Ключовим елементом зовнішньоекономічного механізму є конкуренція між банками та небанківськими фінансово-кредитними установами, яка сприяє подальшій універсалізації банківської справи, розвитку та розширенню кола операцій та послуг, що їх може виконувати сучасний універсальний банк [37].
Валютна та фінансово-кредитна політика є складовими зовнішньоекономічної політики України. Вихідними, фундаментальними положеннями і принципами зовнішньоекономічної політики України є: забезпечення суверенітету України в світогосподарських зв’язках, гарантування її національної зовнішньоекономічної безпеки; вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв’язків повинна ґрунтуватись на суворо еквівалентному, взаємовигідному обміні, міжнародному поділі і кооперації; взаємодія із світовим господарством має спиратись на комплексну, гнучку і динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основі якої максимальна свобода безпосередні виробників та експортерів товарі і послуг – підприємств, фірм, банків, корпорацій тощо; відкритість економіки для широкої і взаємовигідної участі у регіональних і світових господарських і валютно-фінансових системах і структурах.
Курси валют мають першочергове значення для обміну товарами, послугами і руху капіталу між націями. Іноземна валюта купується і продається на валютному ринку за ціною, яку називають валютним (або обмінним) курсом. Якщо бути більш точним, валютний курс – це ціна на іноземну валюту в місцевій валюті, яка встановлює відповідність між доларами і британськими фунтами стерлінгів, доларами і євро і т.д. Курс для іноземної валюти базується на ціні банківських (електронних) переказів, які є найшвидшим засобом міжнародних платежів [5].
У дійсності є декілька курсів «спот» для певної валюти. Ціна банківських переказів є базовим курсом обміну. Інші засоби платежів – вексель на пред’явника та вексель на термін, як правило, продається за дисконтним курсом, нижчим від базового курсу. Знижки, пов’язані з можливими відтер мінуваннями або ризиком платежу. Порівняно з банківськими переказами, навіть здійснення платежу з використанням тратти, виставленої на банк, відправленої авіапоштою, вимагає двох-трьох днів. Протягом цього часу, дилер, який торгує іноземною валютою, може використовувати як національні гроші, заплачені за тратту, так і іноземний рахунок, на який ця тратта виставлена. Тратта на термін відкладає платіж на більш тривалий період. Знижка на певний вид іноземної валюти, скажімо, 30-денний вексель, буде залежати від поточної відсоткової ставки, оскільки, по суті, покупець векселя позичає гроші продавцеві векселя до настання терміну його погашення. Знижка у порівнянні з базовим курсом залежить також від відмінностей у ризику платежу. Через це комерційні тратти котируються нижче ніж тратти, виставлені на банк з подібним терміном погашення.
Валютний курс має особливе значення в механізмі переміщення контролю над факторами виробництва в перехідних економіках. По-перше, валютний курс забезпечує імпорт цінових пропорцій зовнішнього ринку до національної економіки. У цьому випадку він може використовуватись як антиінфляційний засіб, оскільки зумовлює зміни цін на товари і послуги, у тому числі на національних ринках з високим рівнем домінування одного чи декількох банків. По-друге, він безпосередньо впливає на конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках, оскільки на його основі відбувається порівняння доходів і витрат суб’єктів господарювання. По-третє, валютний курс у цьому випадку забезпечує певний характер і рівень зовнішньоекономічної збалансованості національних господарств у цілому, співвідношення експорту та імпорту товарів, послуг, капіталів [25, c. 65].
Валютний курс у більшості країн з перехідною економікою застосовувався переважно як антиінфляційний інструмент, а не як засіб по контролю за зовнішньою збалансованістю. Це було особливо очевидно для країн, які використовували фіксований валютний курс (Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Хорватія). Але в країнах з плаваючим курсом (Албанія, Болгарія, Румунія, Латвія, Литва, Україна, Польща, Югославія, Росія) центральні банки намагались скоротити рівні знецінення і в кращому випадку зробити так, щоб темпи девальвації були нижчі темпів інфляції [62].
До валютних операцій належать: операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій між резидентами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності; операції пов’язані із вивезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей [62, c182].
Операції з іноземною валютою поділяються на поточні і такі, що пов’язані з рухом капіталу, причому для здійснення останніх має бути спеціальний дозвіл НБУ.
Банківські операції з іноземною валютою за ступенем їх складності та ризикованості можна класифікувати таким чином [62, c. 183]:
· ведення валютних рахунків клієнтів;
· неторговельні операції;
· операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому валютному ринку;
· операції з монетарними металами на внутрішньому та міжнародному ринку;
Валютні операції здійснюються уповноваженими банками, тобто банками, що мають ліцензії НБУ на здійснення цих операцій. Банки, котрі одержали ліцензію на здійснення операцій в іноземній валюті, виконують функції агента валютного контролю за операціями своїх клієнтів.
Основним звинувачувальним вердиктом для валютного контролю є його втручання у міжнародну торгівлю, що здійснюється на основі порівняльної переваги. Досягнення багатосторонньої системи торгівлі, однак, узгоджується з використанням валютного контролю для зупинки втечі капіталу, а також забезпечення достатнього часу для фундаментального врегулювання дефіциту платіжного балансу [62, c. 184].
В Україні, починаючи з 1992 р., формується система валютного регулювання і валютного контролю, спрямована на забезпечення фінансової стабілізації, зміцнення грошової одиниці – гривні. Цей процес відбувається в складних соціально-економічних умовах, здійснюється суперечливо, часом непослідовно, що відображає перехідний характер ринкової трансформації економіки і демократизації всього суспільства [62, c. 185].
Інструменти прямого регулювання передбачають досягнення цілей фінансової політики, які знаходять свій вираз в контрольних, планових показниках. Контроль над величиною ставки банківського проценту, обмеження, що запроваджуються на міжбанківському ринку встановленням законом норм ліквідності, пряме кредитування та квотування позичкових операцій на міжбанківському ринку – усе це приклади регулювання методами прямого монетарного контролю. Інструменти непрямого контролю дають більш ефективний результат порівняно з інструментами прямого монетарного контролю. Тому більшість індустріально-розвинутих країн не вважають за доцільне здійснювати регулювання за допомогою інструментів прямого контролю [9, c. 207].
Діапазон фінансових інструментів досить широкий, охоплює і непряме фінансування (субсидіювання) експортного та імпортозаміщуючого виробництва, державне кредитування експортно-імпортних операцій тощо [47]. В перехідних умовах актуальність застосування в ряді ключових областей впродовж певного періоду заходів прямої державної фінансової підтримки зумовлюється важливістю фінансування масштабних структурних перетворень в напряму росту міжнародної конкурентоспроможності. В сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом прямих субсидій держава фінансує експортні програми, капітальні вкладення в експортне та імпортозаміщуюче виробництва, освоєння нових видів продукції, впровадження у виробництво нової техніки, підготовку кадрів. Держава також видає експортерам прямі субсидії (експортні дотації) для покриття різниці між високою внутрішньою ціною товару і низькою ціною аналогічного товару на світовому ринку або для компенсації частини витрат експортерів.
Іншим важливим інструментом фінансової політики є дисконтна ставка. Регулювання економічної кон’юнктури за допомогою дисконтної ставки полягає в тому, що через зміну її величини здійснюється вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Дисконтна (облікова) ставка – це фактично «ціна», за якою центральні банки продають комерційним банкам кредити. Підвищення центральним банком дисконтної ставки робить кредити дорожчими. І, навпаки, зниження облікової ставки робить кредити, які купують комерційні банки, дешевшими. В першому випадку, коли дисконтна ставка підвищується, комерційні банки, щоб не втратити прибутків, змушені, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, попит на які справляють промислові, торгові та інші фірми. В другому випадку, коли ціна кредитних ресурсів стає нижчою внаслідок зниження дисконтної ставки, тоді доступ до кредитів стає більшим. Оскільки від розмірів кредитування в значній мірі залежить економічна активність, то й маніпулювання з боку центрального банку обліковою ставкою є одним із інструментів регулювання економічної кон’юнктури [62, 6].