Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами виробництва та ефективності їх використання порівняно із шістьма найрозвиненішими країнами світу (США, Японією, Німеччиною, Францією, Англією, Канадою) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості сільгоспугіддями – третє місце, трудовими ресурсами – четверте місце, науковим потенціалом – третє місце. Але щодо реалізації цих можливостей, то на сьогодні це парадокс. За ефективністю використання факторів виробництва Україна посідає останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам. Від Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь – у 10-12 разів, трудових ресурсів – у 7-15 разів, основного капіталу – у 2-3 рази, наукового потенціалу – більш як у 20 разів [10,с.168].
Незважаючи на всі умовності таких порівнянь, відмінності настільки разючі, що не можна не звертати на це уваги під час визначення основних заходів промислової політики щодо підвищення конкурентоспроможності. Разом з тим світовий досвід свідчить, що наявність факторів виробництва є важливою, але недостатньою умовою успішної конкуренції. Для цього ще потрібні певний попит на продукцію, зокрема, вимогливі споживачі, конкурентоспроможні постачальники і суміжники, сумлінне ведення конкуренції, відповідна стратегія підприємств щодо їх розвитку і підвищення конкурентоспроможності. І цілком очевидно, що у найближчій і довгостроковій перспективі максимізація саме інноваційного фактора стане вирішальною умовою сталого розвитку економіки України. Цим шляхом ідуть розвинуті країни, і в нашого суспільства є всі передумови орієнтуватися на нього.
На жаль, низький рівень конкуренції на внутрішньому ринку, його недостатня місткість і патологічна невибагливість українських споживачів не дають змоги створити належні умови для зростання інновацій і конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Адже підприємства не можуть виробляти конкурентоспроможну на зовнішніх ринках продукцію, якщо вона має низьку якість на внутрішньому. Інакше кажучи, конкурентоспроможність на зовнішньому ринку є наслідком конкуренції на внутрішньому. Дійсно, структура і характер внутрішнього ринку непропорційно впливають на те, як компанії розуміють і трактують потреби покупців, як на них реагують. Регіон набуває конкурентної переваги в тих галузях, у яких внутрішній попит забезпечує компаніям більш ясне або більш раннє уявлення про виникнення потреб покупців, і в яких вимогливі покупці, здійснюючи тиск на компанії, змушують їх упроваджувати інновації швидше і, таким чином, одержувати більш витончені конкурентні переваги, порівняно з іноземними конкурентами. Обсяг внутрішнього попиту при цьому виявляється менш суттєвим, ніж йог характер. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту, їх експансія йшла через його насичення.
Певною мірою у нас теж спостерігається насичення внутрішнього ринку але внаслідок різкого падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної діяльності, конкурентні переваги українських підприємств є слабкими.
Особливо турбує невпинне погіршення показників майже всіх напрямів інноваційної діяльності, без якої неможливо досягти стійких процесів економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності. Так, у 2007 р. питома вага українських підприємств, які займались інноваційною діяльністю, становила лише 16,3% загальної кількості промислових підприємств, у той час як у Німеччині, Франції інноваціно-активні підприємства становлять 70-80% загальної їх кількості. За останні роки в Україні значно скоротилася кількість створених нових зразків техніки (порівняно з 1990 р. – на 30%), серед яких лише близько 2% перевищують за рівнем кращі світові аналоги [23,с.48].
У деяких випадках українська продукція виявляється неконкурентоспроможною внаслідок відсутності відповідних сертифікатів якості або ж використання таких систем якості товарів, які не відповідають загальноприйнятим у світі. Зазначені негативні тенденції призвели до витіснення українських товарів не тільки із зовнішнього, а й із внутрішнього ринку. Нарощування обсягів імпорту, скорочення попиту на вітчизняну продукцію, а також неможливість її реалізації призвели до збільшення залишків такої продукції на складах підприємств. Головними причинами інноваційної кризи слід визнати брак коштів, недосконалість законодавчої бази, а також так звану політику невтручання з боку урядових структур в інноваційну діяльність.
Оцінка потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення конкурентоспроможності дає змогу визначити опорні галузі й виробництва, які повинні взяти на себе провідну роль у розвитку економіки, а згодом зайняти ключові місця в її структурі. Для України це, насамперед, переробні галузі матеріаловиробляючого комплексу (металургійна, хімічна, будівельних матеріалів), наукоємні високотехнологічні галузі машинобудування та оборонної техніки, а також легкої та харчової галузей. Багато підприємств цих галузей уже зарекомендували себе конкурентоспроможними суб’єктами зовнішнього ринку, але їх позиції там поки що не досить стійкі через внутрішні проблеми й коливання кон’юнктури на світовому ринку.
Підсилення конкурентних позицій в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто тільки за умов істотного збільшення інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей із підвищеною капіталоємністю, де економічні показники їх діяльності, власне ефективність, суттєво залежать від масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває надзвичайного значення.
3.2 ЕКСПОРТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ
Поглиблення процесів інтернаціоналізації світової економіки, зростаюче значення зовнішньоекономічних та торговельних відносин національних господарств, розвиток міжнародної кооперації зумовлюють дедалі тіснішу інтеграцію і взаємозалежність зовнішньої торгівлі та внутрішньої економіки, що є одним із проявів глобалізації світових товарних ринків. Ці процеси стимулюють розширення використання внутрішніх економічних і адміністративних важелів регулювання ввезення та вивезення товарів поряд із традиційними методами прикордонного зовнішньоторговельного регулювання. У цих умовах особливий інтерес викликають дослідження різноманітних аспектів зовнішньоторговельної діяльності.
Найважливішою формою участі України в європейських інтеграційних процесах є зовнішня торгівля, через яку реалізується місцеві вироби чи сировина, а імпортуються високотехнологічні товари чи необхідні ресурси. Спеціалізація країн у світовому товарообміні характеризує їхні порівняльні переваги у виробництві тих чи інших товарів.
Європейський союз є найбільшим торговельним блоком світу, на який припадає п’ята частина світової торгівлі товарами, а для України – другим за значенням торговельним партнером (після країн СНД). Ринок ЄС є стратегічно важливим для України з огляду на географічний фактор і загалом основним, на якому експорт низки дуже важливих для України товарів, таких як хімічна продукція, добрива, сталеливарна продукція є, з комерційної точки зору, вигідним.
З огляду на вирішальне значення стану та умов торговельно-економічної сфери для забезпечення зовнішньоекономічної безпеки держави доцільним є розгляд рівня забезпеченості зовнішньоекономічної безпеки України в умовах європейської інтеграції за допомогою класичної теорії міжнародної торгівлі на підставі аналізу перспектив торговельних відносин з ЄС на міжсекторному та внутрішньосеторному рівнях порівняно з іншими країнами. Існує діалектичний взаємозв’язок, який простежується між рівнями економічної інтеграції та внутрішньосекторною торгівлею. З одного боку, високий рівень економічної інтеграції між країнами сприяє розвитку внутрішньосекторної торгівлі, а з іншого , зростання внутрішньосекторної торгівлі поглиблює інтеграційні процеси.
Таблиця 3.1 Розрахунок коефіцієнта відкритості економіки (КВЕ)
| Рік | Усього | КВЕ | Країни СНД | КВЕ | Інші країни світу | КВЕ | ЄС | КВЕ | ВВП |
| Експорт | |||||||||
| 1996 | 14400,8 | 0,39 | 7405,2 | 0,23 | 6995,6 | 0,16 | 1596,4 | 0,05 | 81519 |
| 1997 | 14231,9 | 0,34 | 5585,7 | 0,17 | 8646,2 | 0,17 | 1757,1 | 0,06 | 93365 |
| 1998 | 12637,4 | 0,27 | 4202,3 | 0,12 | 8435,1 | 0,15 | 2119,3 | 0,05 | 102593 |
| 1999 | 11581,6 | 0,18 | 3252,2 | 0,08 | 8329,4 | 0,10 | 2118,6 | 0,03 | 130442 |
| 2000 | 14572,5 | 0,17 | 4497,5 | 0,07 | 10075 | 0,09 | 2354,4 | 0,03 | 170070 |
| 2001 | 16264,7 | 0,16 | 4675,4 | 0,07 | 11589,3 | 0,09 | 2976,5 | 0,03 | 204190 |
| 2002 | 17957,1 | 0,15 | 4377,4 | 0,06 | 13579,7 | 0,10 | 3530 | 0,02 | 225810 |
| 2003 | 23066,8 | 0,17 | 6044,4 | 0,07 | 17022,4 | 0,11 | 4559,3 | 0,04 | 267344 |
| 2004 | 32672,3 | 0,18 | 8558,8 | 0,07 | 24113,5 | 0,11 | 9779,1 | 0,06 | 345943 |
| 2008 | 53562,3 | 0,17 | 18789,4 | 0,06 | 20615 | 0,05 | 14157,8 | 0,05 | 715010 |
| Імпорт | |||||||||
| 1996 | 17603,4 | 0,39 | 11175,9 | 0,23 | 6427,5 | 0,16 | 2769 | 0,05 | 81519 |
| 1997 | 17128 | 0,34 | 9879,4 | 0,17 | 7248,6 | 0,17 | 3379,3 | 0,06 | 93365 |
| 1998 | 14675,6 | 0,27 | 7897 | 0,12 | 6778,6 | 0,15 | 3170,5 | 0,05 | 102593 |
| 1999 | 11846,1 | 0,18 | 6743,2 | 0,08 | 5102,9 | 0,10 | 2398,9 | 0,03 | 130442 |
| 2000 | 13956 | 0,17 | 8039,9 | 0,07 | 5916,1 | 0,09 | 2881,2 | 0,03 | 170070 |
| 2001 | 15775,1 | 0,16 | 8832,2 | 0,07 | 6942,9 | 0,09 | 3422 | 0,03 | 204190 |
| 2002 | 16976,8 | 0,15 | 8968,2 | 0,06 | 8008,6 | 0,10 | 507,6 | 0,02 | 225810 |
| 2003 | 23020,1 | 0,17 | 11508,5 | 0,07 | 11511,6 | 0,11 | 5800,2 | 0,04 | 267344 |
| 2004 | 28996 | 0,18 | 14873,9 | 0,07 | 14122,1 | 0,11 | 9441 | 0,06 | 345943 |
| 2008 | 67845 | 0,17 | 27362 | 0,06 | 17724 | 0,05 | 22758,8 | 0,05 | 715010 |
В таблиці 3.1 наведено розрахунок коефіцієнта відкритості економіки за 1996-2007 рр. та 8 місяців 2008 р. у цілому по Україні, а також по ЄС порівняно з країнами СНД та іншими державами. Аналіз свідчить, що з розширенням ЄС значно зросли обсяги експорту (на 210%) та імпорту (292,4%) між Україною та країнами цього об’єднання. Упродовж останніх 4-х років спостерігається постійне зростання коефіцієнта відкритості економіки відносно країн ЄС на відміну від країн СНД, щодо яких цей індикатор протягом останніх 4-х років залишається практично незмінним, а з 1996 р. значно знизився [4,с.43].