогодні соціальні відносини почали розумітись не тільки широко як синоніми суспільних відносин, а й вузько, де соціальне розуміється як частина суспільного. На поняття і суть соціальних відносин у вузькому розумінні є різні точки зору. Найбільш прийнятними є висновки, зроблені А. Козловим. На його думку, дані відносини займають проміжне місце між економічними і політичними, між базисом і надбудовою, що соціальне притаманне таким спільнотам, як: клас, нація, колектив, сім'я, а також особистості; що в центрі соціального життя — людина, її становище і місце в суспільстві, умови і спосіб її життя, потреби.
Соціальні відносини отримують нормативне закріплення у законодавстві, правових актах, в силу чого набувають юридичного характеру. Врегульовані правом і приведені в певну систему, соціальні відносини, розвиток яких відбувається у напрямі соціальної захищеності людини, є суттю соціальної політики.
Подібний концептуальний підхід до визначення суті названих відносин і соціальної політики дозволяє виділити людину як її об'єкт, оскільки політика спрямована на розкриття її творчого, діяльного потенціалу. Принципи, суть і зміст соціальної політики відображаються у конституційному праві, норми якого складають основу всього державно-правового регулювання соціальних відносин.
Конституція України передбачила право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, встановлених законом.