Ввізне мито дозволяє на основі взаємності в процесі двосторонніх, регіональних і багатосторонніх переговорів добиватися зниження мита в країнах-торговельних партнерах в інтересах сприяння розвитку національного експорту, а також використовувати тариф як засіб протидії дискримінаційним акціям інших країн (позбуватися тарифних преференцій або занижених ставок мита, так званих договірних, що застосовуються до країн, на які розповсюджується режим найбільшого сприяння).
Таким чином, імпортний тариф дає можливість підвищувати конкурентоспроможність вітчизняних виробників та експортерів і тим самим стимулювати їх діяльність шляхом встановлення безтарифного або пільгового режиму у відношенні мита при ввезенні матеріалів і обладнання для виготовлення продукції, призначеної до вивезення в інші країни.
Використовуючи більш зважену митну економічну політику можна досягти, по-перше, зниження затрат у виробників кінцевої продукції, а по-друге, більшої надійності захисту вітчизняних товаровиробників готової продукції.[12]
У той же час, державам з перехідною економікою, варто визначити своєрідний баланс між збереженням достатнього рівня протекціонізму відносно одних галузей та відповідною лібералізацією в регулюванні інших. Міжнародний обмін спричиняє ефективний ступінь спеціалізації та поділу праці, що забезпечує вищу продуктивність, ніж якщо покладатися виключно на національне виробництво. Галузь, яка не може конкурувати з іноземними фірмами, мусить терпіти від імпорту. Така менш продуктивна галузь гине внаслідок конкуренції з боку продуктивних вітчизняних галузей.
Дуже часто перехід від старих до нових галузей породжує значне безробіття та нестатки населення. Компромісом, який визначає ціну пристосувань до економічних змін, є поступове зменшення мита з тим, щоб безробітні мали час перекваліфікуватися. Також можна надати фінансову допомогу галузям, що занепадають, така допомога може зменшити тягар переходу ресурсів від галузей, що занепадають, до процвітаючих і послабити протидію політниці вільної торгівлі.
Вільна торгівля, в свою чергу, повністю вирівняє ціни на внутрішньому ринку і ціни світового ринку. В умовах торгівлі товари переливаються від ринків з низькими до ринків з високими цінами.
Мито підвищує ціни на імпортні товари на внутрішньому ринку країни, що призводить до зменшення споживання імпорту та водночас із збільшенням вітчизняного виробництва. Квоти справляють дуже подібний вплив і, крім цього, можливо, знижують доходи держави.
Мита спричиняють економічні втрати. Економіка терпить збитки від зменшення внутрішнього споживання і від марнування ресурсів на виробництво товарів, які не мають порівняльної переваги. Втрати, безперечно, перевищують державні доходи, отримані від запровадження мита.
Таким чином, митно-тарифне регулювання є важливим інструментом регулювання міжнародної торгівлі, за допомогою якого здійснюється збалансування торговельного і платіжного балансу країни, фактором розвитку національної системи господарювання, або ж, навпаки, формуванням нераціональної структури виробництва і зростом диспропорційності в розвитку його сировинних та обробляючих секторів. Саме тому для посилення впливу тарифних інструментів на розвиток економіки потрібно здійснення виборчо направленої політики, зваженого підходу до встановлення ставок мита на ті чи інші товари.
Завдання 2. Інтеграційні процеси в Європі та участь в них України
Ось уже декілька десятків років світ слідкує за інтеграційними процесами, що відбуваються в Європі, де вони набули найдовершеніших форм. Найбільш розвинутим інтеграційним угрупуванням тут є Європейський Союз.
Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн –ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:
1) Європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 р., а набула чинності в 1952 р.);
2) Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);
3) Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.).
До ЄС станом на 2011 рік входять 27 країн: Австрія, Бельгія, Об'єднане Королівство, Велика Британія, Північна Ірландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чеська республіка, Болгарія і Румунія. На ці країни припадає 23% світового виробництва і 40% світової торгівлі.[13]
Головна особливість існування і функціонування ЄС полягає в тому, що його органи (Рада Міністрів, Європарламент, Суд ЄС, Європейський інвестиційний банк, Комісія ЄС) наділені повноваженнями на прийняття з ряду питань ухвал, які мають безпосередню обов'язкову силу для країн-учасниць. Виділимо фактори, які сприяли створенню ЄС:
1. Просторова близькість країн.
2. Обмеженість ресурсів.
3. Розвиток транспортних мереж.
4. Взаємопроникнення капіталу.
5. Протистояння конкурентному засиллю з боку економік США і Японії[14]
Країни Європейського Союзу рухаються в напрямі зближення між собою в усіх сферах. Тому запланували у рамках ЄС ввести єдині: громадянський паспорт, валюту, систему стандартів, систему комунікацій транспорту, спільну митну систему, податки тощо. У сфері освіти започаткували Болонський процес (БП) – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Другим за часом існування та за результатами діяльності інтеграційним об'єднанням в Європі є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), створена в 1960 році з метою полегшення і розширення торгівлі між своїми членами: Ісландією, Ліхтенштейном, Норвегією та Швейцарією. Діяльність ЄАВТ відрізняється від ЄС такими характерними рисами:
- суверенні права країн-учасниць і відсутність наднаціональних інституцій;
- вільна зовнішньоекономічна політика з третіми країнами;
- режим вільного безмитного обігу діє лише для промислових товарів;
- відсутність устремлінь до утворення економічного союзу, або вищого рівня інтеграції. З 1993 року країни ЄАВТ отримали в режим найбільшого сприяння в торгівлі з країнами ЄС.
Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу.
У 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або «Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995 p.). Мета організації – поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбачалось також зближення законодавства учасників, уніфікація податкових систем.
Органом політичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішою всеєвропейською політичною установою. Вона була заснована ще в 1949 році з метою захисту прав людини і парламентаризму, утвердження в державах-членах верховенства права. Крім того, Рада Європи вважає своїм завданням створення загальноєвропейських стандартів соціального та юридичного захисту людей, відповідне впровадження їх в окремих країнах і, нарешті, захист і поширення як загальнокультурних цінностей, так і етнонаціональної самобутності окремих народів. Сьогодні Рада Європи об'єднує 39 країн, з них 15 – це країни колишнього соцтабору, у тому числі й Україна.
Головна причина інтеграції – постійна вимога поглиблення процесу міжнародного поділу праці.
Основу інтеграції заклали вищий етап розвитку науково-технічної революції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріоритету. Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі існувала готовність партнерів до багатостороннього співробітництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушним законом інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням через національні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнування митних кордонів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було зняти митні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.
«Спільний ринок» став найбільш процвітаючим та життєздатним утворенням у Європі.
Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержавної економічної структури, яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного.
У другій половині 80-х – на початку 90-х років процес західноєвропейської інтеграції поглибився. Це було свідченням того, що знайдено оптимальний варіант не тільки прискорення економічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулювання назрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинності Єдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на«чотирьох свободах» – вільному пересуванні товарів, капіталів, послуг, а також громадян.