Після вступу до Ради Європи Україна має можливість розширити свою участь у заходах під егідою організацій. Значно активізувалась участь представників України в роботі комітетів РЄ. Так, починаючи з 1996 р. представники різних міністерств і відомств України беруть участь у засіданнях таких комітетів з питань міграції, з питань рівноправ’я жінок і чоловіків та ін. Україна за 1996-1997 рр. приєдналась до кількох Генеральних угод РЄ, підписала низку важливих протоколів Європейської конвенції з прав людини.
Отже, повне членство України в РЄ надає можливість брати активну участь у виробленні спільної політики Європейських країн щодо вирішення проблем, які виникають під час розвитку суспільства, сприяти створенню загальноєвропейської правової та культурної єдності. Вступ України до РЄ свідчить про її демократичний вибір, послідовність у проведенні реформ, на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів.
Найактивнішу участь Україна бере в Центральноєвропейській Ініціативі[19;135]. Ця організація була створена в 1989 р. З ініціативи Італії, Австрії, Угорщини та Югославії з метою налагодження багатостороннього співробітництва в політичній та соціально-економічній сферах і сприяння зміцненню безпеки й стабільності в регіоні. Однією з головних цілей об’єднання є забезпечення підготовки держав-учасниць до їх майбутнього членства в Європейському союзі.
У 1990 р. до ЦЄІ приєдналися Чехословаччина, у 1991 р. – Польща, у 2000 р. – Югославія. На сьогодні учасницями Ініціативи є 17 країн (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Калія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Македонія, Югославія)
Україна розпочала контакти з ЦЄІ з 1992 р. 15 червня 1993 р. діючому тоді голові ЦЄІ міністру закордонних справ Угорщини Г. Єсенськи було передано офіційного листа МЗС, у якому від імені уряду було заявлено про бажання України стати членом ЦЄІ. Але це питання так і не було тоді вирішено. Проте Україна домоглася таки з часом статусу асоційованого члена. Вона, як і Білорусь, Болгарія та Румунія, 24 червня 1994 р., поряд з іншими членами, була присутня в Римі на першому засіданні членів Асоційованої ради ЦЄІ на рівні старших посадових осіб [16;267]. На цьому засіданні було підтверджено бажання України Брати участь у робочих групах ЦЄІ з питань транспорту, енергетики, культури, інформації, екології, зв’язку, малого і середнього підприємництва, науки і технології, культури, міграції і статистики. У 1995 р. Україна вже активно співпрацювала у14 робочих групах ЦЄІ і конкретно в 34 програмах.
Україна стала повноправною учасницею ЦЄІ у 1996 р. У зв’язку з цим була створена Міжвідомча комісія з питань співробітництва України в рамках ЦЄІ.
Основними напрямами діяльності, що цікавлять Україну в ЦЄІ, є транспорт, охорона дозвілля, наука і технології, боротьба з організованою злочинністю та тероризмом, проблеми національних меншин і міграції, молодіжний обмін, прикордонна співпраця Конкретні проекти, допомога регіонам, що постраждали внаслідок аварії на ЧАЄС, створення транспортного коридору “Трієст – Любляна - Будапешт – Київ”, модернізація аеронавігаційної служби України, розвиток малого і середнього підприємництва. Україна сподівається на підтримку учасниками ЦЄІ її проекту транспортування каспійської нафти в Європу.
У листопаді 2000 р. в Будапешті черговий саміт глав урядів країн-членів ЦЄІ і одночасно - економічний форум ЦЄІ. Саміт продемонстрував, що країни Центральноєвропейської ініціативи є не пасивними свідками, а активними учасниками розвитку Європейських інтеграційних процесів. Важливого значення набуває прагнення ЄС до вироблення з ЦЄІ спільних дій, спрямованих на поглиблення регіональної і міждержавної співпраці. Для України участь у діяльності ЦЄІ є унікальною для підготовки до набуття у майбутньому повноправного членства в ЄС. Адже Україна розглядає свою участь в ЦЄІ під кутом зору загальної спрямованості на утвердження її як впливової Європейської держави, а також як важливий елемент успішної реалізації своєї стратегічної мети - гармонійного входження до європейських структур [26;3].
На порядку денному зовнішньої політики України сьогодні постали суто прагматичні проблеми поглиблення співробітництва з такими Європейськими інститутами як Європейський Союз та НАТО.
З 1991 р. Україні вдалося домогтися деякого поступу у взаємовідносинах з ЄС, зокрема були формалізовані торгівельні відносини, закладена правова база для розвитку взаємин [21;152].
16 травня 1994 р. в Люксембурзі підписано “Угоду про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною” на 10 років, потім її дія буде автоматично продовжена. Угода набрала чинності з 1 березня 1998 р. [28;36].
Цілями партнерства, проголошеними Угодою між Співтовариством і Україною є:
- забезпечення у відповідних межах політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;
- сприяння розвиткові торгівлі, інвестицій і гормональних економічних відносин між сторонами;
- створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного науково-технічного та культурного співробітництва;
- підтримка зусиль України до зміцнення демократії й розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки.
В Угоді сформульовані положення щодо доступу на товарний ринок, правил конкуренції та розв’язання спорів. Вона визначає 28 напрямів розвитку співпраці, серед яких: сприяння інвестиціям та їх захист, державні закупівлі, транспорт, фінансові послуги і професійна підготовка, захист інтелектуальної, промислової і комерційної власності тощо.
Значну матеріальну допомогу було надано Україні для підтримання перехідного періоду у вигляді макрофінансової допомоги (підтримка балансу платежів) шляхом надання позик. На 1998 р. сума допомоги становила 285 млн. екю. Каналами надання допомоги слугували Програма ТАСІS та інші спеціальні програми [31;65].
Стратегія інтеграції України до ЄС була затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 р. Для стимулювання економічних відносин між Україною і ЄС потрібно усунутися торгівельні бар’єри та приклади для інвестицій, як це було обумовлено в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. Олександр Брадський, заступник голови Національного агентства з питань розвитку та європейської інтеграції, на експертному обговоренні “Стратегія ЄС щодо України: крок до інтеграції чи лише подовження партнерства?” зазначав, Національна програма інтеграції України в ЄС передбачає 17 напрямів, які заплановано реалізувати в 3 етапи. Перший етап – 2000 р., другий – 2001-2003 рр., третій - 2004-2007 рр. [11;139]. Наріжним каменем програми є гармонізація українського та європейського законодавства Пан Бродський інформував учасників обговорення, що до 2007 р. в Україні можна буде створити умови для вступу країн до ЄС. Розроблена стратегія інтеграція України до ЄС має забезпечити входження держави до європейського політичного, економічного і правового простору та отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є одним з головних зовнішньополітичних пріоритетів України.
Розділ ІІІ. Україна – ключова ланка Балто-Чорноморської осі
За термінологією батьків – засновників геополітики, Україна належить до країн Балто-Чорноморського паска (“осі Європи”). Від цих країн багато в чому залежить стабільність усієї Євро Атлантичної системи. Вони сьогодні, фактично визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Це країни Балтії, Польща, Україна, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія. Міцні стратегічні позиції і вплив цих країн, згідно з Х. Макіндером, дають можливість встановлення домінування над “Хартлендом” (тобто серцевиною Євразії) й усім світом [28;29].
Серед суто європейських ідей стосовно цього є одна, що має історичну, багатовікову природу. Відома як «шлях із варяг у греки», вона здавна трактувалася не лише як своєрідний засіб транспортного сполучення між землями Балтійського та Чорноморського Міжмор'я, а й як важливий фактор різноманітних зв'язків і єднання народів двох басейнів для спільних дій, передусім зовнішньоторговельного та гуманітарного характеру. Як і всякий проект, він зазнавав різної динаміки, але кожного разу виринав у планах державників, включаючи Богдана Хмельницького, то з одного, то з іншого боку. А після розвалу Радянського Союзу вперше публічно про потребу Балто-Чорноморського співробітництва за активної участі України серйозно заговорив на саміті країн регіону у Вільнюсі 1997 року тодішній президії Литви Альгірдас Бразаускас [18;6]. Ідея була підтримана і навіть практично розвинена в ініціативі Президента України (про проведення відповідної зустрічі глав усіх заінтересованих держав в Криму у Ялті у вересні 1999 року. Паралельно відбувся й широкий обмін думками з цієї ж проблематики на міжнародній конференції. Участь у цих заходах взяли тоді політики й експерти 21 країни, котрі визначили доволі широкий спектр перспективних напрямів співпраці. Зазначалося також, що конференція - саміт у Ялті підтвердила особливу роль Балто-Чорноморського регіону в забезпеченні стабільності, демократії, процвітання і безпеки всього євроатлантичного простору в XXI столітті. Повертаючись до цієї теми, ми змушені з певним подивом констатувати: так широко заявлені в 1999 році наміри у тому ж таки році й захлинулись. Напівофіційний вирок, який з'явився по тому, був не менш категоричним, ніж декларації зустрічей на вищому рівні: «Формалізація та інституалізація зазначеного субрегіонального співробітництва на сучасному етапі не стоїть на порядку денному».
Відсутність якихось зведенихданих про «програми та проекти» реалізації добрих намірів свідчить про бездіяльність, а швидше про проблеми, і необов'язково місцевого характеру. Однак зрозуміло, що, коли б Україна відігравала свою консолідуючу роль так активно, як це було заявлено п'ять років тому, то результати Балто-Чорноморської співпраці були б значно вагомішими. А удари евророзширення - менш відчутними.