В 2003 р. було створено Єдиний економічний простір (ЄЕП) між Росією, Республікою Білорусь, Казахстаном і Україною. Сутність ЄЕП можна визначити як зближення і взаємне пристосування національних господарств в рамках інтеграційного об’єднання,в якому забезпечується концентрація і переплетіння капіталів,вільне переміщення товарів, робочої сили, послуг, а також проведення узгодженої політики державами-учасницями. Сторони домовились .що формування і діяльність ЄЕП буде враховувати норми і правила ВТО, приєднуватися до якої планує кожна чотирьох країн. Крім того, Концепція ЄЕП передбачає відкритість ЄЕП для приєднання інших країн.
На початку створення СНД було важливим зберегти економічні зв’язки, сформовані в умовах колишнього господарського комплексу. Тоді ще існувала взаємодоповнюваність і взаємозалежність економічних систем країн-членів СНД, спільні проблеми в здійсненні економічних перетворень ,які можна було узгоджено розв’язуввати. Однак невисока результативність діяльності СНД в політичній і особливо економічній сфері примушує окремі країни Співтовариства до більш чіткого визначення позицій відносно цілі його існування, можливостей і моделей подальшого розвитку.
3 ЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАПРЯМОК ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ
3.1 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОЗДАТНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ЯК ЗАСОБУ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄС
Сучасна глобальна економіка – це насамперед конкурентоспроможна економіка. Причому позиції фірм і країн у світових рейтингах постійно змінюються. Чим вищою є конкурентоспроможність національної економіки, тим престижніше виглядають її товари та послуги на світовій арені, тим бажанішою є країна як член міжнародних інтеграційних об’єднань. Звідси дуже актуальною постає проблема підвищення конкурентоспроможності України в глобальній економіці.
Навесні 2008 р. закінчився термін виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україно та ЄС, і на зміну їй повинна прийти нова домовленість – удосконалена, розширена й поглиблена. У процесі її підготовки, за умов дотримання стабільного курсу зовнішньої політики Україна може отримати доступ до внутрішнього ринку ЄС та скористатися можливостями активної політичної та економічної співпраці. Але перш ніж переходити до вищого рівня інтеграційного процесу , необхідно вирішити ряд внутрішніх проблем та суперечностей і з’ясувати, наскільки наша економіка готова адаптуватися до стандартів ЄС. Україна вже отримала статус країни з ринковою економікою, однак реформи, необхідні для ефективного функціонування внутрішнього ринку та глибшої інтеграції до світової економіки, не завершено. Відповіді на питання, в якому руслі необхідно працювати та на що конкретно звернути увагу, дає нам категорія "конкурентоспроможність" як показник, який дає змогу чітко визначити всі сильні й слабкі сторони національної економіки та порівняти її з рядом інших країн.Оцінка конкурентоспроможності зазвичай здійснюється на таких рівнях:
– мікрорівень, на якому визначається конкурентоспроможність фірми;
– мезорівень, на якому визначається конкурентоспроможність галузі та кластерів;
– макрорівень, на якому визначається рівень національної конкурентоспроможності окремої країни.
Варто зауважити, що між поняттями конкурентоспроможності фірми, галузі й країни існує беззаперечний зв’язок. Адже, конкурентоспроможність національної економіки визначають тим, наскільки конкурентоспроможними є її агенти, та тим, наскільки країні вдається забезпечити для них сприятливе середовище.
Переходячи безпосередньо до аналізу конкурентоспроможності України, варто зазначити, що згідно індексу глобальної конкурентоспроможності (ІГК) наша країна посіла 73-місце.Враховуючи те, що кількість країн у рейтингу збільшилася з 25 до 131, то порівняно із результатом 2007 р. (69 місце), конкурентоспроможність України, хоч не набагато, та все ж знизилась. Середній рейтинг старих членів ЄС є досить високим і перебуває на 18 місці, у той час, як рейтинг членів ЄС із Центральної та Східної Європи – на 46 [23,с.49]. Зрозуміло, що Україна значно відстає навіть від нових членів ЄС, що негативно позначається на реалізації євроінтеграційних прагнень нашої країни. На думку експертів ВЕФ, сьогодні Україна перебуває на перехідній стадії від ресурсоорієнтованої економіки до економіки, що орієнтується на ефективність. Але за субіндексом "базові вимоги", на який найбільше уваги звертають країни, що перебувають у такій же ситуації, Україна посідає найнижче 90-те місце. За двома іншими субіндексами позиції дещо кращі: "фактори, що підвищують ефективність" – 66-те місце, "фактори інновацій" – 76-те. Складники, що входять до субіндексу "базові вимоги", мають найбільший вплив на зниження загального рівня конкурентоспроможності країни.
Уперше Україна була включена до Звіту про глобальну конкурентоспроможність у 1997 р., зайнявши на той час передостаннє 52-місце. З того періоду позиція України не надто змінилася. Від 1997 р. до 2005 р. рівень конкурентоспроможності коливався на рівні 52-50-го місць, в 2006 р. покращився на чотири позиції. Експерти ВЕФ пов’язують це з позитивними очікуваннями бізнесу через політичні зміни. Але загалом рівень конкурентоспроможності економіки нашої країни залишається стабільно низьким, незважаючи на сімнадцятирічний період реформування. Після розпаду Радянського Союзу Україна була однією із найсильніших республік, але не змогла належним чином використати усі свої преваги. Для порівняння, наші найближчі сусіди, Польща та Росія з моменту потрапляння до Звіту про глобальну конкурентоспроможність покращили свої позиції на 12 та 11 пунктів відповідно [17,с.8].На цьому фоні стає зрозумілим, що реформи, які проводяться в нашій країні є неефективними й практично не дають результатів. Причин цього є кілька, серед яких і нестабільність внутрішньої та зовнішньої політики, і надмірна політизованість економіки, і відсутність комплексного загальноекономічного бачення реформ, і нарешті, довготривале базування на ресурсних перевагах, які поступово втрачають свою вагомість. Крім того, ще однією, чи не найбільшою проблемою є низький рівень зацікавленості керівництва країни проблемою підвищення національної конкурентоспроможності, а в результаті цього – відсутність єдиної програми, спрямованої на її досягнення.
У контексті конкурентоспроможності 2008 р. став знаковим роком для нашої держави. Вперше було опубліковано Звіт із конкурентоспроможності України, розроблений ВЕФ у партнерстві з фондом "Ефективне управління". Цей звіт не лише детально аналізує всі позитивні та негативні сторони української економіки, а й проводить огляд конкурентоспроможності регіонів, порівняння з іншими країнами, а також дає ряд практичних рекомендацій. ВЕФ вважає, що Україна є досить перспективною країною, та її теперішній рівень розвитку не відповідає закладеному потенціалу. Експерти стверджують, що для підтримки темпів зростання й розвитку необхідне здійснення низки глибоких економічних реформ у ключових сферах, таких як державні й суспільні установи, інфраструктура і макроекономічне середовище. Лише за умов їх успішного проведення та досягнення належного рівня життя кожного громадянина ми зможемо хоч трішки наблизитися до ЄС. А доти опиратися нам слід на три головних переваги, які загалом і тримають нас у рейтингу глобальної конкурентоспроможності: великі розміри внутрішнього ринку, достатньо високий рівень освіти населення і високу здатність до інновацій.
Інновації виступають як регіональні детермінанти забезпечення конкурентоспроможності в умовах євроінтеграції. Треба визнати, що в Україні чітко усвідомлюється необхідність та важливість формування національної політики на принципах інноваційного випередження на рівні як стратегії, так і тактики. Сьогодення характеризується підвищеним незгасаючим інтересом щодо вирішення проблем інноваційного розвитку не тільки шляхом звичайної констатації та фіксації статистичних даних та проблем активізації інноваційної діяльності в державі, але й шляхом якісного аналізу фундаментальних понять і категорій, формування нових підходів до вивчення інноваційної дійсності, подальшого її моніторингу, управління процесами та ефективної її організації. Ключовим поточним завданням є вивірена в часі й у галузевих пріоритетах точкова підтримка технологічних і експортоорієнтованих виробництв.
Світовий досвід показує, що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практичній роботі з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі та створення конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг, до того ж вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що також треба враховувати.
Свого часу конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності у неї трьох основних факторів виробництва: природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. Із розвитком виробництва й технічним прогресом конкурентоспроможність стали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті – це насамперед, інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але визначальну роль у створенні конкурентних преваг відіграють спеціалізовані фактори, спеціальна інфраструктура, спеціальні знання в вигляді науково-технічних баз даних з окремих галузей і виробництв, наявність фахівців відповідного профілю знань тощо.