Піонером у прийнятті нової африканської стратегії виступили США: 1. ще у першій половині 1990-х років воги згорнули допомогу низці диктаторських режимів (Ліберії, Судану, Заїру) і підтримали процеси національного примирення в Анголі, ПАР, Мозамбіку; 2. взяли курс домінування економічних інтересів та розширення присутності корпорацій в африканському векторі зовнішньої політики; 3. у розвязанні проблем країн континенту стали більшою мірою враховувати специфіку кожної із них.
Щоправда, нині африканський напрямок у стратегічних пріоритетах США займає важливе місцке, але не першочергове.
У 2005 році 18% спожитої у США нафти було імпортовано з країн Африки, це більше, ніж Штати закупили у близькосхідних країнах і країнах Перської затоки. Нафта становить 87%) всього американського імпорту з Нігерії, Анголи і Габона. Очікується, що у 2007 році Нігерія збільшить видобуток нафти до 3 млн. барелеів в день у порівнянні з 2 млн. у 2006 році, Ангола - з Ідо 2 млн. барелів, Чад - до 225 тис., Екваторіальна Гвінея - до 350 тис. барелів щоденно.
Таким чином, у 2010 році нафта із Західної Африки повинна забезпечити 25% американських потреб в нафті.
Свідченням американського інтересу до Африки є стабільний ріст торговельного обігу між США та країнами Африки: якщо у 1997 році їхній товарообіг становив 23 млрд. дол., то у 2000 році - 294 млрд. Маємо зростання за три-чотири роки більше, ніж у десять разів. Загальна сума прямих і побічних американських приватних інвестицій в Африці нині наближається до 14-15 млрд.дол.
Що стосується прграм «допомоги розвитку» країнам Африки, то США в середньому виділяють для цього приблизно 0,1% свого ВВП. Наприклад, СС - 0,3%.
У січні 2006 року у Пекіні було опубліковано доповідь про африканську політику КНР, в якій можна виділити наступні моменти: 1. основою взаємин КНР з країнами Африки буде вивіз сировини та інших товарів до Китаю; 2. китайський уряд бере на себе всі ризики, пов'язані з розвитком китайсько- африканських торговельно-економічних відносин; 3. КНР зобов'язується надавати африканським країнам економічну допомогу без будь-яких попередніх політичних умов (на відміну від США); 4. КНР розвиватиме військову і військово-технічну спрівпрацю з країнами континенту: йдеться про навчання африканського військового персоналу і поставки сучасної зброї до Африки.
Таким чином, така активна політика Китаю в Африці не може не викликати протидію зі боку США, Великобританії, Франції та інших держав.
Розглянемо методи діяльності Китаю на Африканському континенті.
1 .Передовсім КНР використовує своє постійне членство у РБ ООН з Тим, щоб захистити деякі африканські режими, які піддані міжнародним санкціям. Серед таких країн - Судан, Зімбабве. Так щодо Зімбабве Китай заявлє про повну довіру до режиму Р.Мугабе і вважає, що прези дент Мугабе має всі можливості для самостійного врегулювання своїх проблем без втручання ззовні. Результатом такої китайської політики стало рішення зімбабвійського керівни цтва про надання КНР режиму «найбільшого сприяння» на внутрішньому ринку. Це дозволило Китю без жодної конкуренції розробляти надра країни і видобувати рідкоземельні мінерали: хром, платину,феррохром тощо.
Наголосимо на тому, що країни Африки мають більше довіри до Китаю, аніж до США та його імперіалістичної політики.. Вони вважають Китай «одним із своїх».
2.На відміну від американської китайська політика у сфері економічної та технічної допомоги не передбачає жодних політичних чи еконоімчних умов її надання. Зокрема, Ангола і Зімбабве, яким США, а всід за ними МВФ і Світовий банк відмовляють у наданні допомоги, отримують кошти від китайських донорів. За рахунок цих капіталів нині фінансується будівництво автомобільних та залізничних доріг в цих країнах.
3.3а даними на січень 2006 року, китайська торгівля з країнами Африки на 39% у порівнянні з початком 2005 року і склала 32 млрд. дол. Прогнозується, що у настпуні п'ять років китайсько-африканський торговельний обіг складе понад 100 млрд. дол.
4. Темпи зростання китайських інвестицій є вищими, аніж американських. Лише за перші десять місяців 2005 року вони становили 175 млн. дол.
5. Китайська національна нафтовидобувна корпорація (€N00) є нині одним з найбільших інвесторів у нафтову промисловість Судану і володіє 40% акцій однієї з найбільших суданських компаній, яка має ліцензію на видобуток 300 тис.барелів в день. На початку 2006 року сума китайських капіталовкладень в економіку Судану становила 8 млрд. дол. Китай побудував нафтопровід вартістю в 1,6 млрд. дол. довжиною в 1600 км для транспортування сирої нафти з південної частини Судану до нафтового терміналу у Красному морі, неподалік від Порт-Судану. У 2005 році КНР купила 60% видобуваної сирої нафти Судану. 5% своїх потреб у нафті нині Китай задовольняє за рахунок Судану.
6. Велике занепокоєння в Вашингтоні викликає так зване «китайське текстильне цунамі» в Африці. Китай заполонив деякі африканські країни своїм дешевим текстилем, що призвело до закриття місцевих текстильних підприємств, зокрема в Кенії, Лесото, Свазиленді. До того ж Світова організація торгівлі зняла обмеження на експорт китайського текстиля і виробів з нього, що привело зростання ввозу цієї продукції до Африки на 180%). Це підриває американську політику, яка здійснюється у рамках АГОА - Закону від 2000 року «Про економічний ріст і торговельні можливості для країн Африки». Відповідно до цього закону США відкрили свої внутрішні ринки для ввозу африканських текстильних виробів в обмін на надання привілейних умов американським компаніям, які діють в африканських країнах.
7. Китайські компанії беруть участь у розробці інших видів сировини. Наприклад, 60%> цінних порід деревини Габону постачається до Китаю. КНР є одним з найбільших покупців замбійської міді, кобальту, міді з Конго. В Гані китайці будують електростанції, в Сьєрра-Леоне - готелі, у Кенії реконструють дороги.
8. Для координації торговельно-економічної політики стосовно країн Африки у 2000 році створено Китайсько-африканський форум для співпраці. Через чотири роки створено китайсько-африканську ділову раду.
9. У царині військової співпраці такі країни як Судан, Ефіопія, Зімбабве озброєні переважно китайською зброєю (просто, і недорогою, тобто такою, яку шукають африканці). У Судані Китай побудував завод три військові заводи, в тому числі цехи для зборки танків Т-55.
10.Вашингтон нервує через те, що КНР налагоджує співпрацю з її африканськими стратегічними партнерами. Йдеться про ПАР - найрозвиненішу африканську державу. У 2006 році китайський прем'єр підписав під час свого офіційного візиту до цієї країни угоду про поглиблення стратегічного партнерства між обома державами. Нині ПАР є другою за значенням серед країн Африки на південь від Сахари імпортером китайської продукції і займає восьме місцесеред провідних світових експортерів на ринок КНР.
11. Суперниками США та КНР щодо зміцнення впливу в Африці виступають Європейський Союз (Франція, 20% їзовнішньої торгівлі якої зорієнтовано на Африку і вона розмістила на Африканському континенті 12 млрд. дол. прямих інвестицій, та Великобританія), Індія, Японія, Росія та інші країни.
3. Американо-японські відносини
Відносини між Вашингтоном і Токіо називають одним з найкращих досягнень американської дипломатії. Насправді, запеклі вороги у Другій світовій війні стали близькими союзниками, чиї стосунки стають з кожним роком дедалі тіснішими, хоча і не безхмарними. Так само з часу завершення війни 1939-1945 років і до сьогоднішнього дня союз з США є визначальним факторомформування японської зовнішньої політики. При цьому необхідно відзначити, що якщо в період окупації з вересня 1945 по квітень 1952 року і у перші роки незалежності переважаючий американський вплив на дипломатію Токіо був неминучим через нерівність потенціалів, то у подальшому така підпорядкованість диктувалася міркуваннями вигідності такого вибору. Союзницькі відносини між Японією і США зберігають свою асиметрію, основи якої були закладені після капітуляції Японії, коли США прагнули обмежити відродження військового потенціалу свого недавнього ворога, а Японія мала можливість зосередити свої зусилля на розвитку економічного потенціалу. Сьогодні союз між Токіо і Вашингтоном будується на міцному економічному фундаменті і на американських зобов'язаннях з оборони й захисту Японії.
Коротко про історію американо-японського союзу. Відомо, що принципи повоєнної політики щодо Японії були сформовані в рішеннях Ялтинської конференції у лютому 1945 року і у Потсдамській декларації, підписаній 26 липня 1945 року представниками США, Великобританії і Китаю. СРСР приєднався до цього документа 8 серпня цього ж року, а 9 серпня вступив у війну з Японією відповідно до зобов'язання, даного союзникам в Ялті, оголосити війну Японії через три місяці після капітуляції Німеччини. У Потсдамській декларації підтверджувалась необхідність виконання умов прийнятої США, Великобританією і Китаєм у грудні 1943 року Каїрської декларації, у якій, окрім іншого, говорилось, що суверенітет Японії повинен обмежуватися островами Хонсю, Хоккайдо, Кюсю і Сікоку і тими меншими островами, які союзники вкажуть. Разом з тим у першій повоєнній директиві Ради національної безпеки США Японія виявилась на периферії американських інтересів. Своїм основним союзником на Далекому Сході США до 1949 року бачили Китай. Саме тому у перших варіантах мирного договору було записано, що Тайвань відходить до Китаю, Курильські острови - до СРСР, острови Такесіма (Токто) - до Кореї.
Результати війни виявилися важкими для Японії. Її територія була окупована американськими військами, вона втратила суверенітет над островами Рюкю (з головним островом Окінава), окупованими армією США, і Курильськими островами, а також південною частиною острова Сахалін, над яким був встановлений контроль Радянського Союзу. Японія також була позбавлена права на здійснення самостійної зовнішньої політики.