Політика встановлення приблизно рівного торгового та політичного режиму для всіх країн соціалістичного табору, яка передбачала нормалізацію торгових відносин через надання цим країнам режиму найбільшого сприяння та підписання в 1988-1989рр. угод про торгівлю та співробітництво між ЄС та СРСР і деякими східноєвропейськими країнами досить швидко зазнала значної диференціації. З державами Центральної та Східної Європи, а також країнами Балтії були підписані Європейські угоди, які передбачали встановлення з ЄС відносин асоціації, а з новими незалежними державами, що утворилися після розпаду Радянського Союзу (крім Таджикистану), були підписані окремі угоди, що отримали назву Угод про партнерство та співробітництво (УПС).
Запроваджена система УПС, які являють собою звичайну модернізовану форму стандартних торгівельних угод, що лежать на досить низькому рівні договірних відносин ЄС з третіми країнами і не передбачають встановлення будь-яких преференцій. В той же час, на той момент Угоди про партнерство та співробітництво були важливим кроком вперед у відносинах з Новими незалежними державами (ННД), оскільки являли собою юридичну основу формування нової системи співробітництва ЄС з зазначеними країнами та відкривали нові формати для подальшого співробітництва.
Універсальний характер Угод про партнерство та співробітництво, відсутність диференційованого підходу до ННД та бажання ЄС змістити в УПС акценти більше на питання політичного співробітництва, залишивши економічне співробітництво на другому плані, свідчило про другорядне значення для ЄС відносин з ННД. Враховуючи відсутність достатньої підготовленості країн ННД в проведенні внутрішніх реформ та вирішенні власних економічних проблем, ЄС на той момент не розглядав подальшої перспективи відносин з ННД ні в практичній, ні в теоретичній площині.
Розширення на схід поставило ЄС перед необхідністю перегляду існуючої системи відносин з ННД, формування концептуально-теоретичної основи, яка б враховувала особливості геостратегічних змін, що відбулися в результаті останнього розширення. Новою стратегією взаємовідносин ЄС та країн СНД на найближчу перспективу стала концепція “сусідства”, яка визначила характер, особливості та межі такого співробітництва.
В цілому виділяються консервативний та ліберальний підходи в питанні формування східної політики ЄС, які різняться принципово протилежними позиціями як щодо наднаціонального та міжурядового характеру інтеграційного будівництва, так і, відповідно, можливостей подальшого розширення ЄС на схід від Польщі та ставленням до ролі Росії в пострадянському просторі [45].
Консервативний підхід, представлений більшою мірою Францією та Великобританією, передбачає формування східної політики ЄС через призму стосунків з Росією і розвиток відносин з іншими ННД, в тому числі з Україною, з врахуванням їх проекції на стосунки ЄС-Росія.
Прихильники ліберального підходу (Німеччина і особливо Польща) вважають, що східна політика ЄС повинна диференціювати країни, які мають намір у майбутньому стати його членами, і ті, що не прагнуть до членства в ЄС. У зв’язку з цим Росія, в силу своєї специфіки, має зайняти особливе місце в східноєвропейській концепції ЄС, ставши окремим суб’єктом його зовнішньої політики, інтереси якого відрізняються від інтересів інших країн регіону [45].
Консервативний підхід сьогодні в ЄС є в цілому домінуючим. Саме цим пояснюється прийняття ЄС стратегії “сусідства” у відносинах з країнами, що стали новими сусідами ЄС на сході. Особливістю нової стратегії є її недиференційований підхід до відносин з країнами, що знаходяться на периферії ЄС. Вона не виділяє серед географічного оточення ЄС країни, що прагнуть стати членами ЄС (Україна, Молдова), прирівнюючи їх статус до країн, що не хочуть (Росія, Білорусь), чи не можуть (країни середземноморського регіону) претендувати на членство. Суть ідеї полягає у спробі знайти формулу, яка б дозволила мінімізувати для розширеного ЄС негативні наслідки сусідства з даними державами, насамперед в контексті загроз нелегальної міграції, контрабанди, злочинності. Надання статусу “сусіда” не передбачає жодних інтеграційних перспектив, а лише певне сприяння у наближенні до політико-правових стандартів Євросоюзу. Статус “сусідства” не є кроком вперед у східній політиці ЄС, а являє собою спробу спростити характер взаємин з новими сусідами, звівши спільні інтереси лише до проблем міграції, торгівлі та міжнародної злочинності.
1 травня 2004 року Україна стала безпосереднім сусідом Європейського Союзу, коли Польща, Угорщина та Словаччина приєдналися до ЄС. Перед ЄС та Україною, які погодилися зміцнювати свої взаємини, постають в цих умовах нові проблеми й відкриваються нові перспективи.
Членство в ЄС є однією з головних стратегічних цілей України. Європейський Союз ще не визнав Україну потенційним кандидатом у члени. Проте згідно з 49 статтею Договору про ЄС, Союз відкритий для всіх європейських країн, а Україна таки належить до Європи. Сучасна позиція ЄС щодо України є, в принципі, неоднозначною. Більше за те, ця позиція обмежує вплив ЄС на ситуацію в Україні, оскільки не дає змоги використовувати наймогутніший інструмент зовнішньої політики ЄС – встановлення перед країнами-кандидатами жорстких умов вступу.
Термін дії Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) , як правова основа відносин між Україною та ЄС закінчився в березні 2008 року.
Всі положення УПС ще не виконані, що слугує для ЄС основним аргументом проти переходу у взаєминах з Україною на нову договірну основу. Проте більшість положень УПС є настільки загальними, що роблять її виконання, по суті, неістотним. Крім того, існує ще кілька аргументів на користь переведення відносин між Україною та ЄС на нову правову основу.
По-перше, від 1998 року Україна визначає вступ у ЄС як свою стратегічну мету. По-друге, УПС обговорювалася на основі Маастрихтського договору, підписаного на початку 1992 року, який вступив у дію восени 1993 року. Відтоді процес інтеграції в ЄС суттєво еволюціонував, про що свідчило набуття чинності Амстердамської (1997 р.) та Ніццької (2001 р.) угод. Найочевиднішим є розширення компетенції Євросоюзу у сфері юстиції та внутрішніх справ, а також у зовнішній політиці та політиці безпеки й оборони [48].
По-третє, співробітництво між ЄС та Україною дедалі більше виходить за межі передбачених в УПС можливостей, свідченням чого є поява нових програм. УПС стосується переважно економічних питань, тимчасом як на практиці відносини між Україною та ЄС стають дедалі складнішими й різноманітнішими, а співробітництво поступово й подеколи несподівано поширюється на непередбачені Угодою галузі. Сьогодні це найпомітніше у сфері юстиції та внутрішніх справ, хоча обидві сторони визнають, що значний потенціал співробітництва криється також у сферах зовнішньої політики та політики безпеки й оборони, майже не згаданих в УПС.
Одним словом, термін дії УПС закінчився, і відносини між ЄС та Україною потребують переходу на нову правову основу.
В 2007 році розпочинається процес укладення Посиленої угоди між Україною та ЄС. Взаємини з Україною є лакмусовим папірцем для політики Євросоюзу щодо «ширшої Європи», проте ЄС не готовий до наступного розширення і потребує перерви. У випадку розширення на першому місці стоять Балкани.
З проекту тексту угоди усуваються згадки про можливість членства України в ЄС. Натомість ЄС пропонує створити зону вільної торгівлі. Загалом візерунок Угоди досі залишається невизначеним.
Нові члени ЄС, особливо ті, що межують з Україною (Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина), глибоко зацікавлені відігравати провідну роль у зміцненні політики Євросоюзу щодо України. Крім того, ці країни мають значний та цінний для України досвід в успішному впровадженні політичних та економічних змін, а також у подоланні перешкод на шляху до вступу в ЄС.
Україна може стати партнером у різних сферах співпраці з Вишеградськими країнами (Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чеською Республікою), розвиваючи, зокрема, співробітництво у прикордонних регіонах, полегшуючи пересування населення, створюючи спільні миротворчі сили.
На жаль, «Інструмент нового сусідства» зорієнтований майже повністю на прикордонні зони нових сусідів ЄС. Оскільки негативні наслідки розширення ЄС відчуватимуться сильніше у Західній Україні, основну увагу приділено транскордонним програмам у цьому регіоні та створенню тут плацдарму для безпечної інвестиційної діяльності.
На даному етапі Україна не зуміла виробити чіткої стратегії щодо ЄС. У багатьох аспектах її політика зводиться переважно до декларацій, які недостатнім чином узгоджені між різними інституціями.
Проєвропейські прагнення України обмежуються, як правило, деклараціями щодо зовнішньої політики і мало впливають на політику внутрішню. Браком позитивних внутрішніх реформ Україна істотно підриває до себе довіру з боку ЄС. Більше за те, складається враження, що паралельна політика України стосовно Росії та СНД суперечить її стратегії щодо ЄС.
Основні завдання проекту «Східне партнерство» в стосунках з Україною
«Східне партнерство» передбачає:
· подальше спрощення візового режиму та поступовий рух до його лібералізації,