У 1885 р. з ініціативи міського управління був відкритий Технологічний інститут - перший з вищих технічних закладів в Україні. Перед ним була поставлена мета давати вищу технологічну освіту спочатку з двох спеціальностей - механічної та хімічної. Організатором та першим директором інституту був видатний учений, професор В.-Л. Кирпичов. До інституту приймались за конкурсними іспитами особи, які закінчили гімназії та реальні училища, термін навчання складав п'ять років (перший набір 200 чоловік, потім їх стало 250, а з 1901 р. - 300). По закінченні випускники одержували звання технолога або інженера-технолога. Інститут мав механічну майстерню зі школою ремісничих учнів, сільськогосподарську станцію, лабораторії, музей та бібліотеку. На початок XX ст. на території інституту було 12 будівель.
Відкриттю Київського університету, створенню передумов для його успішної діяльності передувала двохсотлітня історія Києво-Могилянської академії, заснованої 1632 р. Це був перший вищий навчальний заклад в Україні, де навчалися й працювали видатні діячі українського просвітительства - Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький та ін. 8 листопада 1833 р. з'явився указ царя Миколи І про відкриття в Києві "Императорского университета св. Владимира”. 15 липня 1834 р. Київський університет прийняв у свої стіни перших 62 студенти. А факультет був один - філософський з двома відділеннями - історико-філологічним та фізико-математичним. У 1835 р. відкрито юридичний, а у 1841 р. - медичний факультет. Філософський згодом розділився на два самостійних факультети. У такому складі університет працював до 1917 р.
Першим ректором університету став професор Московського університету М.О. Максимович - видатний вчений, історик, фольклорист і мовознавець, близький друг М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка. У 1837-42 р. був споруджений будинок університету за проектом відомого професора архітектури Петербурзької Академії мистецтв В.І. Беретті в стилі російського класицизму.
У 40-і роки XIX ст. як вчитель малювання в університеті працював Т. Г. Шевченко. Однак за участь в революційному нелегальному кружку його разом з однодумцями заарештували.
Порядок прийому викладачів до університетів будувався на засадах "Загального статуту імператорських російських університетів" від 18.06.1863р. (далі – Статут).
Згідно із вказаним Статутом, кожний факультет складався з декана, професорів ординарних та екстраординарних, доцентов та лекторів по штату. Понад це, університетам надавалося право мати приватдоцентів у необмеженій кількості (п.6).
Факультети за розсудом університетської Ради й із затвердженням міністра народної освіти могли бути поділювані на відділення (п.7).
Декани обиралися в зборах своїх факультетів на три роки з ординарних професорів, а якщо таких у факультеті було менше трьох, то й з екстраординарних і затверджувалися міністром народної освіти (п.8). При цьому вибір деканів факультетами провадився в присутності університетської Ради. Якщо вибір за якимись причинами не провадився, то вони балотувалися Радою. Даною Приміткою до п.8 уряд хотів зменшити кількість часу, потрібну при виборі ключових університетських посад.
П.68 Статуту встановлював вимоги, яким повинні були відповідати кандидати на високі посади. Але цими вимогами Статут не обмежувався.
Згідно п.69 Статуту, особи, що бажали отримати звання професора, доцента або приват-доцента, але невідомі факультету своїми викладацькими здібностями, понад умови, викладені в п. 68, повинні були прочитати привселюдно, у присутності факультету, дві пробні лекції: одну - на тему за власним уподобанням, а іншу - за призначенням факультетських зборів.
П.70 Статуту визначав порядок прийому на посаду штатного викладача. По відкритті вакансії штатного викладача кожний член факультету по приналежності вакантного місця міг запропонувати кандидата. Всі запропоновані балотувалися (тобто, щодо них проводилося голосування) у факультетських зборах. Про результат балотування факультет доповідав університетській Раді, додатково надаючи їй список балотованих. Всі взагалі запропоновані кандидати вносилися в особливу, для цієї мети призначену книгу й у першому засіданні Ради знову піддавалися балотуванню в тому порядку, як вони були записані. Кандидат, що одержував більше число виборчих куль, що складали притому абсолютну більшість, тобто більше половини закритих голосів, що брали участь у балотуванні членів Ради, вважається обраним.
Якщо ніхто з кандидатів не отримував абсолютної більшості при першому балотуванні, то це останнє повторювалося між кандидатами, що одержали порівняно з іншими більше виборчих голосів.
Вторинне балотування допускалося й при рівності голосів.
Згідно з параграфом 71, якщо ніхто із запропонованих кандидатів не буде обраний Радою абсолютною більшістю голосів або якщо Рада не має зовсім на прикметі кандидата, гідного зайняти нововідкрите місце викладача, то оголошується конкурс за програмою, особливо складеною на цей предмет факультетом і затверджуваною Радою.
Параграф 72 Статуту визначає порядок обрання та затвердження професорського складу. Професори по обранню Ради повинні затверджуватися міністром, а доценти й лектори - піклувальником навчального округу. У тих випадках, коли вакантна в Університеті кафедра не буде заміщена протягом року вибраним від університетської Ради кандидатом, міністр може призначати в професора по своєму обранню осіб, що задовольняють необхідним від професора вимогам. Понад цього від міністра залежало призначати повсякчас понадштатних професорів з осіб, які відрізнялися ученістю, мистецтвом викладання й задовольняючих іншим умовам, необхідним від професора, просячи щоразу у порядку, установленим у затверджених Імператором 22-го травня 1862 року правилах про складання, розгляд і затвердження кошторисів, дозвіл на здійснення необхідного для утримання такого понадштатного професора.
У параграфі 73 Статуту йшла мова про те, що особи, що шукають звання приват-доцента й виконали задовільно вимоги, викладені в параграфах 68 і 69, допускаються Радою Університету, із затвердження піклувальника, до читання в Університеті курсу по обраним ними наукам як приват-доцентів.
Параграф 76 регламентував порядок прийняття до університетів осіб з обслуговуючого персоналу. Особи, що перебували при учбово-допоміжних установах Університету, як-то: бібліотекар і його помічники, помічники прозекторів, хоронителі кабінетів і музеїв, лаборанти, провізори і їхні помічники, обиралися Радою й затверджувалися піклувальником навчального округу.
Параграф 77 регламентував звільнення від університетської служби. Прохання про звільнення від служби професорів і доцентів, а також осіб, пойменованих у параграфі 76, вносилися в Раду ректором. По здачі прохачами доручених їм частин вони звільнялися тим же порядком, яким визначалися на посаду.
До цього параграфу була примітка. Від приват-доцентів як таких, що не перебували в дійсній службі потрібна була у випадку припинення ними лекцій тільки проста заява про це ректорові.
Вищою інстанцією по навчальних і судових справах в університеті були загальні збори, або Рада, що складалася з ординарних і заслужених професорів. Рада обирала ректора, інспектора казенних студентів, професорів, почесних членів, ад'юнктів; призначала учителів у гімназії й повітові училища; визначала порядок навчального життя як університету, так і інших навчальних закладів округу. Вона була вищою інстанцією університетського суду.
У Європі до початку XIX століття вже склалася традиція підготовки й присудження вчених ступенів, які підрозділялися на три категорії. До першої категорії відносилися ординарні професори, до другого - екстраординарні професори, до третього - приват-доценти (залучалися до читання лекцій, але не були на утриманні держави).
Існуючі в Європі вчені ступені в XVIII столітті були перенесені в Росію, однак тільки в XIX сторіччі з'явилися законодавчі акти, що регулюють їхнє присудження[3].
Відповідно до «Положення про введення в учені ступені» (1819) було передбачено чотири вчені ступені - дійсний студент, кандидат, магістр і доктор, але фактично присуджувалися тільки три вчені ступеня. Звання дійсного студента університету присуджували більшості закінчивших університетські курси студентам, а ступінь кандидата отримували лише деякі, в основному ті, які виявили здатність до наукової праці[4]. Надалі положеннями 1837, 1844 і 1864 року передбачалося три вчені ступеня: кандидат, магістр і доктор. В 1884 році був скасований учений ступінь кандидата.
У Європі в цей період у зв'язку з розвитком наукового життя число вчених ступенів поступово скорочувалося й до середини XIX століття, наприклад, у німецьких університетах, була збережена на всіх факультетах лише один ступінь доктора (крім богослов'я). Довше всього середньовічні форми вчених ступенів збереглися в Англії й Франції.
Розповімо про вимоги до ступеню професури та викладачів, які регулювалися "Загальним статутом імператорських російських університетів" від 18.06.1863р.
Згідно із ним, ніхто не міг бути ординарним або екстраординарним професором, не маючи ступінь доктора по розряду наук, що відповідають його кафедрі. Для одержання звання доцента належало мати, принаймні, ступінь магістра; приват-доцентами ж могли бути й кандидати, що представили дисертацію (pro venialegendi) по тому відділенню факультету, у якому вони мають намір викладати, і захистили її привселюдно в присутності факультету.
Наприкінці 18 - початку 19 ст. в університетах поступово починає складатися інститут магістратури, вводиться вчений ступінь магістр. Інститут магістратури не був регламентований законодавчими актами, а був результатом академічної нормотворчості Московського університету, а згодом - інших університетів. Кількість присуджуваних магістерських ступенів була незначною. В 60-х роках цього ступеня були визнані гідними чотири чоловіки, в 70-х - один; в 80-х - п'ять. Магістранти склали основну частину професорсько-викладацького складу Московського університету.