Розщеплення української національної меншини, поява в 1990-ті роки "політичного русинізму" як у Східній Словаччині, так і в межуючій з нею Закарпатській області України суттєво ускладнили міждержавну українсько-словацьку взаємодію щодо гарантії прав національних меншин. Взаємне співробітництво у сфері гарантії прав етнічно споріднених материнським українському і словацькому народам меншин було передбачене спеціальною статтею базового договору про співробітництво і добросусідство між Україною та СР (1993 p.). Механізмом такої взаємодії є двостороння українсько-словацька комісія з питань національних меншин, освіти і культури, її основні завдання визначені Положення про створення української частини цієї комісії, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №212 від 25 березня 1995 p., і передбачають, зокрема, організацію роботи, пов'язаної з розробленням та реалізацією комплексних заходів щодо співробітництва між Україною та СР в забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, сприяння створенню необхідних соціально-економічних та інших умов для збереження і розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності словацької національної меншини в Україні та української національної меншини в СР [73.-С.86-100].
На першому засіданні Комісії, яке відбулося в Києві 8-9 лютого 1995 p., було констатовано, що в Україні та СР в цілому забезпечено необхідні умови для задоволення культурно-освітніх потреб осіб, які належать до словацької національної меншини на українській території та української національної меншини в Словаччині. Українська сторона поінформувала, що в місцях компактного проживання словаків у Закарпатській області навчання в початкових класах ведеться словацькою мовою, запроваджено факультативне вивчення цієї мови та історії Словаччини в ряді загальноосвітніх шкіл. В Ужгородському державному університеті створено відділення словацької мови та літератури. У книжковому видавництві "Карпати" функціонує редакція словацьких видань. Газета "Вісті Ужгородщини" регулярно друкує спеціальну сторінку "Словацький кур'єр". На цьому ж засіданні засіданні Комісії українська сторона висловила стурбованість у зв'язку з тим, що "останнім часом у середовищі словацьких українців посилилася тенденція до штучного поділу на русинів-українців та "власне русинів", як представників "окремого слов'янського народу"... На території Словаччини відбуваються зібрання прихильників "політичного русинства", в т.ч. й громадян України, під час яких виголошуються сепаратистські заклики, спрямовані на порушення територіальної цілісності не лише України, а й Словаччини, деяких інших європейських держав"[73.-С86-100].
Словацькою стороною, згідно з текстом Протоколу першого засідання Комісії, "було взято до відома стурбованість Української Сторони". Вперше була викладена офіційна позиція СР з цього питання: "Вона полягає в тому, що етнокультурні аспекти життя української громади в Словаччині повинні розв'язуватися на основі чинного законодавства, спираючись на демократичні засади. Водночас політичні вимоги прибічників "політичного русинства", що можуть призвести до загострення громадянського протистояння в українській громаді Словаччини, негативно позначитися на словацько-українських відносинах, не сприймаються найвищими державними чинниками Словацької Республіки" [73.-С.93]. Було погоджено, що з цих питань сторони покращать взаємне інформування та проведуть, у випадку необхідності, консультації з метою протидії небажаним ускладненням, вироблення єдиних поглядів і позицій.
На жаль, "єдиних поглядів і позицій" щодо т. в. "русинського питання" в українсько-словацьких міждержавних відносинах надалі так і не було досягнуто, що мало деякий негативний вплив на загальний стан і динаміку насамперед політичного двостороннього співробітництва. Як вважає О. Дулеба, попри офіційні заяви чільних державно-політичних діячів України і СР, що в стосунках обох країн нема спірних проблем, в українсько-словацьких відносинах 1990-х років, принаймні, декілька разів саме з "русинського питання" виникла напруга, чи, як пише словацький політолог - "іскрило". О. Дулеба пояснює небезпідставні претензії України щодо більш-менш позитивного ставлення державних органів СР до розвитку русинського руху в Словаччині декількома чинниками. Внутрішнім українським етнополітичним - стурбованістю Києва з появи на початку 1990-х років автономістських і сепаратистських гасел "політичного русинства" в прикордонному із СР Закарпатті. Другим - зовнішнім фактором занепокоєння для України О. Дулеба вважає прихильне ставлення Росії до русинства. Правда, словацький вчений вказує, що підхід СР до русинської проблеми як деструктивний фактор в українсько-словацьких стосунках був актуальним лише впродовж 1993-1994 pp. Надалі нібито пронаціоналістський уряд В. Мечіара (1994-1998 р.) припинив державну підтримку будь-якої національної меншини в СР [80.-С.67]. Але О. Дулеба суперечить сам собі, жали в 2001 р. на міжнародній конференції знову йменував "русинське питання" серед "неофіційних" проблем сучасних українсько-словацьких відносин. Під неофіційними розуміються проблеми двосторонніх стосунків, які тривало вчуються, а, значить, не обговорюються і не вирішуються [80.-С98-110].
Аналіз протоколів подальших засідань Комісії другої половини 1990-х років засвідчує, що обговорення "русинського питання" обидві сторони намагалися уникнути. Такий підхід, на наш погляд, був свідомим, позаяк позиції обох сторін не зблизилися і не було сенсу непродуктивно і безрезультатно дискутувати на такій основі. Умисне вилучення "русинської проблеми" з кола обговорюваних на засіданнях питань мало водночас декілька серйозних позитивів. По-перше, це дозволило Комісії сконцентруватися на вирішення конкретних питань освітнього і культурно-національного розвитку словацької меншини в Україні та русинів і українців у Словаччині. По-друге, на певний час вдалося уникнути деструктивного впливу "русинського питання" на загальний клімат українсько-словацьких міждержавних відносин. По-третє, через серйозні проблеми офіційних державних органів Словаччини з тенденціями до автономізму в середовищі майже 600-тисячсної угорської меншини на півдні країни, зблизилися українська та словацька державницькі позиції щодо непорушності територіальної цілісності, суверенітету і невтручання у внутрішні справи незалежних держав. Тому в протоколах засідань Комісії другої половини 1990-х років послідовно фіксувалися вказані положення.
Зокрема, друге засідання Комісії (м. Братислава, 24 жовтня 1996 р.) констатувало, що: "дійова охорона національних меншин може бути забезпеченою лише за умови послідовного визнання територіальної цілісності і недоторканості державних кордонів. Комісія вважає за потрібне наголосити на неприйнятності будь-яких вимог щодо територіальної, адміністративної або будь-якої іншої форми автономії, що базується за етнічним принципом, і одночасно відкидає будь-які прояви етнічного сепаратизму, оскільки згадані прояви можуть дестабілізувати ситуацію у регіоні Центрально-Східної Європи." [60.-С.98-110].
ВИСНОВКИ
Становлення і розвиток системи українсько-словацького міждержавного співробітництва впродовж 1990-х років, як засвідчує здійснений нами в роботі конкретно-історичний аналіз цього процесу, мали системний характер. Тобто, еволюція різних напрямів, форм і видів відносин між Україною та Словаччиною і формування структури двостороннього міждержавного співробітництва в 1990-ті роки відбувалися під цілеспрямованим керівництвом держав і державних органів усіх рівнів, що в кінцевому результаті привело до виникнення цілісної, ефективно функціонуючої системи двосторонніх добросусідських відносин та заклало основи стратегічного українсько-словацького партнерства у стосунках між двома незалежними державами. У цілому, міждержавні зв`язки України та СР в 1990-ті роки стабільно розвивалися як відносини міжнародного співробітництва.
Розвитку системи партнерських міждержавних відносин головну роль грали вищі органи державної влади У країни і СР. По-перше встановилися дієві контакти між главами держав і урядів. По-друге, найбільш широкими і оперативними були контакти на рівні кабінетів міністрів, центральних відомств і міністерств. По-третє, Можна виділити три періоди становлення і розвитку системи українсько-словацького міждержавного співробітництва на першому етапі розвитку двосторонніх відносин 1990-х років: перший – перехідний або підготовчий період, який включає 1989- 1992 рр., коли продовжувалися у видозміненому вигляді багаторічні політичні, культурні, і економічні зв`язки попередніх років і водночас встановлювалися нові, як правило, неінституйовані контакти між Україною і СР переважно “напівсуверенного” характеру; другий охопив 1993-1998 рр., - період формування основ українсько-словацьких міждержавних відносин стратегічного партнерства, як перед цілеспрямованого формування системи двосторонньої взаємодії незалежних і суверенних держав, міцну базу якої заклав Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Україною та Словацькою Республікою від 29 червня 1993 р.; третій – період якісних змін, коли в 1999-2000 рр., внаслідок вичерпання в основному екстенсивних чинників розвитку, розгорнувся обопільний пошук оптимальних варіантів міждержавного співробітництва в нових умовах.
Система партнерського міждержавного співробітництва України і СР впродовж 1990-х років формувалися в усіх областях двосторонніх відносин. Водночас, співробітництво між Україною та СР у кожній із сфер – політичній, економічній, та культурно-духовній має свою внутрішню структуру із взаємопов`язаними елементами та рівнями. Основна увага в дипломній роботі була сконцентрована на висвітленні процесу становлення і розвитку співробітництва державних органів України та СР.