Праця та її роль у розвитку людини і суспільства (стр. 2 из 3)
Комбінування виробництва – надзвичайно прогресивна форма концентрації. Відкриваючи шлях до комплексного використання сировини, воно приведе до раціоналізації і зміцнення господарських зв'язків між взаємозалежними стадіями і видами виробництва. В умовах НТР істотну роль відіграють науково-виробничі об'єднання, що комплексно здійснюють процес «дослідження – виробництво». Як правило, найбільш великі з них включають, крім виробничих ланок, науково-конструкторські, технологічні, науково-дослідні організації, лабораторії, дослідницькі господарства, що забезпечують виробництву необхідну науково-конструкторську і технологічну підготовку. Це наближає науку до виробництва, створює умови для найшвидшого використання досягнень науки і техніки в господарських одиницях, визначає необхідність кваліфікаційного росту працівників.
Широко застосовуються сьогодні малі форми підприємництва, які вирішують нагальні задачі створення додаткових робочих місць і забезпечення зайнятості населення, та на жаль, у значно меншому ступені формують умови для впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво. Така ідеальна схема впливу праці на людину і суспільства. Вона представлена на рис. 1.
Рис. 1. Роль праці в розвитку людини і суспільства
Таким чином, роль праці в розвитку людини та суспільства проявляється в тому, що в процесі праці створюються як матеріальні так і духовні цінності і розвиваються самі робітники, вони отримують нові знання, навички, розкривають свої здібності.
Праця, виступаючи як процес взаємодії людини і природи, у той же час обумовлює і визначає відносини між її учасниками. Аналізуючи структуру суспільної праці, виділяють такі категорії, як зміст праці та соціально-економічний характер праці.
Зміст праці розкривається взаємодією людини з природою, це сукупність якісно визначених трудових функцій, спрямованих на виробництво матеріальних благ, це конкретні види трудової діяльності в процесі виробництва. Соціально-економічний характер праці виражає форму її громадської організації, відмітні риси, що властиві тому чи іншому способу виробництва, є сукупністю відносин між учасниками трудового процесу.
Один із найважливіших методологічних аспектів дослідження праці – пізнання її функцій. При всім різноманітті не можна не відзначити їхньої діалектичної єдності. У своїх основних суспільних функціях праця виступає як:
спосіб задоволення потреб (перша і найважливіша функція праці, з якої починається суспільне буття людини);
творець суспільного багатства (діяльність, за допомогою якої людина, задовольняючи свої потреби, опосередковує, регулює, контролює обмін речовин між собою і природою);
творець суспільства і фактор суспільного прогресу (задовольняючи потреби і створюючи багатство, праця лежить в основі всього суспільного розвитку – формує соціальні шари суспільства й основи їхньої взаємодії);
творець людини (створюючи всі цінності людського буття, виступаючи як суб'єкт суспільного розвитку, прилучаючи до праці суспільство в цілому, людина розвиває і сама себе – здобуває знання та професійні навички, формує навички спілкування і взаємодії);
сила, що відкриває людству шлях до волі (дає людям можливість враховувати заздалегідь усе більш віддалені природні і суспільні наслідки своїх дій). Ця функція як би резюмує всі попередні, тому що саме в праці і за допомогою праці суспільство пізнає як закони свого розвитку, так і закони природи.
Отже, функції праці взаємозалежні і взаємообумовлені. Розвиток функції праці як творця суспільного багатства створює передумови для дії функції праці, що формує людину. Остання, усе більш розширюючи сферу свого прояву в результаті соціального прогресу, відкриває більший простір для дії першої, а обидві вони прискорюють науково-технічний і соціальний прогрес, створюють передумови для задоволення постійно і всебічно зростаючих потреб людей. При аналізі змісту праці враховується, що в процесі праці здійснюються наступні функції:
логічна, пов'язана з визначенням мети і підготовкою системи необхідних трудових операцій;
виконавська – приведення засобів праці в дію різними способами в залежності від стану продуктивних сил і безпосередній вплив на предмети праці;
реєстрації і контролю – спостереження за технологічним процесом, ходом виконання наміченої програми;
регулювання – коректування, уточнення заданої програми.
Кожна з названих функцій у тому чи іншому ступені може бути присутньою у праці окремого працівника, але неодмінно властива сукупній праці. В залежності від переваги тих чи інших функцій у трудовій діяльності людини визначається складність праці, складається конкретне співвідношення функцій розумової і фізичної праці.
Головними факторами, що змінюють зміст праці, являються розвиток засобів виробництва, науково-технічний прогрес, перетворення техніки і технології виробництва. Під дією цих факторів праця поступово звільнюється від обмежень, що стримують можливості людського організму. Людина зі своїми здібностями і навичками до праці, як і раніше, залишається головним елементом виробництва, але зміст праці міняється. Він реалізується в дії по використанню наукових знань, здійсненню контролю і регулювання в точній відповідності з вимогами досягнень науки і техніки.
Економічна наука, розглядаючи процес суспільного розвитку, виділяє в ньому періоди не тільки за рівнем розвитку продуктивних сил (характеру знарядь праці), але й по формі їхнього застосування (характеру відносин людей у процесі створення матеріальних благ і послуг). Ключову роль способу виробництва в розвитку людства виділяли ще політекономи XVIII в. (А. Сміт, Д. Юм), але в найбільш розгорнутому вигляді це знайшло відображення в роботах К. Маркса. В них показаний історичний генезис суспільства як поєднання матеріально-речовинних, соціально виробничих і соціально-культурних факторів.
Суспільний поділ праці ще в умовах рабовласництва сприяв відокремленню розумової діяльності в самостійну сферу. Поряд з масою людей, що виконують просту фізичну працю, виділяються деякі привілейовані члени суспільства, що займаються державними справами, керуванням виробництвом, мистецтвом і наукою. З розвитком мануфактури, особливо великого машинного виробництва, поділ праці на розумову і фізичну відбувається вже безпосередньо на виробництві. Велике машинне виробництво, поглиблюючи суспільний поділ праці, відокремивши виробника від засобів виробництва, перетворює його у виконавця, позбавленого можливості виявляти свою суспільну волю. Складна кооперація праці припускає поділ праці, коли в єдиному виробничому процесі поєднуються різні, але взаємозалежні конкретні види праці. У сучасній праці між окремими працівниками затверджуються визначені виробничі відносини, насамперед відносини кооперації і поділу праці.
В умовах сучасного машинного виробництва міняються кількісні співвідношення між працівниками, зайнятими різними видами праці. Важлива особливість такої кооперації полягає в тому, що всі її учасники виконують строго відособлені, часткові функції. Їхня праця розділена в часі й у просторі. Це викликає відому роз'єднаність трудових дій членів даної кооперації, у той же час сам процес праці виступає як єдине ціле. Необхідність чітких погоджених дій у трудовому процесі всіх його учасників викликана організаційною і технологічною потребами виробництва.
Виробничі відносини, розглянуті під кутом зору поділу і кооперації праці, дають лише загальну характеристику суспільної форми праці. Властиві тому чи іншому ступеню розвитку людства специфічні риси праці можна зрозуміти лише виходячи з форми власності на засоби виробництва. Характер з'єднання працівника з засобами виробництва визначає соціальний характер і соціальну природу праці. Якщо зміст праці характеризує рівень розвитку продуктивних сил, технічний спосіб з'єднання особистісного і речовинного елементів виробництва, то соціальний характер і соціальна природа праці відбивають соціально-економічне положення працівника в суспільному виробництві, ті особливості виробничих відносин, при яких відбувається праця.
Головними елементами системи виробничих відносин, що визначають характер праці, є:
відношення трудящих до засобів виробництва, форма власності на засоби виробництва;
мета, на ім'я якої здійснюється праця безпосередніх виробників, зв'язок між працею індивідуума і сукупною працею суспільства, що характеризує форму прояву суспільної природи праці;
ступінь соціальних розходжень у праці, обумовлених відносинами соціальних груп (класів) до засобів виробництва, розходженням у рівні підготовки працівників і виконанні ними різнорідних функцій у процесі праці. Ці сторони способу виробництва, в свою чергу, визначають відношення самих виробників до власної праці, відносини розподілу продуктів праці, а також спосіб організації праці в суспільстві.
У рабовласницькому і феодальному суспільствах присвоєння власниками засобів виробництва чужої праці засноване на позаекономічному примусі, тобто на особистій залежності трудящих від панівних класів. Для капіталізму (індустріального і постіндустріального суспільства) характерна система найманої праці, заснована на економічному примушуванні. Безпосередні виробники (робітничий клас і селяни), позбавлені засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу власникам засобів виробництва. Останні привласнюють істотну (нерідко велику) частину праці і продукту праці найманого робітника – додаткову працю і додатковий продукт, що виступають в ролі додаткової вартості. Дрібні приватні власники засобів виробництва, які не використовують найманої праці, роблять продукти і послуги за допомогою або індивідуальної праці, або кооперованої (кооперативи, товариства, сімейні об'єднання і т.ін.).