Звідси можна зазначити, що до основних ознак, які характеризують функції держави, слід віднести: такі, що безпосередньо відображають чи конкретизують сутність держави; через які реалізуються основні завдання держави; здійснення яких веде до досягнення державою поставленої мети на певному історичному відтинку часу; що їх слід розглядати як напрямки та аспекти діяльності держави. [8]
Отже, функції держави – основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в соціальне неоднорідному суспільстві.
Поряд із функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів держави.
Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:
- зважати на об'єктивні закони розвитку суспільства і керуватися цими законами в повсякденній діяльності;
- стимулювати соціальну активність людини і громадянина, звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-культурне самовизначення особистості;
- брати до уваги інтереси й потреби різних соціальних спільнот, груп та об'єднань людей, конкретних особистостей, визнавати їхню реальність і сприяти здійсненню;
- підпорядковувати всю свою діяльність служінню громадянському суспільству, не втручатись у приватні справи людини і суспільства, якщо це не виходить за межі конституційного регулювання суспільних відносин. [11]
Так, приміром, Конституція України закріплює: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».
Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна та право-реалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус. Кожна державна функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах і різними методами.
Для характеристики напрямків діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві дуже важливе місце відводиться питанню відповідних меж державного втручання в діяльність суб'єктів громадянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві повинно враховувати два критерії:
- можливості державного управління небезмежні, а надмірне перевантаження держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниження ефективності їх виконання;
- збільшення кількості державного управління веде до зменшення самоуправління і самоврядної діяльності суб'єктів громадянського суспільства, що є неприпустимим у демократичній, правовій державі.
Одним із напрямків вирішення цієї проблеми на користь громадянського суспільства є розширення місцевого самоврядування. «Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад» (ст. 140 Конституції України). Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 2005 р. визначає його як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. [3]
Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалізацію державних функцій як державними організаціями, так і самоврядними структурами на місцях.
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.
Тоталітарний режим – сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.
Авторитарний режим – така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.
За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо.
Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством.
Правоохоронна системаохоплює всю сукупність державно-правових засобів, способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини і громадянина від протиправних діянь, а саме: об'єкти й мету правоохорони; суб'єктів правоохорони; правоохоронну діяльність.
У сучасній літературі поняття «правоохоронна діяльність» визначається по-різному. В основі різних визначень лежить наявність державних і недержавних суб'єктів такої діяльності. Більшість авторів уважають, що правоохоронна діяльність може здійснюватися не тільки державою, її органами, посадовими особами та іншими державними організаціями, а й недержавними структурами.
Немає єдиного підходу і до характеристики місця й ролі правоохоронної діяльності в системі інших правових форм діяльності держави зі здійснення її функцій.
Ознаки правоохоронної діяльності:
- в її основі – завдання з розгляду юридичної справи;
- вона здійснюється компетентними державними і недержавними суб'єктами, коло яких визначається чинними законодавчими актами;
- використовуються різні форми реалізації правових норм;
- приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що мають офіційний характер і передбачену законодавством форму;
- вона реалізується в чітко визначеній процесуальній формі та з використанням різноманітних юридичних методів. [10]
Отже, правоохоронна діяльність – це закріплені чинними процесуальними нормами діяння компетентних суб'єктів державних і недержавних організацій та їхніх посадових осіб із розгляду юридичних справ, охорони й захисту суспільних відносин від правопорушень і прийняття спеціальних актів реалізації матеріальних правових норм із метою забезпечення законності та охорони правопорядку.
Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Вдосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі Конституції України.
До системи державних органів України належать: законодавчий орган – Верховна Рада України; глава держави – Президент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим), центральні (міністерства, державні комітети і відомства України та Автономної Республіки Крим), місцеві (обласні й районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ); виконкоми й голови сільських, селищних, міських (міст районного та обласного підпорядкування) рад у частині виконання державних повноважень, що були їм делеговані органами державної влади.
Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні й районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об'єднань громадян у громадянському суспільстві.
Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні [Верховний Суд України, суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські (міст Києва і Севастополя) суди, міжрайонні, районні, міські (міст обласного підпорядкування), районні в місті народні суди]; арбітражні [Вищий арбітражний суд України, арбітражний суд Автономної Республіки Крим, обласні, міські (міст Києва і Севастополя) арбітражні суди, інші спеціальні суди].
У самостійну систему органів держави виокремлюються контрольно-наглядові органи України. До них належать: Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори; податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції. [13]