· укладення поглиблених зон вільної торгівлі,
· підтримку процесу адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності країн-партнерів,
· сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вимірювання ЄС,
· створення інтегрованої системи управління кордонами,
· співпрацю у сфері енергетичної безпеки [46].
У рамках ініціативи передбачено багатосторонній діалог на чотирьох рівнях:
· зустрічі глав держав і урядів;
· щорічні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ;
· зустрічі чотирьох тематичних платформ:
· демократія, належне управління та стабільність;
· економічна інтеграція та наближення; енергетична безпека;
· міжлюдські контакти;
· панелі для підтримки роботи платформ.
У червні 2009 р. проведено перші установчі засідання всіх тематичних платформ, під час яких схвалено загальні принципи і привила процедури їх діяльності.
За підсумками установчих засідань Європейська Комісія має намір підготувати проект основних цілей діяльності кожної з платформ, який буде винесено на розгляд наступних засідань (орієнтовно — у листопаді 2009). Крім того, Єврокомісія доопрацює концепції майбутніх проектів в рамках «Східного партнерства» і представить їх на розгляд Української Сторони.
Напрями співпраці Євросоюзу з Україною визначено також у концепції відносин ЄС зі східними та південними сусідами «Ширша Європа — сусідство…», схваленій Єврокомісією в березні 2003 р. [46]
У березні 2004 р. Кабінетом Міністрів України підготовлена і затверджена Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 pp. (шляхом європейської Інтеграції), яка передбачала конкретні заходи щодо реалізації завдань євроінтеграційної стратегії України. Сьогодні вже можна констатувати, що більшість її пунктів своєчасно не виконані. Це стосується проблем приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС, вступу до COT, інтеграції інфраструктурних мереж України з європейськими та інших.
Отже, європейська інтеграція України залежить від прогресивної внутрішньої європеїзації. Тому, щоб наміри України викликали довіру, європейська інтеграція мусить стати її пріоритетом у внутрішній політиці. Реформи, що здійснюються поки що вкрай нерішуче й непослідовно, потребують потужного імпульсу.
Поглиблення інтеграційних процесів на європейському континенті безпосередньо відповідає національним інтересам України. Політична стратегія реалізації Україною наміру набути статусу асоційованого, а згодом і повноправного членства в Євросоюзі має ґрунтуватися на детальному аналізі планів ЄС щодо розширення на Схід, а також запозиченні досвіду країн ЦСЄ в розробці й реалізації євроінтеграційних стратегій, що базуються на поєднанні ефективного політичного діалогу та взаємовигідного економічного співробітництва. Досягнення рівня відповідності критеріям членства в ЄС є складним трансформаційним процесом. Але незалежно від реалізації мети повноправного членства, опанування європейськими критеріями сприятиме становленню України як політично виваженого та економічно стабільного партнера у світовій політиці.
Черговий етап розширення ЄС стимулював ускладнення вимог, уточнення критеріїв для оцінки відповідності претендентів, що й визначатиме адаптивний потенціал України щодо вимог європейської інтеграції на довготривалу перспективу. Процес розширення ЄС для України вимагає певного перегляду стратегії взаємин з країнами ЦСЄ на Заході і з Росією на Сході та визначення формату й параметрів взаємин з ЄС після розширення.
Хоча стратегія ”сусідства” демонструє домінування консервативного шляху розвитку європейського будівництва, оскільки де-факто є визнанням сьогодні перспективи розширення лише за тими країнами, з якими зараз ведуться переговори, для України зберігаються щонайменше два сценарії розвитку відносин з ЄС на тривалу перспективу.
Перший, найбільш поширений сьогодні в ЄС, передбачає формування російськоцентричної моделі Східної Європи, як спроби системного розв’язання російської проблеми та створення такої форми залучення РФ до загальноєвропейського процесу, яка б відповідала взаємним потребам співробітництва та кооперації. Інші ННД за цього сценарію не відіграють самостійної ролі, а сприймаються або як сфера відповідальності Росії, або як спільне європейсько-російське близьке зарубіжжя.
Другий сценарій, який сьогодні носить більш теоретичний характер, але є найбажанішим для України, передбачає можливість довгострокового вибіркового зближення з ЄС через підписання угод про асоціацію без будь-яких зобов’язуючих термінів. Його реалізація в значній мірі залежить від фактору політичної волі країн ЄС та визнання, що ЄС є проектом не лише для Західної та Центральної, але й у перспективі – і для Східної Європи [48].
Визнання ЄС відповідальності стосовно певної держави чи групи держав є першим кроком до запуску інституційного механізму. Рішення про прийняття певної країни до ЄС залежить таким чином насамперед від політичних факторів, а вже потім від технічних чи інституційних. Стосовно ННД Східної Європи такого визнання поки немає. В ЄС сьогодні ще не відчувають такого великого інтересу до Східної Європи, щоб могло відбутися вибіркове політичне рішення, яке б виділило зазначені країни серед інших країн регіону.
Природна геополітична унікальність європейського регіону, стала усвідомлена історична та культурна ідентичність, цивілізаційне самовизначення, наявні високі геоекономічні параметри й безумовні комунікаційні переваги обумовлюють геостратегічне спрямування європейського континенту та аргументовано визначають регіон як один з впливових світових політичних та економічних центрів.
Європейський досвід регіонального будівництва демонструє сьогодні майже безальтернативну ефективну модель розвитку, рушійними силами якoї виступає позитивний досвід еволюції інтеграційного процесу на засадах європейської ідентичності.
З іншого боку, в умовах зростання глобальної конкуренції та перетворення регіонів у територіальні корпорації, завдання ЄС ускладнюватимуться, оскільки європейський регіоналізм об’єктивно спрямовуватиметься не лише на вирішення внутрішніх європейських проблем, але й на посилення позицій європейського регіону на світовому рівні.
Процес розширення ЄС в нових геополітичних умовах визначається в термінах формування впливового світового центру сили на європейському континенті. Подальша еволюція даного політичного процесу залежатиме від двох основних факторів:
· успішного проведення економічних, політичних та соціальних реформ всередині самих країн-кандидатів;
· забезпечення дієздатності та функціонування європейських інституцій з огляду на перспективу сучасного безпрецедентного розширення.
Головними особливостями формування стратегії розширення ЄС є:
· політичні переваги розширення, що поділяються на чотири категорії: геостратегічні переваги, міжнародна безпека, внутрішня стабільність Євросоюзу, підтримка демократії та реформ в регіоні ЦСЄ;
· етапність та поступовість, що визначаються пошуком ефективного вирішення завдань, обумовлених дихотомією розширення – реформування: процес вступу нових країн-членів з ЦСЄ повинен позбутися наявних негативних впливів на автентичні європейські інтеграційні тенденції всередині Союзу;
· відповідність економічних преваг від розширення пріоритетним політичним цілям з метою формування єдиного європейського політичного простору, що вимагає узгодженості стратегій і позицій країн-членів ЄС;
· уніфікація критеріїв відповідності країн-кандидатів з ЦСЄ на вступ до ЄС та процедур контролю за дотриманням виконання вироблених критеріїв, що еволюціонували до відмови від пошуку уніфікованих групових рішень для всього регіону на користь пошуку індивідуалізованих моделей і відповідних політик, які мають реалізовуватися у контексті загального стратегічного бачення ролі і місця європейського регіону.
Характерною ознакою політичної стратегії Євросюзу щодо країн ЦСЄ є пошук уніфікованих процедур вступу до ЄС. Континентальна універсалізація засад внутрішнього життя дедалі тісніше приєднує можливості партнерства до моделі національного розвитку і стає основою розв’язання питань міжнародної стабільності та безпеки.
Формат та часові рамки розширення на Схід не є однаковими й визначаються, по-перше, політичним (рівнем політичної, соціальної та економічної відповідності) та економічним станом держави-заявника; по-друге, наслідками чергового розширення для держав-членів ЄС; по-третє, масштабом пристосувань, які має здійснити Союз для збереження ефективності функціонування ЄС.
Послідовне розширення географічних рамок ЄС закономірно супроводжується ускладненням механізму розширення у зв’язку з еволюцією інтеграційного співробітництва в напрямку поступового домінування принципів наднаціонального будівництва. У зв’язку з цим, можна виділити наступні радикальні кроки інтеграційних реформ, що супроводжували феномен розширення:
- розширення ЄС в 70-х роках співпало з формуванням спільної політики в нових сферах (регіональна політика, навколишнє середовище, технології), започаткуванням більш тісного співробітництва в політичній сфері (система ЄПС), проведенням інституціональної реформи (заснована Європейська Рада, проведені прямі вибори до Європарламенту);
- розширення 80-х років супроводжувалося подальшим розвитком Структурних Фондів, вдосконаленням механізму розподілу ресурсів на користь менш сприятливих регіонів країн-членів, прийняттям Єдиного Європейського Акту, який збільшив можливості прийняття рішень в Європейській Раді більшістю голосів та розширенням повноважень Європейського Парламенту;