Проблема класифікації війн не має значної наукової гостроти в теорії міжнародних відносин, так як вона досить глибоко розроблена у воєнній науці. Варто лише підкреслити необхідність ухилення від широко практикованого поділу війн на справедливі та несправедливі, як надуманого та штучного. Це вірно хоча б тому, що оскільки війни завжди пов'язані із збройним насильством то справедливими бути не можуть. Крім цього така класифікація недоречна через два міркування:
- тому, що критерій агресивності вкрай спекулятивний та аморфний;
- тому, що конфліктуючі сторони, переслідуючи власні національні інтереси не можуть вважатись правими чи винними, оскільки, кожна сторона на виправдання своєї позиції наводить масу цілком доречних та вичерпних аргументів.
Так, наприклад, сторона, яка перша почала воєнні дії, доволі часто виправдовується тим, що вона діє превентивно, випереджаючи агресію зі сторони противника чи відповідаючи на його про вокативні акції.
Застосування воєнної сили пояснюється також ідеологічними причинами, як, наприклад, доволі цинічно це робив В.І. Ленін, стверджуючи, що будь-яка війна є справедливою, якщо вона ведеться в інтересах пролетаріату. Ініціювання війни виправдовується також захистом своїх громадян, необхідністю припинення геноциду, боротьбою проти тоталітаризму, тощо.
У військовій науці війни класифікуються за критеріями:
1. театрів воєнних дій (ТВД) на:
- сухопутні;
- морські;
2. способу ведення воєнних дій на:
- позитивні;
- маневрені;
3. залучених ресурсів на:
- обмежені;
- масові.
Досить оригінальну класифікацію, "у праці "Війна та антивійна", пропонують американські дослідники Елвін та Рейді Тофлери. Вони визначають типи війн за їх відношенням до типів цивілізації:
І.Війни першої хвилі відповідають сільськогосподарським суспільствам та характеризуються тим, що вони проводяться на примітивному технологічному рівні, в них беруть участь іррегулярні підрозділи, їх масштаби та ресурси, залучені з обох сторін є незначними.
2.Війни другої хвилі здійснюються промисловими суспільствами, та їм характерні досить високий технологічний рівень, участь в бойових операціях масових регулярних армій, значні ресурси та масштаби використані у воєнному конфлікті.
3.Війни третьої хвилі ведуться постіндустріальними (інформаційними) суспільствами, або, принаймні перехідними до них, що характеризуються надвисоким технологічним рівнем (широке використання у бойових діях інформаційних систем, супутників, високоточної зброї), веденням операцій не чисельними, але високопрофесійними збройними силами, невеликими ресурсами, але доволі значними масштабами операцій."4
Слід зауважити, що у сучасному світі ведуться війни усіх вищенаведених типів одночасно, що пояснюється неоднаковим рівнем розвитку різних регіонів та суспільств. Навіть в рамках одної війни у Перській затоці, коаліцією на чолі з СИТА, використовувались методи, характерні як для третьої хвилі, так і для другої. Тофлери підкреслюють, що проводились дві повітряні кампанії, одна за допомогою зброї, характерної для другої хвилі, призначеної для масового знищення — інша з великою точністю, при мінімалізації побічної шкоди.
1.4 Цілі і засоби війни
Природа війни є дуже складною та змінною, і саме вона впливає на цілі та засоби війни. Якщо говорити про цілі воєнних дій, на які повинна орієнтуватися вся війна в цілому, щоб бути надійним засобом політики, то ми побачимо, що ця воєнна ціль така ж змінна, як політична ціль, як різні умови війни.. Якщо ж починати з поняття війни, то треба сказати, що політична ціль війни знаходиться за її рамками, адже якщо війна це акт насильства, направлений на те , щоб змусити противника виконати нашу волю, то все завжди повинно було б зводитись до знищення ворога, до його нездатності чинити опір.
Спочатку розглянемо три елементи, що є об'єктами загального порядку. Це -збройні сили, територія та воля супротивника.
Збройні сили супротивника повинні бути знищені, тобто приведені в стан, в якому вони вже не можуть продовжувати боротьбу.
Територія повинна бути завойована, тому що вона може виявитися джерелом нових збройних сил.
Але навіть після досягнення того й іншого не можна вважати, що війна(ворожа напруга і дія ворожих сил) припинилася, поки не зломлена воля супротивника, тобто його уряд і союзники не змушені підписати мир, народ не приведений до покори. Зазвичай, знищення збройних сил противника проходить поступово, і з такою ж поступовістю, крок за кроком, йде завоювання країни. При цьому, одне впливає на інше; втрата областей в свою чергу веде до ослаблення збройних сил.
Війна, як вона проходить насправді, часто значно відрізняється від її початкового поняття. Війна в цілому немає суворого закону перебігу, а змінюється від обстановки.
Як що ми намагаємося збільшити затрати сил противника, то можна використовувати три шляхи.
Перший - це вторгнення, тобто захоплення ворожої території, але не для утримання її за собою, а з ціллю зібрати з нею контрибуцію, або навіть спустошити її. Безпосередньою ціллю в даному випадку буде не завоювання країни, не знищення збройних сил противника, а нанесення йому, як ворогу збитків. Другий шлях заключається в тому, щоб надати нашим операціям ціль на збільшення збитків ворога - воєнним або політичним способом. Третій шлях - виснаження ворога, поступовий напад, довгочасність воєнних дій; виснаження фізичних сил і волі противника.
У війні багато шляхів ведуть до цілі знищення ворожих збройних сил. Завоювання провінцій противника, тимчасова їх окупація з ціллю використання їх засобів, підприємств, які призначені для здійснення тиск на політичні відносини, пасивне очікування ударів ворога, все це - засоби. З яких кожний, в залежності від конкретної ситуації, може бути застосований з ціллю здолати волю противника.
Розділ II. Війна в історії соціально-політичної думки
Одним із перших писемних джерел, які включали в себе глибокий аналіз відносин між суверенними політичними одиницями, стала написана більш як дві тисячі років тому Фукідітом (471-401 до н.е.) "Історія Пелопоннеської війни у вісьмох книгах". Багато положень та висновків древньогрецького історика не втратили свого значення до наших днів, підтвердивши тим самим його слова про те, що складена ним праця - не стільки предмет змагань для тимчасових слухачів скільки надбання на віки. Задавшись питанням про причини багаторічної та виснажливої війни між афінянами та лакедемонянами, історик звертає увагу на те, що це були найбільш могутні і процвітаючі народи, кожен з яких головував над своїми союзниками. При цьому він підкреслював, що "... со времени мидийских войн и до последней они не переставали то мириться, то воевать между собою или с отпадавшими союзниками, причем совершенствовались в военном деле, изощрялись среди опасностей и становились искуснее". Оскільки обидві могутні держави перетворилися у свого роду імперії, то посилення однієї з них ніби прирікало їх на продовження цього шляху, підштовхуючи до прагнення підкорити собі усе своє оточення, з тим, аби підтримати свій престиж і вплив. В свою чергу, друга "імперія", а також меші міста-держави, відчуваючи зростаючий страх і занепокоєння перед таким посиленням, приймає міри щодо укріплення свого захисту, втягуючись тим самим у конфліктний цикл, який в кінці-кінців перетворюється у війну. Ось чому Фукідід з самого початку відділяє причини Пелопоннеської війни від різноманітних приводів до неї: "Причина самая действительная, хотя на словах наиболее сокрытая, состоит, по моему мнению, втом, что афиняне своим усилением внушали страх лакедемонянам и тем привелиб их к воине".
Фукідід став родоначальником одного з найбільш впливових напрямків у більш пізніх уявленнях і сучасній науці про міжнародні відносини.
В подальшому цей напрямок, що отримав назву класичний або традиційний, був представлений у поглядах Ніколло Макіавеллі (1469-1527), Томаса Гоббса (1588-1679), Емеріка де Ваттеля (1714-1767) та інших мислителів, набуваючи більш закінченої форми у роботі німецького генерала Карла фон Клаузевіца (1780-1831).
Гоббс, наприклад, вважав стан війни цілком терпимим, хоча і розрізняв індивідуальну війну "всіх проти всіх", що витікала з самої людської природи, та війну між державами, яка не обов'язково загрожує виживанню кожної людини, особливо якщо мова йде про сильні держави. Звідси його заклик до відмови від індивідуальної свободи людей на користь держави - Левіафана. Гегель бачив у війні необхідний і корисний, хоча і суворий засіб проти занепаду громадянськогосуспільства і вважав, що в кінці-кінців конфлікти між цивілізованими суспільствами трансформуються в певний ритуал, що не загрожує їх безпеці. На противагу такому підходу Кант розглядав війни як неприпустиме явище. Ідеальним станом суспільства він вважав мир між окремими особами в природному стані і мир між державами. Але вічний мир, з його точки зору, може настати лише в дуже далекому майбутньому.
2.1 Французька соціологічна школа
"Одна з течій французькій соціології міжнародних відносин представлена так званою полемологією, основні положення якої були закладені Гастоном Бутулем. В основі полемології комплексне вивчення війн, конфліктів та інших форм "колективної агресивності" із застосуванням методів демографії, математики, біології та інших точних та природних наук."