• дані про умови платежів для кожного платника або стосовно різних видів рахунків;
• іншу інформацію, необхідну для інкасації боргових вимог, у тому числі листування з платником, інформацію про здійснені заходи щодо стягнення належних сум.
Плата за факторингове обслуговування залежить від виду факторингу, фінансового стану підприємства-позичальника, масштабів і структури його виробничої діяльності і надійності покупців. Визначаючи плату за факторинг, ураховують відсоток та кредит і середній термін обороту коштів банку в розрахунках із покупцем.
Факторингові послуги банку (факторингової компанії) мають для підприємств такі переваги:
1) більша гарантія стягнення (інкасування) дебіторської заборгованості покупця;
2) надання продавцеві короткострокового кредиту;
3) зменшення кредитних ризиків продавця;
4) продавець має можливість оперативно поліпшити своє фінансове становище, оскільки оплата за продукцію (роботи, послуги) здійснюється банком (факторинговою компанією) протягом 2–3 днів з моменту укладення факторингової угоди.
Недоліком факторингу для підприємства є вища вартість цієї послуги порівняно зі звичайним кредитом.
В Україні факторингове обслуговування підприємств не набуло поширення у зв'язку з низьким рівнем платіжної дисципліни в народному господарстві.
Підприємства отримують кредити на умовах строковості, повернення, цільового характеру, забезпечення, платності.
Принцип строковості означає, що кредит має бути погашений у визначений строк. Дотримання цього принципу відкриває кожному окремому підприємству можливості для одержання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позички. Якщо підприємство порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.
Принцип повернення найтісніше пов'язаний із принципом строковості. Кредит має бути погашений у строк, визначений кредитною угодою. Розрізняють: строкові, пролонговані і прострочені кредити.
Строкові кредити підприємства повертають своєчасно у визначений термін.
Пролонговані кредити з'являються в підприємства за тимчасового браку коштів з причин, що не залежать від результатів його діяльності, і за згоди банку відстрочити термін погашення.
Прострочені кредити виникають тоді, коли в підприємства немає коштів для їх погашення. Наявність таких кредитів свідчить про скрутний фінансовий стан підприємства. Джерелом сплати відсотків за простроченими кредитами є прибуток підприємства після сплати податків.
Кредит надається підприємству на конкретно визначені цілі, передбачені кредитним договором. Залежно від цілей розрізняють:
1) кредит для фінансування оборотного капіталу;
2) кредит для фінансування основного капіталу.
Принцип забезпечення кредиту означає наявність у підприємства юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту:
- заставне зобов'язання;
- договір-гарантія;
- договір-порука.
Використання застави як форми забезпечення повернення кредиту здійснюється згідно із Законом України «Про заставу». Заставляти можна майнові права та майно, яке може бути відчужене заставодержателем і на яке може бути звернене стягнення.
Застава майна може здійснюватись передаванням товаророзпорядчого документа підприємством-позичальником кредиторові. Застава цінних паперів може здійснюватися передаванням їх заставодержателю в депозитне володіння. Майно, яке перебуває в спільній власності підприємств, передається у заставу тільки за згодою всіх співвласників. Заміна предмета застави відбувається за погодженням із заставодержателем.
Ризик випадкової втрати предмета застави несе, як звичайно, власник заставленого майна. Законом або договором передбачається перебування заставленого майна у володінні заставодержателя, заставодавця або третьої особи.
Державне підприємство, за яким закріплено право державного володіння, самостійно здійснює заставу майна за винятком суцільного майнового комплексу підприємства та його структурних підрозділів, будинків та споруд, застава яких відбувається з дозволу та на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.
У договорі застави має бути позначене найменування, місцезнаходження сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, розмір та строк виконання зобов'язання, опис, оцінка та місцезнаходження майна, а також інші умови. Договір застави укладається в письмовій формі. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, договір застави нотаріально засвідчується. Нотаріальне засвідчення здійснюється: договору застави нерухомого майна – за місцезнаходженням такого майна; договору застави транспортних засобів – за місцем реєстрації цих засобів.
Звернення стягнення на заставлене майно підприємства може статися з рішення суду, господарського суду, третейського суду, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріусів.
Для укладання договору застави підприємство-заставодавець має передати банку (заставодержателю) такі документи:
а) договір страхування та страховий поліс;
б) докази згоди органу, який управляє майном, на укладання договору, а також докази, що органи приватизації та трудовий колектив було повідомлено про цей факт;
в) витяги з книги запису застав;
г) установчі документи, свідоцтво про реєстрацію та нотаріально засвідчені зразки підписів своїх повноважних осіб;
д) документи, що підтверджують право власності заставодавця на предмет застави.
Принцип платності означає, що підприємство має внести в банк певну плату за користування кредитом.
Витрати підприємств на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обороту, що зменшує суму оподатковуваного прибутку.
Відсоткові ставки за кредит визначають підприємствам-позичальникам комерційні банки на договірних засадах. їх рівень залежить від загальної економічної кон'юнктури і факторів, які формують попит і пропозицію на ринку позичкових коштів, ризикованості кредитної операції, вартості кредитних ресурсів, а також регулювальних дій держави на цьому ринку. В Україні на рівень відсотків за кредити комерційних банків значно впливають відсоткові ставки за кредитні ресурси, які встановлює Національний банк.
Комерційні банки застосовують різні відсоткові ставки залежно від виду та об'єкта кредиту, строку кредитування, фінансового стану позичальника, ступеня кредитного ризику, наявності чи браку гарантій своєчасного повернення боргу.
Виникнення кредитних відносин між: підприємствами й банками можливе за таких умов.
1. Учасники кредитної угоди мають бути суб'єктами господарської діяльності (підприємства, підприємці без створення юридичної особи).
2. Позичальник або має бути власником майна, або володіти правом на користування та розпорядження ним.
3. Необхідна наявність економічних і юридичних гарантій повернення кредиту після певного строку.
4. Кредитор має бути так само заінтересований у видачі кредиту, як підприємство – в його отриманні, тобто повинні збігатися економічні інтереси суб'єктів господарювання.
Банк-кредитор, оцінюючи діяльність підприємства-позичальника, ставить такі вимоги:
- позичальник має бути кредитоспроможним;
- позичальник має забезпечувати зростання обсягів виробництва та реалізації продукції (робіт, послуг);
- співвідношення суми зобов'язань, включаючи суму кредиту, що планується отримати, до суми власного капіталу, як правило, повинно становити не більше 70:30, або банк встановлює інші вимоги щодо частки участі позичальника власними коштами в проекті, що кредитується.
- інвестиційний проект підприємства-позичальника має бути фінансово окупним та не передбачати виробництва з високим екологічним ризиком;
- кредит має бути забезпечений.
Як застава використовуються акції, технологічне обладнання, нерухоме (будівлі) і рухоме (автотранспортні засоби, механізми) майно, товари, запаси, виробничі та інші активи, що належать підприємству-позичальнику і можуть бути прийняті в забезпечення згідно з чинним законодавством України. Відповідно до умов, що їх ставить більшість українських банків, дисконтована вартість застави має бути в обсязі 130–200% від суми зобов'язань позичальника. У процесі оцінювання майна, що передається в заставу, беруть до уваги його ліквідність.
Процедуру отримання кредиту підприємством показано на рис. 1.8.
На першому етапі підприємство і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. За позитивних результатів переговорів банк готовий прийняти документи підприємства для розгляду.
На другому етапі підприємство звертається в банк і подає йому документи, потрібні для визначення юридичного статусу, фінансового стану підприємства, оцінки проекту, аналізу можливості його успішної реалізації, забезпечення кредиту, у тому числі:
- клопотання підприємства;
- копії установчих документів (статут, установчий договір) та змін і доповнень до них (якщо такі були), свідоцтво про реєстрацію (для приватного підприємця);
- бізнес-план проекту та додатки до нього або техніко-економічне обґрунтування заходу, що кредитується;
- баланси підприємства, звіти про фінансові результати за визначений період, декларацію про доходи (для приватного підприємця);
- перелік та розрахунок вартості майна, що передається банкові в заставу, з визначенням його залишкової балансової вартості, року будівництва чи випуску, місцерозташування, короткої характеристики;
- перелік інших документів, необхідних для проведення поглибленого аналізу фінансового стану позичальника:
– анкета позичальника;
– засвідчені підприємством, а за потреби – нотаріально засвідчені копії контрактів, які будуть оплачені за рахунок кредиту. Умови платежу за цими контрактами повинні передбачати переважно акредитивну форму розрахунків або оплату за фактично отриманий товар, або часткову попередню оплату;