ЗМІСТ
ВСТУП
1. Розширення ЄС: основні цілі
2. Етапи розширення ЄС
3. Економічні наслідки розширення ЄС
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
атомний економічний інтеграція політичний
На території Європи єдиними державними утвореннями, порівнянними по розмірах з Євросоюзом, були Західна Римська імперія, Франкська держава, Священна Римська імперія. Протягом останнього ж тисячоріччя Європа була роздроблена. Європейські мислителі намагалися придумати спосіб об'єднати Європу. Ідея створення Сполучених штатів Європи спочатку виникла після Американської революції.
Ця ідея одержала нове життя після Другої світової війни, коли про необхідність її здійснення заявив Уїнстон Черчілль, що призвав 19 вересня 1946 у своїй мові в Цюрихському університеті до створення "Сполучених штатів Європи", аналогічних Сполученим Штатам Америки. Як результат, в 1949 була створена Рада Європи - організація, що існує дотепер (її членом є й Україна). Рада Європи, однак, була (і залишається) чимсь начебто регіонального еквівалента ООН, що зусередила свою діяльність на проблемах забезпечення прав людини в європейських країнах.
В 1951 ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія створили Європейське об'єднання вугілля й стали (ECSC - European Coal and Steel Communіty), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів по виробництву сталі й вугілля, що, по думці його творців, повинне було запобігти черговій війні в Європі. Великобританія відмовилася брати участь у цій організації по міркуваннях національного суверенітету.
З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Загальний ринок) (EEC - European Economіc Communіty) і Європейське співтовариство по атомній енергії (Euratom - European Atomіc Energy Communіty). ЄЕС був створений у першу чергу як митний союз шести держав, покликаний забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталів і людей. Євратом повинен був сприяти об'єднанню мирних ядерних ресурсів цих держав. Найважливішим із цих трьох європейських співтовариств було Європейське економічне співтовариство, так що пізніше (в 1990-і роки) воно стало йменуватися просто Європейським співтовариством (EC - European Communіty). ЄЕС було засновано Римським договором 1957 року, що набув чинності 1 січня 1958. В 1959 членами ЄЕС був створений Європейський парламент - представницький консультативний, а пізніше й законодавчий орган.
Процес розвитку й перетворення цих європейських співтовариств у сучасний Європейський союз відбувався шляхом одночасної структурної еволюції й інституціональної трансформації в більше згуртований блок держав з передачею все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень (так званий процес євроінтеграції, або поглиблення союзу держав), з одного боку, і збільшення числа учасників європейських співтовариств (і пізніше Європейського союзу) з 6 до 27 держав (розширення союзу держав).
Перші етапи поглиблення європейської інтеграції характеризувалися тим, що вони протікали на відносно обмеженій території, яка охоплювала лише шість країн. В економічному сенсі ці країни керувалися принципами досить сильного колективного протекціонізму, який протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найбільш потужних центрів Глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів господарювання, здатних протистояти почужним американським транснаціональним корпораціям. Економічне піднесення Співтовариств створювало передумови і для зміцнення політичних позицій країн-членів, які значно підсилювалисяно підсилювалися започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом – і формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки.
Таким чином, прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, досягнення її первісних цілей створив передумови для територіального розширення Європейських Співтовариств, в згодом — і Європейського Союзу. Ця мета диктувалася геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення своїх позицій в епоху, коли почали формуватися нові риси світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процесс глобалізації.
Слід також відзначити, що минулі етапи розширення відбувалися на більш низьких етапах інтеграції: перший і другий — на стадії існування спільного ринку, за відсутності елементів політичного союзу; третій — на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, при лише поставлених цілях формування спільної зовнішньої політики; четвертий — вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, але за відсутності економічного та валютного союзу, остаточно сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ. П'ятий етап розширення — це розширення, що відбувається безпосередньо на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. І це робить питання такого розширення особливо складним — як у політичному, економічному, так і в правовому та процедурному аспектах [3, с. 102].
Таким чином, до нового етапу розширення ЄС підійшов, перебуваючи фактично на завершальній стадії економічної інтеграції — створення економічного та валютного союзу, а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат був досягнутий протягом понад 50 років, через складний і поступовий процес інтеграції, формування правової бази та механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об'єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури. Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на новому етапі розширення.
У теорії будь-яка Європейська країна може приєднатися до Євросоюзу. Рада ЄС консультується з Комісією і Європарламентом і виносить рішення про початок переговорів по вступу. Рада відхиляє або схвалює заявку тільки одностайно.
Принципова можливість для європейських країн стати повноправними членами ЄС була визнана ще Римським договором. У червні 1993р. па засіданні Європейської Ради в Копенгагені країни ЄС визнали можливим приєднання нових членів з числа країн Центральної Європи — після досягнення ними відповідних критеріїв (отримали назву "Копенгагенських критеріїв") Щоб одержати схвалення заявки, країна повинна відповідати наступним критеріям:
повинна бути "європейською державою";
повинна дотримувати принципів свободи, демократії, поваги до прав людини й фундаментальних свобод, верховенства закону.
Для одержання членства потрібно наступне:
відповідність Копенгагенським критеріям, визнаних Радою в 1993 р.:
стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство закону, людські права, повагу й захист меншин;
існування функціональної ринкової економіки, так само, як і здатності впоратися з конкурентним тиском і ринковими цінами в межах Союзу;
здатність прийняти зобов'язання членства включаючи прихильність політичним, економічним і грошово-кредитним цілям союзу.
У грудні 1995 року Мадридським саммітом були переглянуті критерії членства, щоб включати умови для інтеграції держави-члена через відповідне регулювання його адміністративних структур: тому що важливо, щоб законодавство Євросоюзу відбивалося в національному законодавстві, важливо, щоб переглянуте національне законодавство здійснювалося ефективно через відповідні адміністративні й судові структури.
Перш ніж країна подасть заявку на вступ, вона звичайно повинна підписати угоду про асоційоване членство, щоб допомогти підготувати країну до статусу кандидата й, можливо, члена. Багато країн не задовольняють навіть критеріям, необхідним для того, щоб почати переговори раніше, ніж вони почнуть застосовуватися, тому вони мають потребу в довгих роках, щоб підготуватися до процесу. Угода про асоційоване членство допомагає підготуватися до цього першого кроку. У випадку із Західними Балканами спеціальний процес, Стабілізаційний і Асоціативний процес існують для того, щоб не вступати в протиріччя з обставинами. Коли країна офіційно запитує про членство, Рада просить Комісію висловити думки щодо готовності країни почати переговори. Рада може прийняти або відхилити думка Комісії. Рада лише раз відхилила думку Комісії - у випадку із Грецією, коли Комісія відговорювала Раду від вступних переговорів. Якщо рада вирішує відкрити переговори, починається процес перевірки. Це процес, протягом якого ЄС і країна-кандидат досліджують свої закони й закони ЄС, визначаючи існуючі розходження. Після цього Рада рекомендує почати переговори відносно "глав" закону, коли вирішує, що є досить точок співробітництва для конструктивних переговорів. Переговори звичайно полягають у тім, що держава-кандидат намагається переконати ЄС, що її закони й адміністративне управління є досить розвинені, щоб виконувати Європейські вимоги, що може здійснюватися, політичний процес властивий державам-членам [4, с. 170].
9 жовтня 2002 Європейська комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ у ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих 10 країн склало близько 75 млн.; їх спільний ВВП по ППС (Паритет купівельної спроможності) - приблизно 840 млрд. доларів США, приблизно рівний ВВП Іспанії.
Це розширення ЄС можна назвати одним із самих амбіційних проектів ЄС на теперішній час. Необхідність такого кроку була продиктована бажанням підвести риску під роз'єднанням Європи, що відбувались із моменту закінчення Другої світової війни, і міцно прив'язати до Заходу країни Східної Європи, щоб не допустити їхнього відкоту назад до комуністичних методів правління.