Раціональний же фактор управління, у противагу соціальному, зводить роль людини в процесі виробництва до простого механізму, віддаючи пріоритет чисто технічним аспектам.
Виділені Р. Скотом чотири етапи досить вдало конкретизуються і доповнюються класифікацією А. Сіладьї, що характеризує теорії управління на тлі еволюції середовища (насамперед науки і промисловості), а також управлінським континуумом Клода Ст. Ждоржа – молодшого (табл. 1.).
З початку століття (тобто моменту зародження теорії управління) і до 60-х років принципи управління були побудовані по закритому типу. Інакше кажучи, керівників мало цікавили проблеми, що виникають за межами підприємств, а саме: конкуренція, питання збуту й інші зовнішні проблеми. Робота фірми розглядалася з погляду закритої системи.
На таких підприємствах дотепер базувалася управлінська діяльність і в нашій країні.
Лише з розвитком суспільства, ускладненням продукції, що випускається, зростом наукомістких виробництв управлінська наука стала підходити до вирішення виникаючих проблем виходячи з тієї обставини, що робота фірми багато в чому обумовлена зовнішнім середовищем.
Еволюція думки про процес управління. Таблиця 1.
| Вклад в розвиток науки | Видатні представники | Зовнішнє середовище |
| Класична школа | ||
| Наукове управління; система контролю; хронометраж; Вивчення рухів; функції управління; адміністративна теорія | Гант (1908), Тейлор (1911), Гілберт (1914), Черч (1914), Файоль (1916), Муні и Рейлі (1931), Девіс (1935), Урвік (1943), Гьюлік (1943). | Ріст розмірів організації; ріст ринку товарів і послуг; перша світова війна; депресія; постіндустрійна рево-люція; зниження ролі власника в управлінні; ріст впливу професій-них менеджерів. |
| Поведінкова школа | ||
| Партисипативний підхід; прикладна мотивація; професійні менеджери; хоторнсь-кі дослідження; управління в цілому. | Ротлісбергер (1939), Барнард (1938), Мейо (1945), Друкер (1945), Макгрегор (1960), Лікерт (1961). | Друга світова війна; ріст профсоюзів; потреба в підготовлених менеджерах. |
| Школа управленческой науки | ||
| Дослідження операцій; моделювання; теорія ігор; теорія рішень; математичні моделі. | Черчмен (1957), Марч и Саймон (1958), Форрестер (1961), Райфа (1968). | Ріст розмірів корпорацій,; конгломерати; «холодна війна»; спад виробництва; військово-промисловий комплекс |
| Ситуаційний підхід в управлінні | ||
| Динамічне оточення; органікомеханістична теорія; матричні розробки; соціальна відповідальність; організаційні зміни; інформаційна система. | Бернс Сталкер (1961), Вудфорт (1965), Томпсон (1967), Лоуренц и Лорш (1967). | Економіка що розширюється; космічне суперництво; високотехнологічні продукти; війна у В’єтнамі; боротьба за громадянські права; ріст числа професій, які потребують високої кваліфікації. |
З іншого боку, як це видно в табл. 1. має місце еволюція й в іншому напрямку – від раціонального фактора до соціального. Раціональний (можна назвати – механічний) фактор має на увазі досягнення конкретних цілей – насамперед максимізацію прибутку. Виходячи з цього побудована вся робота організації.
| Закрита система | Відкрита система | |
| Фактор раціональності | 1. 1900-1930 Вебер, Тейлор | 1. 1960-1970 Чандлер, Лоуренс, Лорш |
| Фактор соціальний | 2. 1930-1960 Мейо, Барнард, Селзінк та інші. | 2. 1970 – по теперішній час Уейк, Марч |
Однак у своєму розвитку управлінська думка прийшла до розуміння того, що одержання максимального прибутку можливо лише при збігу інтересів і цілей фірми з інтересами виконавців, тобто робітників та службовців, що, у свою чергу, привело до зсуву раціоналізму убік орієнтації на людський фактор.
2. Класична школа управління
2.1. Науковий підхід в управлінні.
Засновником класичної школи управління вважається Фредерик Уінслоу Тейлор. До Тейлора двигуном підвищення продуктивності праці був принцип «пряника» - скільки зробиш, стільки й отримаєш. Однак даний підхід до кінця 19 – початку 20 століття вичерпав себе.
Наукове управління найбільш тісне зв'язано з роботами Ф.У. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет і Генрі Ганта. Ці творці школи наукового управління думали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз можна удосконалити багато операцій ручної праці, домагаючись їх більш ефективного виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів. Тейлор, наприклад, скрупульозно замірив кількість залізної руди і вугілля, що людина може підняти на лопатах різного розміру. Гілбрети винайшли прилад і назвали його мікрохронометром. Вони використовували його в сполученні з кінокамерою для того, щоб точно визначити, які рухи виконуються при визначених операціях і скільки часу займає кожне з них. Ґрунтуючись на отриманій інформації, вони змінювали робочі операції, щоб установити зайві, непродуктивні рухи і прагнули підвищити ефективність роботи.
Наукове управління не зневажало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Передбачалася також можливість невеликого відпочинку і неминучих перерв у виробництві. Так що кількість часу, виділювана на виконання певних завдань, була справедливо встановлена. Це давало керівництву можливість установити норми виробництва, що були виконані, і платити додатково тим, хто перевищував установлений мінімум. Ключовим елементом у даному підході було те, що люди, які робили більше, винагороджувалися більше. Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість добору людей, що фізично й інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі, вони також підкреслювали велике значення навчання.
Наукове управління також виступало в захист відділення управлінських функцій обмірковування і планування від фактичного виконання роботи. Тейлор і його сучасники фактично визнавали, що робота з управління – це визначена спеціальність, і що організація в цілому виграє, якщо кожна група працівників зосередиться на тому, що вона робить краще за все. Цей підхід різко контрастував зі старою системою, при якій робочі самі планували свою роботу.
Концепція наукового управління стала серйозним переломним етапом, завдяки якому, управління стало широко визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень.
З розвитком промисловості управління не могло базуватися на такій примітивній основі. Тейлор прийшов до думки організувати працю, що «припускає вироблення численних правил, законів і формул, що замінять собою особисті судження індивідуального працівника і які можуть бути з користю застосовувані тільки після того, як буде зроблений статистичний облік, вимір і так далі, їхньої дії». На думку Тейлора виконавець був не в змозі охопити виробничий процес у цілому, тим більше, що це постійно мінливе дійство. Таким чином, на початку століття роль керівника у вирішенні того, що робити виконавцю, як робити, у якому обсязі, виростала незмірно і регламентація роботи виконавця приймала крайні форми.
Тейлор розчленував усю роботу виконавця на складові частини. Окремі рухи були ним прохронометровані, а робочий день розписаний по секундах. Однак не варто думати, начебто хронометраж приводив лише до більш точного визначення можливості усього в результаті раціоналізації самої роботи і, зокрема, запровадження доцільних режимів змін праці і відпочинку.
Наприклад, висококваліфікований вантажник, що переносить протягом робочого дня 12,5 тонни вантажу, використовуючи методику, запропоновану Ф. Тейлором, переносив вантаж загальною вагою 47 тонн. Причому, як показав хронометраж, робітник працював лише 26 хвилин кожної години робочого часу, а відпочивав 34 хвилини, тобто більше половини робочого часу, що дозволяло йому менше утомлюватися.
Таким чином, Тейлор на практиці в ряді випадків відшукав той обсяг роботи, відповідним чином виконуючи який робітник найбільше раціонально може віддавати свою робочу силу протягом тривалого часу.
Теоретичні роботи Тейлора були обґрунтовані німецьким соціологом Максом Вебером, що і висунув передумови, що твердий порядок, підкріплений відповідними (розробленими Тейлором) правилами, є найбільш ефективним методом роботи.
Розчленовування виконуваної роботи на окремі складові елементи – рухи повинні бути, відповідно до теорії Тейлора-Вебера, піддані твердій регламентації і контролю.
Типовим для класичної школи є приклад досліджень Френка і Ліліан Гілберт, які, за допомогою спеціальних годинників - мікрохронометрів і кінокамери виявили й описали 17 основних елементарних рухів кисті руки, рекомендувавши їх у подальшому для раціональної організації праці.
Вебер думав, що функціонуючу організацію можна «розкласти» на складові частини і «пронормувати» роботу кожної з них. Такий поділ праці спеціалізує персонал і відповідно будує організацію по лінійній ознаці (тобто кожний відповідає за свої дії лише перед вищестоящим начальником). Крім того, Вебером були запропоновані й обґрунтовані інші думки по побудові бюрократичної системи. Зокрема він думав, що можна регламентувати і функції, і кількість керівників.
Організація розглядалася як замкнута система у відмінності від концепції наукового управління. Усередині цієї концепції зародилися ряд моделей управління. Одним із прикладів такої моделі може служити, так називана, ідеальна бюрократична модель Вебера. Основні характеристики моделі: