Перехідна економіка (з політекономічної точки зору) – період історичного розвитку, протягом якого країна переходить у принципово інший стан.
Головна проблема перехідної економіки – проблема взаємозв'язку загальноекономічного і специфічного в суспільному розвитку [2, 385].
Зміст перехідної економіки: співіснування, боротьба елементів, форм попередньої і майбутньої системи; перетворення всієї системи соціально-економічних відносин; формування відкритої національної ринкової економіки; побудова основ постіндустріального суспільства; процес капіталізації або соціалізації суспільного ладу. Головна мета переходу суспільства до іншої цілісної системи – не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Вона характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної економічної системи – кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах. Особливість і складність процесу трансформації зумовлена тим, що переплітаються генетично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і складність їх дослідження, а також перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, а нове ще не утвердилося повністю.
Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси – особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення [7, 52].
Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси:
1. Наявність перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового. Суттєве методологічне значення має і те положення, що саме ці форми тому і перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення, займаючи проміжне становище між відповідними системами. Наприклад, в економіці сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є перехідними формами власності: від державної до колективної, кооперативної або приватної. У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають взаємозв'язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій розвитку. 2. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні – Польщі, Росії, Україні та ін. кризи тощо. Оскільки все це не сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва, то на зміну капіталізму має прийти новий соціальний лад – на їх думку, соціалізм. Соціалістичне виробництво, за Марксом, має ґрунтуватись на суспільній 3. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком нових економічних форм, які були б динамічнішим та ефективнішими. 4. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно переплелися старі – адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50% ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому процесу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи. Виокремлюючи риси перехідної економіки, не слід забувати про те, як взагалі функціонує економіка, тим більше перехідна. Одна з аксіом економічної теорії говорить: економічні закони діють у формі тенденції. Це знаходить свій вияв в інерційності економічного розвитку, що ігнорувати в перехідній економіці неприпустимо.Інерційність економічного розвитку об'єктивно призводить до збереження в перехідній економіці старих, відмираючи економічних форм протягом відповідного періоду. Тому виникає об'єктивна необхідність поступової перебудови існуючої системи господарювання, тобто економічного механізму старої системи. Уся сутність інерційності полягає в забезпеченні плавної його трансформації, еволюції в цілісно нову, досконалішу систему [1, 273].
Основні закономірності перехідного періоду
Серед надзвичайно широкого комплексу змін у постсоціалістичних країнах, що відбуваються при становленні ринкових відносин, деякі з них носять неминучий характер, тому в літературі їх розглядають як закономірності. Серед них виокремлюють: втрату державою функцій одноособового розпорядження економічними ресурсами; бюджетну кризу; трансформаційний спад. Дві з них носить чітко виражений негативний характер і знаходять свій вияв у кризах.
Перша закономірність – втрата державою функцій одноособового розпорядження ресурсів – свідчить про те, що держава перестає бути єдиним, всесильним розпорядником усіх матеріальних ресурсів і втрачає монопольну владу на прийняття економічних рішень. Це виявляється в таких основних аспектах:
а) ринкове реформування призводить до такого становища, за якого держава як джерело господарського законодавства діє згідно з установленими нею самою законами. Після прийняття законодавчого акта ним мають керуватись всі державні органи, підприємства, так само як і інші суб'єкти ринку – приватні підприємства, громадяни;
б) зміна економічного статусу держави передбачає формування нових інструментів її впливу на господарське життя в країні. Адже в централізовано-плановій системі економічне управління здійснювалось за рахунок адресно-примусових розпоряджень. За умов переходу до ринку держава вже може використовувати гнучкі та, в принципі, дієвіші інструменти фінансового регулювання. Йдеться про її можливість ефективно впливати на поведінку всієї маси суб'єктів ринку за допомогою грошових, кредитних, валютних, податкових та інших фінансових регуляторів;
в) для держави виникає необхідність компенсації провалів «народжуваних» ринкових відносин, що змушує її займатися традиційно успадкованими від колишньої системи деякими виробничими функціями, а також фінансувати соціальну сферу, фундаментальну науку, охорону навколишнього середовища тощо. Друга закономірність перехідної економіки – це бюджетна криза, що тісно пов'язана зі зміною стану держави в економіці. За роки панування адміністративно-командної системи в СРСР були створені потужна важка промисловість, велика соціальна сфера, чисельні збройні сили та управлінський апарат, які (за частковим винятком сфери виробництва) повністю фінансувалися з держбюджету. З початком ринкового реформування ще збереглися зобов'язання держави щодо фінансування цих сфер і видів діяльності. Але дохідна частка бюджету з початку 90-х років у всіх країнах СНД різко скоротилася, що було зумовлено катастрофічним падінням виробництва. Подібна ситуація у більшості пострадянських країн погіршувалася також через недосконалі системи оподаткування, істотне зростання тіньового сектора економіки та відтік капіталу за кордон. Дефіцити державних бюджетів стали для них хронічними і просто неминучими.
Третя закономірність перехідного періоду – це трансформаційний спад. Такий спад пов'язаний з глибокою економічною кризою, яка зумовлюється відсутністю координації дій між економічними агентами (суб'єктами). Це пояснюється тим, що попередні директивно-планові механізми координації господарської діяльності вже були розвалені, а нові, ринкові, навіть у поєднанні з державним регулюванням, – ще слабі або відсутні взагалі. Поглиблюється також спад і тим, що адміністративно-командна економіка за своєю суттю неврівноважена, оскільки їй були органічно притаманні, з одного боку, дефіцит більшості товарів, а з іншого – значна кількість надлишкової продукції, яка не знаходила збут. Характерними особливостями трансформаційного періоду є його масштабність і глибина падіння економіки (наприклад, в Україні лише протягом 1991 р. – першої половини 1992 р. обсяг виробництва знизився на понад 40%). Трансформаційний спад і бюджетна криза поглиблювались також через некомпетентність та половинчастість ринкових заходів, що знижувало їх ефективність [4, 20].
Загальними закономірностями перехідної економіки є:
1. Керівництво суспільством з боку нового класу, уряду, партії, клану тощо.
2. Єдність головних кланів, верств населення, держави і підтримка уряду.
3. Поступове відмирання старого пануючого укладу.