Цей союз мав власну систему органів, яка з кінця 60-х років мала наступний вигляд:
1) Митний парламент – нормотворчий орган, який об’єднував представників усіх країн-учасниць, які виступали в особистій якості, а не як представники своєї країни. Рішення приймалось абсолютною більшістю голосів;
2) Союзна рада – складалась з представників окремих держав, що обирались на основі принципу пропорційного, а не рівного (як у митному парламенті) представництва. Рішення приймалось простою більшістю голосів. Збиралась щорічно. В структурі ради діяли також три постійних комітети: з митних справ, з торгівлі і судноплавства, з ведення рахунків.
Особливу увагу привертає те, що на рівень союзного відання повністю передавались нормотворчі повноваження в сфері встановлення, стягнення і нагляду за стягненням мита, причому державам-учасницям “… не належало право санкції законів” [15, с. 573]. Іншими словами, створювався масив норм союзного об’єднання, які володіли прямою дією при вирішенні митних питань і які не належали до національних правових систем держав-учасниць.
Якісною відмінністю від тогочасних адміністративних комісій було і те, що митний союз з боку інших країн розглядався як єдине ціле, коли він вступав у договірні відносини з іноземними державами.
Поряд з подібними митними союзами, почали з’являтись і міжнародні органи, які відповідно до потреб міжнародної торгівлі виконували інформаційні функції щодо діючих митних режимів і митних тарифів у окремих країнах. Наприклад, у 1890 р. в м. Брюссель було створено Міжнародний союз митних тарифів, основним завданням якого було інформування ділових кіл щодо митної політики окремих країн, а також надання можливості торгівцям різних країн здійснювати їх діяльність з урахуванням тих митних перепон, які вони можуть зустріти в тих чи інших країнах [5, с. 369]. Схожий орган було створено в тому ж році рішенням Першої пан-американської конференції в регіональному масштабі для збирання і публікації торгових відомостей – Торгове бюро американських республік [15, с. 688].
Маємо також зауважити, що у ХІХ ст. досить поширеною була практика грубого втручання економічно розвинених країн у внутрішні справи більш слабких країн-партнерів, що відповідало нормам тогочасного міжнародного права, яке не забороняло використання сили, в т.ч. і економічної. Найчастіше такі втручання стосувались саме фінансової сфери, в т.ч. і податкової. Так, після того як у 1868 р. Туніс припинив виплату відсотків за зовнішніми позиками, Франція, Англія і Італія примусили місцеву владу прийняти закон від 5 липня 1869 р., яким передбачалось створення фінансової комісії, яка об’єднувала представників трьох названих країн та Тунісу, забезпечуючи домінування перших під час прийняття будь-якого рішення з фінансових питань, яке набувало обов’язкової сили для місцевої влади. Вона повинна була провести зведення рахунків за зовнішніми і внутрішніми позиками та скласти список потенційно можливих доходів (в першу чергу від податкових надходжень), кошти яких могли б бути спрямовані на погашення боргу. Пізніше було створено спеціальну адміністративну раду, яка здійснювала управління стягненням податків, нагляд за платниками податків, зберігала отримані кошти і розпоряджалась ними для цілей погашення боргу [15, с. 269–275]. Схожі механізми міжнародного фінансового контролю з боку країн-кредиторів існували у др. пол. ХІХ ст. в Греції, Єгипті, Китаї, Марокко, Сербії, Туреччині.
Фіскальний імунітет дипломатичного персоналу, окремі елементи якого почали використовуватись ще у міжнародно-правовій практиці країн Стародавнього світу, в Новий час набуває остаточного утвердження у формі міжнародно-правового звичаю. Так, П. Казанський, розглядаючи питання обсягу особистих імунітетів дипломатичних представників, зазначав: “Посланець звільняється від всілякого роду стягнень, що мають особистий характер, а також від прибуткових, майнових і на нерухомість” [5, с. 210].
В роки Першої світової війни співробітництву держав у сфері оподаткування з відомих причин значної уваги не приділялось. Проте вже з початку 20-х років міжнародна спільнота знову звертається до проблем співробітництва держав у сфері оподаткування. Ці питання підіймались на Брюссельській мирній конференції 1920 р., а також на засіданні такої міжнародної неурядової організації як Міжнародна торгова палата у тому ж 1920 р. Поступово керівну роль щодо створення системи правового регулювання міжнародних податкових відносин перебрала на себе Ліга Націй.
В 1921 р. Фінансовий комітет Ліги Націй у відповідь на заклик Брюссельської мирної конференції 1920 р. створив групу з чотирьох економістів у складі професора Дж. Брюінса (G.W. Bruins) (Нідерланди), професора Е. Селігмана (E. Seligman) (США), сера Дж. Стампа (J. Stamp) (Великобританія), професора Л. Ейноді (L.R. Einaudi) (Італія). Головним завданням перед ними було поставлено проведення глибокого дослідження економічних аспектів подвійного оподаткування. Саме їх розробки лягли в основу Доповіді Ліги Націй щодо подвійного оподаткування 1923 р., висновки якої активно використовували при наступній розробці проектів двосторонніх конвенцій [11].
В 1922 р. той же Фінансовий комітет Ліги Націй висунув пропозицію щодо створення групи чиновників податкових відомств високого рівня (від Бельгії, Великобританії, Італії, Нідерландів, Франції, Чехословаччини, Швейцарії) для вивчення адміністративних і практичних аспектів міжнародного подвійного оподаткування та ухилення від сплати податків. В 1925 р. до групи увійшли також представники Аргентини, Венесуели, Німеччини, Польщі, Японії, а в 1927 р. – представник США [[46]]. Протягом 1923–1927 років група спромоглась розробити наступні модельні двосторонні конвенції: 1) Конвенція про усунення подвійного оподаткування в сфері прямих податків (податків на доходи і майно); 2) Конвенція про усунення подвійного оподаткування податками на спадщину; 3) Конвенція про надання адміністративної допомоги з податкових питань; 4) Конвенція про надання правової допомоги при стягненні податків [14, с. 44]. В контексті економічної кризи, яка поступово набирала обертів у тогочасному світі, стає зрозумілою і причина того, чому розроблювані проекти були спрямовані виключно на двосторонню співпрацю. Це мало стати першим етапом розбудови міжнародної системи правового регулювання відносин у сфері оподаткування, що мали транскордонний характер. Свідченням цього є Резолюція № 6 VIII Конгресу Міжнародної торгової палати (м. Париж, 21–29 червня 1935 р.), де зазначалось наступне: “… в достатньо близькому майбутньому обставини дозволять дійти до укладення об’ємних багатосторонніх конвенцій, яким їх характер спільності надасть більше ефективності” [[47], с. 189]. Ці проекти, разом з коментарями до них та запрошенням до їх обговорення, були розіслані різним державам, незалежно від того, чи були вони членами Ліги Націй чи ні. На зустрічі в жовтні 1928 р. були присутні представники 27 країн: 11 – з числа країн, які брали безпосередню участь у розробці проектів і 16 – від інших членів міжнародної спільноти (Австрія, Болгарія, Греція, Данциг, Естонія, Ірландська незалежна держава, Іспанія, Китай, Латвія, Норвегія, Південна Африка, Румунія, СРСР, Угорщина і Швеція).
Група чиновників податкових відомств високого рівня Ліги Націй запропонувала три альтернативні шляхи оподаткування транскордонної діяльності, при чому у всіх трьох було використано концепцію “постійного представництва”. Згідно згаданих підходів, дохід промислових, комерційних, сільськогосподарських підприємств (undertakings) оподатковувався в країнах, де були розміщені їх постійні представництва (пізніше це положення було доповнене вказівкою щодо доходів, отриманих власне окремим представництвом лише на відповідній території) [11]. Різниця між ними полягала переважно в створюваному ними податковому режимі для переміщуваного капіталу (moveable capital). Якщо перший підхід загалом закріплював право оподатковувати за країною, де розміщене джерело доходу, то інші два підходи в основному надавали право оподатковувати країні резиденства. Треба зауважити, що, на думку О.Ю. Коннова, на даному етапі переважав формальний підхід до визначення поняття “постійне представництво”. Підтвердженням цьому є те, що комісія, наприклад, ніяк не класифікувала діяльність підприємств, що використовували переносне обладнання. В цілому, підприємства поділялись на три категорії: 1) підприємства добувних галузей, діяльність яких нерозривно була пов’язана з земельними ресурсами і певною територією; 2) промислові підприємства, які також відповідали ознакам територіальної відокремленості (заводи, фабрики тощо); 3) підприємства, які використовували обладнання, яке для цілей виробництва мало бути розміщене на конкретній території протягом конкретного періоду часу [18, с. 10–11]. Не менш характерним є і те, що в тексті домовленостей саме поняття “підприємство” теж не було визначене. Як бачимо, в питанні розмежування податкових юрисдикцій держав розробники модельних конвенцій 1928 р. більше схилялись до надання переважного права оподаткування країні резиденства.
В 1929 р. відповідно до рекомендації згаданої нами групи експертів, Рада Ліги Націй створила постійно діючий Фіскальний комітет (Fiscal Committee), який активно включився в роботу і вже до 1933 р. розробив проект багатосторонньої Конвенції щодо розподілу підприємницьких доходів між державами в цілях оподаткування. Вперше цей документ був представлений на засіданнях підкомітетів в м. Нью-Йорк і м. Вашингтон, що проводились за сприяння американського відділення Міжнародної торгової палати, а потім і на загальному засіданні Фіскального комітету в червні цього ж року [46]. В 1935 р. згаданий проект було переглянуто, але він так ніколи і не був офіційно схвалений [11]. Основний підхід, який було використано в згаданому документі, полягав у розгляді постійного представництва як окремого підприємства і визначенні його доходу на основі методу, який згодом отримав назву “принцип довгої руки”. Порівняно з проектами 1928 р., найбільш помітною відмінністю було те, що країнам дозволялось визначати дохід постійного представництва на основі його власних бухгалтерських даних без необхідності звернення до бухгалтерських даних усього підприємства.