З 2004 року президент Венесуели У. Чавес починає робити кроки, спрямовані на економічну інтеграцію Латинської Америки. З Бразилією та Аргентиною були підписані угоди про співробітництво в галузі торгівлі та енергетики.
Венесуела, Куба і Болівія оголошують про створення потрійного союзу для боротьби з імперською політикою США. Президент Венесуели Уго Чавес заявив, що ці держави "йдуть шляхом побудови соціалізму і розгрому капіталізму". Відповідно до слів У.Чавеса, Боліваріанська альтернатива і договір про вільну торгівлю для латиноамериканських країн є складовими частинами стратегії боротьби з американським імперіалізмом. Президент Венесуели попередив США, що у випадку якщо Вашингтон наважиться зробити якісь силові дії проти будь-якої з трьох країн, Білий дім зіткнеться з лютим опором. Уго Чавес знаходиться в Ла-Пасе, де бере участь в зустрічі глав держав Болівії, Венесуели і Куби. Кубу на саміті представляє віце-президент країни Карлос Лахе [13]. Боліваріанська альтернатива для латиноамериканських країн, була створена в травні 2005 року Кубою і Венесуелою на противагу американській Зоні вільної торгівлі.
У 2006 р. після приходу до влади Ево Моралеса до проекту приєдналася Болівія. Сьогодні в неї входять Венесуела, Куба, Болівія, Гондурас, Нікарагуа і Домініканська республіка, а також Еквадор (має статус спостерігача).
АЛБА кладе в основу своєї діяльності принцип "кооперативних переваг", який протиставляється концепції "порівняльних переваг". Модель "кооперативних переваг" передбачає усунення нерівності у розвитку через різні компенсаційні механізми. Так Венесуела поставляє Кубі нафту за зниженими цінами (також як і багатьом іншим країнам Карибського басейну), а Куба в свою чергу розгорнула у Венесуелі сотні безкоштовних медичних установ, у тому числі обладнаних самим передовим медичним обладнанням [22]. Переважну підтримку з боку держав АЛБА у вигляді кредитів, технічної і юридичної експертизи, отримують соціально важливі проекти, такі як створення нових робочих місць, будівництво житла, харчова промисловість, екологічні проекти та ін. У грудні 2008 року міністри фінансів країн-членів АЛБА зробили перші кроки щодо створення єдиної валютної зони (сукре) у регіоні (рішення про її запровадження було прийнято 26 листопада в Каракасі учасниками третього позачергового саміту країн-членів АЛБА для протидії фінансовій кризі). Учасники АЛБА розраховують використовувати сукре для реалізації спільних економічних проектів, порятунку від доларової залежності. [11]
Для розробки нової валюти створено шість комісій: перша, очолювана Еквадором, займається загальними питаннями і конвертованістю, друга, що знаходиться під контролем Болівії, розробляє центральну палату з виплати компенсацій, які повинні покрити можливі витрати від переходу на нову грошову одиницю. Найвідповідальніша частина - створення стабілізаційного фонду - належить комісії Венесуели. Комісія з Гондурасу керує роботою регіонального грошового ради, а комісія під керівництвом Нікарагуа займається розробкою законодавчої бази. Шоста комісія веде координацію міжрегіональної торгівлі.
Введення «Єдиної регіональної системи взаєморозрахунків» (з переходом на валюту сукре) заплановано на 1 січня 2010 р. На думку експертів, єдина валюта дозволить країнам убезпечитися від фінансових спекуляцій і нестабільних ринків, уникнути загроз, викликаних кризою, яка торкнулася світову фінансову систему і світові економіки, в тому числі і економіки країн АЛБА.[13]
Отже, можна припустити, що країни Латинської Америки, економіка яких спирається на експорт сировини, навряд чи зможуть повністю відмовитися від доларових розрахунків і позбутися залежності від стану економіки США.
РОЗДІЛ 2
ШЛЯХИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМ У ВІДНОСИНАХ МІЖ США І ЛАТИНСЬКОЮ АМЕРИКОЮ
2.1 Економічна співпраця: МЕРКОСУР, НАФТА
Перші інтеграційні угруповання почали з'являтися в Латинській Америці (наприклад, організація країн Центральної Америки, що розвиваються (ЦАСР) була створена в 1961 р.). Головною метою таких організацій був захист внутрішнього ринку, в першу чергу від США, за допомогою митних бар'єрів.
До початку 90-х рр.. інтеграційні процеси в регіоні починають посилюватися, виділяються два напрямки інтеграції: перше спрямовано на співпрацю з США (до нього відносяться організації, створені 60-70-і рр.. - ЦАСР, КАРІКОМ), а друге - на зміцнення відносин між країнами регіону, створення економіки , незалежної від США (сюди можна віднести МЕРКОСУР і НАФТА) [16].
У 1986 Аргентина і Бразилія - дві найбільш економічно розвинуті держави Латинської Америки - висунули спільний проект розвитку економічного співробітництва та подальшої інтеграції, проголосивши його відкритим для приєднання інших країн. Цей проект підтримали Уругвай і Парагвай. У березні 1991 був підписаний чотиристоронній договір у місті Асунсьйоні (Парагвай) про створення митного союзу і спільного ринку МЕРКОСУР. Однак реально торговельний блок оформився лише до 1995 р. У 1996 р. в якості асоційованого члена до організації приєдналася Болівія, а в 2000 - Чилі. [17]
Стратегічна мета МЕРКОСУР, за визначенням його учасників, - об'єднання в інститут, здатний гарантувати економічне зростання на основі масштабної торгівлі всередині зони та ефективного використання інвестицій, підвищення міжнародної конкурентоспроможності економік субрегіону. Економісти відзначають, що створення блоку допомагає стабілізувати економіки тих країн, які до нього входять. У 1990-і стримування інфляції здійснювалось збільшенням імпорту, регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного спаду (в Аргентині та Бразилії). Зазначалося, що в період економічного застою в Бразилії в 1991-1993 рр.. місцева промисловість змогла вижити в значній мірі завдяки доступу на ринок Аргентини, економіка якої в той час була на підйомі. А в 1994-1995, в умовах економічного спаду в Аргентині, рятівним колом для неї став доступ на динамічно розвивався ринок Бразилії. [13]
Можна сказати, що сьогодні латиноамериканці бачать в МЕРКОСУР «буфер» проникненню США в Латинську Америку.
Латиноамериканська політика США при Б. Клінтоні не носила «доктринального характеру», властивого багатьом вашингтонським адміністраціям. Тим не менш, інтеграційні процеси, діяльність регіональних і субрегіональних угруповань постійно перебували у полі зору Білого дому і державного департаменту. [17]
Основою латиноамериканської політики США в 1990-і рр.. став Північноамериканський договір про вільну торгівлю (НАФТА). На базі НАФТА за задумом американської адміністрації має бути створено найсильніше інтеграційне об'єднання в світі, що забезпечує Америці економічне і політичне лідерство спочатку в Новому Світі за допомогою Альянсу трьох провідних північноамериканських країн (США, Мексика, Канада), з подальшим приєднанням інших країн Латинської Америки. Угода про створення Північноамериканської асоціації вільної торгівлі набула чинності 1 січня 1994 р. У значній мірі воно було ініційовано адміністрацією США під впливом американських ТНК, які в умовах зростаючої конкуренції розраховували поєднати науково-технічні і підприємницькі потенціали США і Канади з низькими витратами виробництва, характерними для Мексики. У цілому цей договір виявився більш вигідним США і Канаді, які змогли перенести трудомісткі, матеріаломісткі виробництва в Мексику і завдяки цьому знизити витрати виробництва і підвищити конкурентоспроможність своїх товарів на внутрішньополітичні процеси ринку. Ставлення до Латинської Америки як до «сировинного придатку» в 1990-і рр.. майже не змінилося. [13]
Отже, участь у НАФТА повернула Мексику до такої програми торгової лібералізації і реструктуризації економіки, яка в майбутньому робить відхід від неї скрутним, а повернення до економічної самостійності – практично неможливим. Крім того, за час існування МЕРКОСУР відбулося розширення торговельно-економічного співробітництва з іншими регіональними торговими угрупуваннями Латинської Америки, і на даний час, залишається найбільшим інтегрованим ринком Латинської Америки, де зосереджено 50% сукупного ВВП, 40% прямих зарубіжних інвестицій, більше 60% сукупного обсягу товарообігу і 33% обсягу зовнішньої торгівлі південноамериканського континенту.