Дипломна робота на тему:
Особливості зовнішньої політики України у Центральній Європі та країнах Балтії
Зміст
Вступ
Розділ І. Європейський вектор зовнішньої політики України
Розділ ІІ. Участь України в європейських організаціях
Розділ ІІІ. Україна ключова ланка Балто-Чорноморської осі
Розділ IV. Двостороннє співробітництво України з країнами Центральної Європи та країнами Балтії
Висновки
Література
Вступ
Стратегічний курс України у зовнішній політиці на ХХІ ст. спрямований на подальше входження в європейський економічний і політичний простір. Ураховуючи нетривну політичну стабільність, недостатній рівень розвитку економіки і соціальної сфери інтеграцію до центральноєвропейських регіональних структур можна вважати проміжним етапом входження у Європу.
У новій системі міжнародних відносин Україна ще має знайти своє місце. Вибір доведеться робити, оскільки за умови глобалізації не тільки економічних, а й політичних процесів і явищ у сучасному світі стає очевидним, що без виразної спрямованості інтеграційної політики жодна держава не спроможна розвиватися. Україна здійснюватиме цей вибір, будучи затиснутою в лещата енергетичної, фінансової, торгівельної та інших форм залежності. Тому насамперед доведеться визначитися з базовими пріоритетами. Для України важливим кроком є співробітництво з країнами Центральної Європи та країнами Балтії [5;937].
Україна докладає чимало зусиль, аби ці взаємини постійно наповнювалися конкретним економічним та політичним змістом.
Важливою складовою центральноєвропейського вектора зовнішньої політики України є розвиток двосторонніх відносин з розвинутими країнами [6;8]. Цим державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема у всесвітньому економічному комплексі і в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами. Визначною рисою зовнішньої політики України щодо цих держав є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, наукових, культурних та гуманітарних зв’язків. Таке співробітництво одночасно є важливим підґрунтям для інтеграції її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. Саме тому вивчення та аналіз особливостей зовнішньої політики України у Центральній Європі та країнах Балтії на сучасному етапі є особливо актуальною.
Перший розділ “Європейський вектор зовнішньої політики України” присвячений аналізу динаміки взаємодії України з європейським середовищем, прагненню інтегруватися в європейські економічні та політичні структури.
У другому розділі “Участь України в європейських організаціях” аналізуються основні засади регіонального співробітництва з країнами Центральної Європи. В цьому розділі визначені основні організації які є пріоритетними для зовнішньої політики України. Найбільшого успіху українська зовнішня політика досягла у відносинах з Організацією безпеки і співробітництва в Європі, Радою Європи, Центральноєвропейською ініціативою та Європейським союзом.
У третьому розділі “Україна – ключова ланка Балто-Чорноморського співробітництва аналізується пріоритетність України з Балто-Чорноморським регіоном яка веде активну кооперацію у створенні європейських транспортних коридорів по Балто-Чорноморській вісі, використання цих коридорів для створення надійної багато альтернативної системи постачання енергоносії и стратегічно важливої сировини.
У четвертому розділі “Двостороннє співробітництво України з країнами Центральної Європи та країнами Балтії” досліджуються етапи укладання повномасштабних договорів про добросусідство і співробітництво з усіма прикордонними державами з метою остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри і поваги, розбудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях.
Неупереджене та об’єктивне дослідження зовнішньої політики України має важливе наукове і практичне політичне значення у розбудові нової системи міжнародних відносин.
Результатом проведеного дослідження можуть бути використані для подальших наукових пошуків, написання загальних та спеціальних праць з історії України, методичних посібників, спецкурсів.
Розділ І. Європейський вектор зовнішньої політики України
Сучасний світ характеризується прискореною динамікою розвитку. Він змінюються на наших очах. Вимальовуються нові домінанти економічного, соціально-політичного, культурного розвитку людства, які визначатимуть риси майбутнього. На світову арену виходять нові держави та їх угрупування, що прагнуть утвердитися в геополітичному просторі планети, у зв’язку з чим складається нова конфігурація міжнародних взаємин. Пріоритетним завданням України в цьому просторі є органічне входження в європейську та світову спільноту, вихід у багато вимірний світ складних міжнародних відносин [28;9]. Україні потрібно знайти власне місце в цьому просторі, яке відповідало б її потенціалу великої європейської держави.
Пріоритетність відносин з європейським світом визначається насамперед національними інтересами України, яка прагне інтегруватися в європейські структури не за будь яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу [5;936].
Визначення характеру і змісту національних інтересів України, основних показників та напрямів забезпечення її національної безпеки потребує активних зусиль відповідних державних установ, причетних до формування зовнішньої політики країни. Це зумовлено тим, що в складному процесі державотворення зовнішня політика відіграє надзвичайно важливу роль. Слід пам'ятати, що незалежна зовнішня політика є невід'ємним атрибутом незалежної держави. Немає власної зовнішньої політики — немає й незалежності. Це аксіома. Тому в успішному вирішенні завдань державотворення і розвитку держави одним з першочергових завдань є формування незалежної зовнішньої політики [19;96]. Водночас ефективна зовнішня політика можлива лише при об'ємному баченні світу, постійній аналітичній роботі, відмові від імпульсивних рішень. Інтереси народу, держави мають бути визначальними в політиці, попри всілякий романтизм і амбіції.
Однак це лише одна сторона проблеми. Незалежність, як відомо, стає реальною цінністю лише тоді, коли вона сприяє створенню кращих умов життя народу, забезпечує реальні права і свободи людини, процвітання країни. Тільки за цих умов Україна дійсно стане авторитетною і впливовою силою на міжнародній арені і займе гідне місце у світовому співтоваристві. Але для цього потрібно докласти чимало зусиль. Незалежність України має бути наповнена реальним змістом, тобто мати стійке підґрунтя, насамперед, економічне. Так уже здавна повелося, що в світі поважають сильних і багатих [27;185].
Геополітичні особливості України дають можливість стверджувати, що вона у цьому відношенні має багато переваг, оскільки вигідно відрізняється і своїм географічним положенням, і розмірами території, і чисельністю населення, і родючістю ґрунтів, і багатими природними ресурсами, і сприятливими кліматичними умовами. До того ж вона володіє досить вигідними шляхами сполучень, має вихід до моря. Все це сприяло тому, що упродовж багатьох століть територія України була перехрестям не лише міграційних шляхів народів, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв'язки за лінією Північ-Південь, то сухопутні магістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію. З давніх часів через територію України пролягали важливі торговельні комунікації між країнами Балтії і Середземномор'я, Західною та Центральною Європою і Середньою Азією та Китаєм [10;150]. Торговельні шляхи формували перевагу тих чи інших культурних впливів — чи то грецьких за античних часів, чи то візантійських і норманських епоху Київської Русі, чи то західноєвропейських період пізнього середньовіччя, а всі разом зумовлювали також і геополітичні орієнтації. Як зауважував із цього приводу український мислитель Ю. Липа, українські землі не є якимсь закутом. З огляду торгівлі і геополітики — це одна з найважливіших країн світу. Це значення лише зростатиме на сучасному етапі.
Характеризуючи геополітичне положення України, слід звернути увагу на одну його особливість, яка викликає досить палкі суперечки в українських наукових колах. Ідеться про те, що серед науковців немає одностайної думки стосовно регіональної, так би мовити, «приналежності» України. С. Пирожков, наприклад, вважає, що Україна є регіональною, виключно європейською державою, тобто її власні національні інтереси виявляються через загальноєвропейські структури'. Водночас інші науковці (Ф. Рудич, О. Дергачов) схильні розглядати її як державу бірегіональну. «Специфіка геополітичних координат України, — зауважує Ф. Рудич, — полягає в її належності одночасно до двох регіонів — Європи та Євразії, причому в обох Україні належить периферійне положення». При цьому, на думку 0. Дергачова, Україна найбільшою мірою заінтересована в утвердженні власної бірегіональності й підтриманні стабільних конструктивних міжнародних відносин як у східному, так і в західному напрямах, оскільки це надає їй можливість перетворення на своєрідний геополітичний центр, міжнародний вузол комунікаційних зв'язків, який об'єднує і пов'язує народи Сходу і Заходу, Азії і Європи [19;99].
На наш погляд, така позиція є більш плідною, оскільки вона повніше відповідає українським геополітичним реаліям. Щоправда, слід визнати, що ця геополітична особливість містить у собі й певну загрозу, пов'язану з небезпекою перетворення України на буферну зону, яка б відокремлювала Захід від Сходу, Європу від Євразії. Цього, зрештою, прагнуть і певні політичні сили, особливо на Заході. Подібна небезпека пов'язана, окрім усього іншого, ще й з тим, що для нашої країни, як зауважує О. Дергачов, проблема визначення природного місця на міжнародній арені, набуття чітких характеристик як суб'єкта міжнародних відносин практично не детермінована якоюсь концептуальною спадщиною, а тим більше — державною традицією. І тому «для неї значуща насамперед реальна тканина зв'язків із зовнішнім світом. Сьогодні ці зв'язки розвинені негармонійно і потребують істотних змін.