Значення транснаціональних корпорацій для розвитку сільськогосподарської галузі (стр. 7 из 9)

Рис.3.2. Фрагмент реально діючої «піраміди» власності в АПК [17]

Наслідки побудови таких пірамід поки що нелегко передбачити. Потрібний час і аналіз результатів. Очевидним є одне — втрачається прозорість бізнесу.

Прямі і непрямі інвестиції держави на розвиток агропромислового виробництва з кожним роком зростають, але їх обсяг не відповідає оптимальному рівню, який би забезпечив розширене відтворення сільського господарства Здійснюється інтенсивна експансія іноземного капіталу у переробну промисловість, а отже й безпосередньо у сільське господарство. Скажімо, на українському ринку вже розширює свою діяльність датська компанія «Trigor Agri», яка придбала вісім аграрних підприємств і два елеватори, використовує 19,3 тис.га землі, що взяті в оренду на 25 років та ведуться переговори про оренду ще 8,2 тис.га.

Іноземний капітал у будь-якій галузі АПК не повинен, на нашу думку, займати домінуюче становище й тим самим диктувати «правила гри» на внутрішньому ринку та істотно впливати на експортну політику. Друга — помірна присутність іноземного капіталу у вітчизняній економіці, у тому числі й в АПК, є бажаною.

Це зумовлено тим, що вливання цього капіталу супроводжується запровадженням нової техніки, обладнання, сучасних технологій, ефективного менеджменту, нової корпоративної культури. [3, 56]. Інтеграція українського приватного капіталу здійснюється під впливом різних факторів, тому має різні форми.

Набуває значення необхідність утворення вітчизняних ТНК, бо закордонні ТНК орієнтуються лише на високоприбуткові сегменти економіки, що не дає можливості нагромадження капіталу та модернізації економічного комплексу України загалом.

3.2 Рекомендації щодо державної політики регулювання діяльності іноземних ТНК в галузі сільського господарства України

Становлення ринкової економіки в Україні супроводжувалося поступовим приєднанням до світових інтеграційних процесів, значним зменшенням рівня закритості національного господарства, що зумовило відомі позитивні та негативні наслідки. При цьому яскраво проявилися системні деформації, недосконалість структурної побудови економічного устрою, що залишилися нам у спадок.

В умовах глобалізації та інтернаціоналізації економічних відносин розвиток сучасного суспільства характеризується стрімкими змінами структурного й інституційного характеру, що пов’язано з переходом найрозвинутіших країн від індустріального до постіндустріального устрою, який має інше економічне підґрунтя та внутрішню будову. Як наслідок, у національних економічних системах змінюється роль і місце окремих галузей та видів економічної діяльності. Визначальною мірою це стосується аграрного сектора та його окремих складових.

Вітчизняний аграрний сектор, як і інші сфери економіки, знаходиться під безпосереднім впливом глобалізації, адже сільськогосподарська продукція – вагома складова міжнародної торгівлі. Водночас транснаціональні корпорації в українському селі представлені скромно. За рівнем розвитку вітчизняний аграрний сектор відстає від інших країн. У розвинутих країнах вагомих результатів у аграрному виробництві досягнуто, насамперед, за рахунок високого рівня матеріально-технічного забезпечення, комплексу високопродуктивних сільськогосподарських машин і механізмів, широкого застосування новітніх технологій тощо [2, 65].

В Україні найбільш високий рівень концентрації агровиробництва спостерігається в дочірніх підприємствах промислово-фінансових груп та транснаціональних компаній, але робота цих компаній не завжди відрізняється комплексним підходом до проблем села. Приклади найбільш успішного інвестування в аграрному секторі економіки демонструють можливість отримання значного синергічного ефекту, особливо в умовах урбанізованих регіонів.

Створення й функціонування корпорацій в аграрному секторі України сприятиме розвитку середнього малого бізнесу, підвищенню зайнятості, економічному зростанню та оздоровленню економіки в цілому, збільшенню податкових надходжень в бюджет за рахунок розвитку виробництва конкурентноспроможніх товарів, зменшенню залежності від імпорту. Утворення гігантських корпорацій змінює (або може змінити) самі "правила" ринкової гри, принаймні традиційні форми їх сприйняття [19, 125].

Іноді такі зміни сприймаються як природні, наприклад, як наслідок НТП, у зв'язку з необхідністю концентрувати значні ресурси для реалізації великомасштабних виробничо-технологічних проектів, а також у контексті глобальної конкурентної боротьби. Однак трапляються ситуації, коли органи публічної влади втручаються в економічні відносини і приймають рішення примусового характеру щодо обмеження діяльності великих монополій відповідно до діючих у країні законодавчих обмежень. Мета таких обмежень - забезпечення рівних та справедливих умов комерційної діяльності, прав споживачів, запобігання тиску з боку монополій на конкурентів, сприяння розвитку конкурентного середовища.

Практичним втіленням такої ідеології на рівні державної регулюючої політики є антимонопольне законодавство. Прийнята у США доктрина антимонопольного регулювання (в цій країні таке законодавство має назву "антитрестівське" і є особливо розгалуженим) трактує як незаконні цінову дискримінацію, монопольне лідерство в цінах, обмежувальну практику організації збуту тощо. Причому за монополізації ринку більш як на 60% можливою є ліквідація фірми-монополіста.

Найвідоміший у світі приклад антимонопольного регулювання наприкінці 90-х подали США. Йдеться про судові рішення, які зобов'язали провідну компанію у сфері програмних інформаційних розробок Місrosoft; поділити статутний фонд відповідно до двох основних своїх напрямів діяльності. У Німеччині компанія, яка контролює третину обігу на ринку, вважається монополією, до якої можуть застосовуватися суворі санкції. В Японії відповідний індикатор - 50% для однієї або 75% - для двох компаній [3, 57].

Приклади ретельного регулювання з метою забезпечення ефективного конкурентного середовища є методологічно значущими для посттоталітарних країн, які формують ринкову систему і в яких інституційна структура національного господарства, місце суб'єктів економічного життя на ринку не є достатньо чітко визначеними. Антимонопольне законодавство Польщі, Угорщини, Чехії та інших країн регіону Центральної та Східної Європи набуло розгалужених форм.

Процес його формування розпочався у 80-х і тривав протягом 90-х років. В Україні було прийнято закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (1992 рік), спрямований на демонополізацію економіки, всебічну (фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну тощо) підтримку підприємств, що сприяють розвитку конкурентного середовища. Цей закон трактує статус підприємницької структури як монопольний у випадках, коли її частка на ринку перевищує 35%.

Однак, антимонопольне законодавство України є недосконалим і лише частково відповідає світовій практиці. Важливим кроком могла б стати розробка та прийняття Закону "Про конкуренцію", який би відповідав положенням правових документів Європейського Союзу. Прийняття подібного акту сприяє росту довіри іноземних інвесторів до України і приведе антимонопольне законодавство України до норм законодавства Європейського Союзу. Негативні аспекти глобалізації продовольчого ринку вимагають розробки національних захисних механізмів для мінімізації їх впливу. У багатьох розвинутих країнах діють відповідні закони про продовольчу безпеку. В Україні проект закону "Про продовольчу безпеку України" розроблявся двічі - у 2004 та 2005 р. Причому перший варіант проекту виносився Міністерством аграрної політики України на загальне обговорення, а другий, розроблений на виконання відповідного доручення Кабінету Міністрів України, був розглянутий та взятий за основу Верховною Радою України. Проте жоден із зазначених законопроектів до цього часу так і не прийнято [27,188].

Важливим моментом в формуванні політики залучення іноземних інвестицій в Україну та в агропромислову сферу, зокрема, є удосконалення відносин власності та доступ інвестора до природних ресурсів та об'єктів комунальної інфраструктури. Серйозною проблемою відносно власності в Україні є відсутність ринку землі, що не дає можливості українським підприємствам отримувати кредити та інвестиції під заставу землі. Відносини власності, на думку автора, потребують серйозного реформування і прийняття ряду законодавчих актів, зокрема, нового Закону "Про власність", який би регламентував надання гарантій прав власності, а також "Про іпотеку", "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні". Необхідність прийняття нового Закону "Про власність" обумовлена тим, що нинішній Закон України "Про власність" не відповідає вимогам сучасності. Зміни, які відбулись за останні шість років, зокрема, відхід від централізації, поява нових понять в сфері громадсько-правових відносин, прийняття Конституції України потребують нових механізмів та регламентації правових відносин, збільшення ролі інституту приватної власності, в тому числі і на землю, гарантії її недоторканості. Необхідно в законодавчому порядку закріпити права власності на землю для суб'єктів підприємницької діяльності, резидентів і для фізичних осіб гарантій недоторканості прав приватної власності, а також гарантії прав іноземних інвесторів від змін в діючому законодавстві, а також відносно гарантій компенсації з боку держави в разі завдання інвесторам шкоди.

Підвищення конкурентоспроможності аграрного сектора неможливе без державної підтримки, яка має доповнювати ринковий механізм і запобігати негативним наслідкам, пов’язаним з недосконалістю цього механізму. Розроблена структурна схема механізму державної підтримки конкурентоспроможності аграрних підприємств, яка включає в себе забезпечення паритетного розвитку через цінове регулювання, зменшення податкового тиску на товаровиробників, формування повноцінної маркетингової інфраструктури, стимулювання запровадження інноваційних технологій у виробництві [16, 57].