Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії «Ширша Європа» у березні 2003 року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами — один з пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційного членства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільні цінності.
Для фінансування діяльності в рамках ЄПС запроваджується новий «Європейський інструмент сусідства й партнерства» (ЄІСП), який починаючи з 2007 року замінить чинні програми технічної допомоги «ТАСІС» і «МЕДА» в країнах ЄПС і в Росії. ЄІСП має новий спеціальний компонент для підтримки транскордонного співробітництва на кордонах ЄС. До 2006 року включно для фінансування транскордонної співпраці Комісія буде спрямовувати кошти за допомогою чинних інструментів у так звані «Програми сусідства» [49].
12 травня 2004 року Комісія представила конкретну стратегію реалізації ЄПС і аналітичні доповіді щодо семи перших країни з «кола друзів»: Ізраїлю, Йорданії, Мароко, Молдови, Палестинської автономії, Тунісу та України. На основі стратегії виробляються детальні плани дій з кожною країною-партнером. Плани дій визначають пріоритетні завдання, виконання яких має зблизити країну з ЄС.
Східне партнерство — проект Європейського Союзу (ЄС), що має на меті зміцнення стосунків зі східними сусідами ЄС і є продовженням східного напрямку існуючої Європейської політики сусідства [46].
Ініціатива Східного партнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008 року на Раді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи — України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану. До основних сфер, де пропонувалося зміцнити співпрацю, належали:
Робота над Угодою про асоціацію, яка включатиме комплексне порозуміння про зону вільної торгівлі між ЄС та 6 країнами партнерами;
Фінансування комплексних програм, що мають покращити адміністративну структуру влади цих країн;
Інтеграція з економіками країн ЄС, що передбачає зближення законодавства цих країн з законодавством ЄС;
Створення економічного союзу між учасниками проекту Східного партнерства;
Співпраця в боротьбі проти корупції, організованої злочинності, нелегальної міграції;
Збільшення мобільності робочої сили та перспективи відкриття ринків праці ЄС для населення країн-претендентів;
Посилення енергетичної безпеки;
Реалізація програм, що спрямовані на подолання економічної і соціальної нерівності у країнах-претендентах;
Реалізація індивідуальних програм (охорона кордонів, допомога у ліквідації наслідків стихійного лиха, підвищення енергетичної ефективності та відновлюваних джерел енергії);
Посилення контактів між країнами-претендентами та ЄС і між їх громадянами;
У червні 2008 року на саміті Ради ЄС ініціатива знайшла підтримку усіх представників членів ЄС.[46]
3 грудня 2008 року Європейська Комісія прийняла цей проект, оприлюднивши Комунікацію «Східне партнерство». В проекті зроблено акцент на створенні зони вільної торгівлі, підписанні угоди про асоціацію, лібералізації візового режиму для країн, що беруть участь у проекті, співпраці задля енергетичної безпеки, одночасно збільшивши фінансування проекту до 600 млн. євро до 2013 року. 20 березня 2009 року Рада ЄС остаточно затвердила проект Східного партнерства, оголосивши про те, що його офіційний старт відбудеться 7 травня 2009 року у Празі.[46]
7 травня 2009 під час установчого саміту «Східного партнерства» у м. Прага прийнято спільну заяву, згідно з якої «Східне партнерство» буде доповненням до двосторонніх договірних відносин між ЄС та кожною з держав-партнерів.
Важливим досягненням ефективної реалізації євроінтеграційних стратегій країн ЦСЄ можна вважати визнання політики розширення ЄС у якості каталізатора трансформаційних перетворень в пострадянських країнах, для яких головними принципами на шляху реалізації євроінтеграційної стратегії визначено: визнання інтеграції до ЄС у якості найважливішого політичного пріоритету; орієнтація на ЄС як на основного торговельного партнера країн-кандидатів; наявність високого рівня інвестиційної інтервенції, тобто суттєве збільшення надходжень інвестицій з Європейського Союзу; стійка політика бюджетних витрат на реалізацію програм європейської інтеграції; суспільна адаптація до принципів європейської спільноти.
Останнє розширення ЄС загострює щонайменше дві важливі проблеми реформування комунітарного механізму прийняття рішень, пов’язані з майже подвійним зростанням кількості держав-членів Спільноти та значним збільшенням питомої ваги “малих” держав [48].
Перший фактор робить міжурядовий підхід, заснований на принципах консенсусу, ще менш ефективним, збільшуючи тим самим ризик утворення незалежних контактних груп та прийняття ними рішень по спірним питанням поза структурами ЄС.
Другий - пов’язаний з загостренням проблеми “демократичної кривої” та надпропорційним представництвом в ЄС країн з невеликим населенням, дефіциту політичних ресурсів і досвіду “малих” країн при головуванні в ЄС. При збереженні існуючих тенденцій розширення посилюється відносна диспропорція щодо політичного впливу та значення “великих” держав в ЄС, котрі не лише представляють майже 2/3 населення Співтовариств, але й є головними донорами комунітарного бюджету.
Деякі дослідники проблеми розширення ЄС вважають за доцільне використання наднаціонального методу прийняття рішень більшістю голосів, що у поєднанні із збільшенням кількості “малих” держав, посилює корекцію механізму представництва згідно з демографічним фактором. Збільшення представництва держав відповідно до кількості населення і застосування принципу “подвійної більшості” забезпечує додаткову “демографічну перевірку” кожного рішення, прийнятого більшістю голосів та надає можливість “великим” державам більш пропорційно представляти інтереси їх населення.
Розширення на схід активізувало дискусії навколо чисельних старих та появу нових моделей та концепцій європейської інтеграції, серед яких визначаються два основних підходи: міжурядовий та наднаціональний. Піддаючи сумніву ефективність методів попередніх розширень та пов’язані з ними труднощі (виконання умов ССП, структурні зміни, еволюція в процесі прийняття рішень, міграційний тиск), прихильники міжурядового підходу пропонують застосування принципів диференційованої інтеграції, що передбачає впровадження двох рівнів чи етапів розширення: інтегровану систему асоційованих угод, націлену на підтримку пан-європейської зони вільної торгівлі промисловими товарами та участь у внутрішньому ринку на зразок Європейської Економічної Зони, за винятком вільного пересування робочої сили. За цим сценарієм кандидати можуть вважатися членами Євросоюзу, але їх участь тимчасово обмежувалася б внутрішнім ринком, СЗПБ, співробітництвом у питаннях юриспруденції та внутрішніх справ, але не включала участь в ССП, Економічному та валютному союзі. Пропозиції диференційованої інтеграції в умовах зростаючої різнорідності в економічному, політичному та соціальному рівнях розвитку держав-членів ЄС можуть розглядатися як альтернатива викликам розширення, яка хоча й суперечить базовим інтеграційним положенням, проте дозволяє поєднати можливості розширення та поглиблення, зберігаючи темпи інтеграції, не збільшуючи при цьому кардинально бюджет ЄС [46].
Зі свого боку, прихильники наднаціонального будівництва, прагнучи уникнути перспективи розвитку ЄС по шляху “багатошвидкісної” чи “багаторівневої” інтеграції, яка б не тільки привела до певного розрізнення форм та ритму євробудівництва між країнами-членами ЄС, але й остаточно підірвала б закладені Римськими угодами принципи неподільності та єдності договірно-правової бази Спільноти та початкову єдність європейського інтеграційного процесу, першочергову увагу звертають на зменшення різнорідності країн ЄС через вирівнювання їх соціально-економічного розвитку та виділення на витрати Структурним Фондам та Фондам Солідарності майже третину комунітарного бюджету.
Сучасний етап розширення продемонстрував необхідність знаходження якісно нових рівноваг між суперечливими тенденціями в посиленні ефективності та розширення, що вимагатиме з часом від ЄС переходу від структури так званих “стовпів” до поширення загальноєвропейських норм на податкову, економічну, соціальну сфери, стосовно проблем зайнятості, навколишнього середовища, тощо. З іншого боку, загострення розбіжностей інтересів, викликане зростанням гетерогенності Спільноти, може призвести до обмеження спільного поля діяльності окремими сферами, де загальноєвропейські правила будуть абсолютно необхідними.
Однією з визначальних рис сучасного інтеграційного періоду є суттєві зміни в класичному механізмі розширення, які враховують не лише економічні, політичні та інші особливості країн-кандидатів, але й трансформаційні процеси регіонального та глобального характеру, що відбуваються в сучасній європейській системі міжнародних відносин. Мова йде як про впровадження Спільнотою системи критеріїв відповідності країн-кандидатів комунітарним вимогам (так звані Копенгагенські критерії), так і про зміни в характері традиційних рекомендацій країнам-кандидатам, які формувалися не стільки з урахуванням їх сучасного стану, скільки в середньостроковій перспективі. Така позиція враховувала не лише перехідний статус кандидатів, які практично не були готові до членства в ЄС, але й зміни, що могли відбутися за досить довгий та складний переговорний період. Одним із проявів такого підходу стала нова стратегія розширення ЄС. Вона затверджувала диференційований підхід до кандидатів та встановлювала правила “регати”, коли прогрес в переговорах та перехід до обговорення нових розділів acquis communautaire ЄС ставав питанням індивідуальної готовності кожної з країн ЦСЄ. Принцип самодиференціації стає з цього моменту визначальним у формуванні комунітарної стратегії відносин з країнами, що претендують на членство в ЄС. Його закріплення знайшло своє відображення в розробленій восени 2003р. стратегії “Ширшої Європи” та прийнятому весною 2004 р. Договорі про Конституцію для Європи.