Акофф Расел
Расел Акофф (нар. 1919) – американський вчений, який зробив значний внесок у розвиток теорії та наукових методів управління.
Народився у 1919 р. у м. Філадельфія, США; в 1941–1942 і 1946–1947 рр. – асистент викладача (філософія) у Пенсільванському університеті; 1942–1946 рр. – служба в армії США; 1947–1952 рр. – асистент професора в Уейновському університеті м. Детройта; 1951–1964 рр. – ад’юнкт – професор і професор у Технологічному університеті Кейса; 1964–1986 рр. – Пенсільванський університет: професор кафедри системотехніки й кафедри наукових методів керування; голова рад факультетів статистики, дослідження операцій і вивчення соціальних систем; директор Центру наукових методів управління і Центру Буша; 1986 р. – почесний професор кафедри наукових методів керування Пенсільванського університету; голова правління Інституту інтерактивного менеджменту (INTERACT), Філадельфія.
Основні праці: «Методи дослідження» (разом з У. Черчменом), 1950; «Введення в дослідження операцій» (разом з У. Черчменом і Е.Л. Арноффом), 1957; «Гід Менеджера з операцій дослідження» (разом з П.Рівет), 1963; «Основні принципи дослідження операцій» (разом з М. Сасієні), 1968; «На цілеспрямованих системах» (разом з Ф.Е. Емері), 1972; «Мистецтво вирішення проблеми», 1978; «Створення корпорації майбутнього», 1981; «Гід для керування майбутнім вашої корпорації» (разом з Е. Вергара, Д. Череджадаї), 1984; «Пожвавлення західних економік» (разом з П. Брохоломом, Р. Сноу), 1984; «Керування в малому», 1986; «Міфи Акоффа», 1991; «Демократична корпорація», 1994.
Роботи Р. Акоффа відіграли велику роль у розвитку теорії та наукових методів управління. Де б він не висловлював свою думку, учений безкомпромісно відстоював необхідність активної участі, креативного підходу до вирішення проблем, поліпшення майбутнього й вимоги «планувати або бути планованим». Найпомітнішим є його внесок у теорії дослідження операцій, інтерактивного планування, циркулярних організацій. На початку 50-х років він разом з У. Черчменом активно працював у сфері дослідження операцій, але в 70-х роках дійшов висновку, що представники цієї наукової сфери не змогли адекватно відреагувати на вимоги, що змінилися. Вони, як і раніше, приділяли основну увагу операційним і тактичним методам, тоді як корпоративні менеджери вже перейшли до методів стратегічного планування. Крім того, у 80-х роках викладачі, які читали лекції з дослідження операцій, не маючи достатнього досвіду практичної роботи, черпали основні знання з під – ручників. Тому Р. Акофф, який за його словами завжди орієнтувався на потреби ринку, залишив сферу дослідження операцій. Почався новий етап його наукової діяльності, який був присвячений цілеспрямованим корпоративним системам, що характеризують взаємозалежність проблем (так званій «мішанині»). Розробки вченого на початку 80-х сформувалися в новому підході, що одержав назву інтерактивного планування і мав заохочувати прагнення людей до вироблення ідеальних проектів, пошуку способів їхньої реалізації. У 80-х роках і особливо у 90-х він виявляв інтерес і до іншої проблеми – дослідження циркулярних організацій, які за своєю структурою є демократичними ієрархіями. Думки вченого щодо власного майбутнього з гумором викладено в його спеціальних публікаціях.
Кар’єра Р. Акоффа успішно тривала протягом шести десятиліть. Його науковий внесок завжди мав яскраво виражену практичну спрямованість. Він не претендував на роль всезнаючого вчителя й волів займатися власними думками, а не думками інших людей. Керувався потребами ринку, і тому його роботи завжди відповідали поточним запитам аудиторії. Ці рушійні сили виявляли себе на кожному етапі його діяльності.
Беккер Гаррі Стенлі
Гаррі Стенлі Беккер (нар. 1930) – американський економіст, професор Чикагського університету, лауреат Нобелівської премії 1992 р. «за заслуги в поширенні мікроекономічної теорії на сферу широких людських відносин, що перебувають за межами ринку».
Народився у м. Поттсвіл, штат Пенсільванія. У своїх працях охопив економічною теорією ті сфери, які до нього традиційно вважалися об’єктами інших наук, зокрема соціології, демографії, криміналістики. Зробив спробу дослідити принципи ринкової логіки та моделі «витрати – випуск» можна застосовувати в усіх сферах людської діяльності, виходячи з передумови, що всі дії та вчинки людей ґрунтуються на одних і тих самих принципах. Праці та внесок Г.С. Беккера у науку відзначені п’ятьма почесними званнями доктора, в тому числі зарубіжних університетів. Він є членом багатьох національних і міжнародних товариств, редактором кількох економічних журналів.
У теорії споживання вчений йде далі, ніж традиційні неокласики на чолі з М. Фрідменом. на відміну від монетаристів, які на основі «раціональних очікувань» досліджують співвідношення між нагромадженням і споживанням («життєвий шлях продукту»), він використовує цей підхід, щоб про – аналізувати, яким чином очікування доходів (бюджету) впливає на поведінку людей як виробників, з одного боку, і як споживачів – з іншого, але не лише матеріальних благ, а й вільного часу. Головна ідея цієї теорії – купівля товару чи послуги не є остаточним економічним актом. Акт купівлі (споживання) – лише проміжний крок, за допомогою якого споживач повинен задовольнити кінцеві різноманітні потреби. Тому він є не лише споживачем, а й «виробником» своїх задоволень (бажань). З цією метою споживач і використовує куповані блага та послуги.
Г.С. Беккер запровадив у свою теорію споживання обмежений фактор часу, який у неокласичній теорії ніколи всерйоз не брався до уваги, але нині повинен розглядатися як «втрата». Так само, як і в інших випадках, ця «виробнича діяльність» національного суб’єкта господарювання щодня вимагає прийняття різноманітних індивідуальних рішень з тим, щоб досягти найоптимальнішого розподілу ресурсу. Якщо такого розподілу ресурсів буде досягнуто, то цьому суб’єкту гарантований найвищий ступінь задоволення своїх потреб і бажань.
Отже, кожна індивідуальна дія розглядається як економічний акт, що залежить від наявних грошових доходів і часу, який є у споживача, причому сума цих двох величин становить так звані соціальні доходи, які має споживач і які він використовує для досягнення своїх цілей. Запровадження фактора часу для аналізу людської активності пояснює в сучасному суспільстві ірраціональні дії і дає змогу стимулювати три тези.
Перша теза – ціна часу відповідає додатковим грошовим доходам, які можна було б отримати за цей період часу. Це так звані порівняльні витрати, що розраховуються як втрачені за цей час доходи. Порівняльні витрати часу зростають швидше, ніж інші ресурси. Оскільки ціна одного фактора для виробництва певного блага зростає щодо інших факторів, то підприємець так організовує процес виробництва, щоб мінімально використовувати відносно обмежений і дорогий фактор, а замість нього застосовувати інші (дешевші) фактори виробництва, яких є достатньо. Тобто, що вища ціна фактора часу, то менше використовуватиме його підприємець. Те саме стосується і споживачів (як виробників): оскільки ціна часу зростає, вони намагатимуться краще розпоряджатися ним.
Друга теза – запровадження фактора часу в теорію споживання зумовлює зміну споживацьких звичок і закупівель (гіпотеза стабільних преференцій). Традиційна теорія «суспільства споживання» виходить з того, що звички споживача змінюються в тому, що виникають нові потреби і преференції, що змінюються, а й постійно зростаюча вартість часу. Вона спонукає споживачів, так само, як і виробників, до постійних замін старих покупок новими, оскільки нові продукти задовольняють їхні потреби краще й дешевше. При – чому структура потреб майже не змінюється, змінюються лише засоби їх задоволення.
Праці Г.С. Беккера містять нові суттєві елементи, що дають змогу науково і систематизовано викласти анти економічні тези про суспільство споживання, пасивну роль безсилого споживача перед засиллям виробників, подолати поширену серед економістів ліберальної школи псевдо відмінність між «справжніми» і «фальшивими» потребами. Значний прорив у розв’язанні проблеми індивідуального споживання Беккер здійснив у 1964 р. в праці «Людський капітал: теоретичне й емпіричне дослідження» та роком пізніше у статті «Теорія розподілу часу». М. Фрідмен у своїх працях показав роль споживача не як пасивного, а як активного й раціонально діючого суб’єкта, спроможного зіставляти й приймати рішення. Це означало, що його витрати на задоволення потреб залежать не лише від наявних доходів, а й від тих, які він розраховує отримати в майбутньому. Саме ідея М. Фрідмена про очікувані доходи була розвинена, формалізована економістами-неокласиками Чиказької школи, до яких належить Беккер, і дістала в літературі назву «теорія раціональних очікувань» та «теорія людського капіталу».
Отже, третя теза Беккера – це «теорія людського капіталу». Поняття «людський капітал» у західній економічній науці визначається як сукупність можливостей, знань, здібностей і кваліфікації, якими наділений індивід. Цей капітал частково дається людині від народження, а частково вона набуває його за своє життя. Теорія людського капіталу намагається пояснити його виникнення, розвиток і накопичення, а також показати взаємозалежність між розподілом людського капіталу, різними економічними способами буття і поведінки людей. Головна її ідея – люди обмежують свою господарську активність не лише порівняльним вигодами між двома різними товарами, наявними на ринку, а й тим, що вони одночасно зіставляють сьогоднішнє споживання з майбутніми фінансовими і не фінансовими задоволеннями. Наприклад, ситуація, коли хтось погоджується нині на низькооплачуване місце, оскільки в майбутньому на основі здобутої освіти і досвіду воно дасть значно кращі шанси для просування по службі чи отримання доходів (ніж, скажімо, краще оплачуване місце без відповідної освіти). З огляду на таку перспективу витрати на освіту, здоров’я та професійну підготовку Беккер розглядає як інвестиції підприємництва, які повинне робити суспільство для кожного.