2 способи керування конфліктом:- нормативно-правовий (у рамках закону);- примусово-переговірний (через переговори).Тактика (стратегія) може бути й силовий, і компромісної.Етапи керування конфліктом:
-институционализация (установлення юридичних норм і правил дозволу конфлікту);
-легітимність (легітимація) - добровільна готовність до дотримання норм);
-структурування конфліктуючих груп;
-редукція (відомість, переклад конфлікту з одного рівня на іншій і ослаблення за рахунок цього).Способи дозволу конфлікту:угода в результаті збігу думок;угода відповідно до законодавчої або моральної волі;керування конфліктом, мобілізація груп.Етапи, процедури при керуванні конфліктом:
*юридичні процедури:- парламентські процедури;- правосуддя (судові процедури);- судочинство;- арбітраж.
*не юридичні процедури:доброзичлива комунікація + наявність зворотного зв'язка;- медіація (посередництво);
- фасилитация (як краще все організувати).
Рефлексивне керування конфліктом – спроба впровадити у свідомість іншої людини інформацію, що змусить його діяти так, як вигідно тому, хто передав цю інформацію.
Процес виріш. К.: основні умови й методи:
теорія людських потреб (Бартон);
переклад масового конфлікту на міжособистісний рівень;
избегание конфлікту;
метод переговорів.
Вирішення к.:
повинен бути план дій;
забезпечити виконання цих дій.
Складання плану:
об'єктивний метод (пряме спостереження);
вивчення джерел інформації;
особисті бесіди;
виявлення інтересів сторін.
Правила проведення переговорів:
обмін інформацією;
визначається коло спірних питань і час для їхнього обговорення.
Правила роботи зі ЗМІ:
всі засідання - закриті;заяви для преси потрібно схвалювати;оголошення результатів не повинне перешкоджати подальшому ходу переговорів;висвітлювати потрібно не тільки свою позицію, але й протилежну;вироблення позитивної суспільної думки.
Заходу для зниження силового тиску:
закріплення в Конституції принципу ненасильницького здійснення влади;
законодавча заборона на використання армії при дозволі конфлікту;
законодавча заборона партій, рухів, ЗМІ ориентирующихся на силові методи.
Модель урегулювання конфліктів:
1.предконфликтна стадія (робиться прогноз імовірності конфліктів, діагностика конфліктів). Якщо цього не зробити, то:
2.властиво конфлікт;
3.вирішення конфлікту;
4.результати конфлікту.
Переговори - завершальний етап стадії дозволу конфлікту.
Переговори – пошук взаємних компромісів конфліктуючих сторін, що включає в себе певні процедури й правила.
Переговори припускають юридичне оформлення досягнутих домовленостей.
Основні етапи переговірного процесу:1.підготовчий етап - збір інформації про причини конфлікту й учасників конфлікту;2.початок переговорів (висловлення позицій, оцінка ситуацій). НАОС - Найкращі Альтернативи Обговорюваній Угоді;3.пошук прийнятного рішення, компромісні варіанти; шляхи досягнення консенсусу;4.завершення переговорів (уточнюються деталі й домовленості, строки виконання зобов'язань);
Позиції медіаторів у переговорах:- роз'єднувальна;- що зіштовхує;- що змішує.
Найважливіше правило – не допускати манипулятивные технології, тобто:
посилання на авторитет;виривання з контексту;натяки;не обговорення гострих проблем;образливі жарти;імітація;відтягування моменту ухвалення рішення;варіанти відповіді тільки «так» або «ні»;погрози, ультиматуми;блеф, помилкова демонстрація чинності;гра на жалість;шантаж (мол, «громадськість не схвалить...»)демагогія.
36.Інтервенція у внутрішні конфлікти.
Інтервенція (лат.interventio—втручання) — військове, політичне або економічне втручання одного або декількох государств у внутрішні справи іншої країни, що порушує її суверенитет.
Інтервенція може бути військової (одна з форм агресії), економічної, дипломатичної. Всі види інтервенції несумісні з УставомООН і заборонені международным правом.
З погляду міжнародного права дане поняття не може бути чітко визначено. Чи є надання «братской интернациональной помощи» при придушенні востаний у Берліні в 1953 р. Угорщини в 1956 р. Чехословаччини в 1968 р. «інтервенцією» чи ні існують різні думки.
Незважаючи на категоричну заборону И. сучасним міжнародним правом, імперіалістичні держави, і насамперед США, постійно втручаються у внутрішні справи інших держав і народів. Ці акти втручання носять характер відкритої збройної (наприклад, И. США в Индокитае) Індокитаїритої, замаскованої (нав'язування далекої політичної, економічної, соціальної й іншої системи, організація в цих цілях змов, переворотів і громадянської війни; засилання шпигунів, терористів і диверсантів; фінансування, озброєння й надання іншої допомоги підривним групам; демпінг, кабальні позики, дипломатичний тиск, використання печатки, радіо й телебачення для ведення ворожої пропаганди й т.д.). Найнебезпечнішою формою втручання є збройна інтервенція.
37.Вплив глобалізації на міжнародні конфлікти.
Глобалізація несе із собою не тільки переваги, вона чревата негативними наслідками або потенційними проблемами, у яких деякі її критики вбачають більшу небезпеку.
Одна з основних проблем пов'язана з питанням, хто виявляється у виграші від глобалізації. Фактично основну частину переваг одержують багаті країни або індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує погрозу конфліктів на регіональному, національному й інтернаціональному рівнях. Деякі опоненти говорять про можливість глобальної конвергенції доходів, аргументуючи це тим, що економіка бідних д-ав розвивається більше високими темпами, чим багаті. У результаті відбувається не конвергенція або вирівнювання доходів, а скоріше їхня поляризація. У процесі її быстроразв. країни входять у коло багатих держав, а бідні країни усе більше відстають від них. Зростаючий розрив у доходах викликає невдоволення з їх боку, наслідок: між. конфл., оскільки д-ви прагнуть приєднатися до клубу багатих країн і готові боротися з ними за свою частку у світовому виробництві.
2 проблема пов'язана з потенційною регіон.або глоб. нестабільністю через взаємозалежність нац. економік на світовому рівні. Локальні ек. коливання або кризи в 1 країні можуть мати рег. або глоб.наслідки- свідчить про велику уразливість взаємозалежних економік. Результатом може стати економічний конфлікт із погрозою перетворення в економічну війну або навіть військове зіткнення.
3 коло породжуваних глоб. проблем викликаний побоюванням, що контроль над економікою окремих країн може перейти від сувер.урядів в інші руки- деякі вбачають у глоб. спробу підриву національного суверенітету. З даної причини глобалізація може викликати в національних лідерів почуття безпорадності перед її чинностями, а в електорату - антипатію до неї. Такі настрої можуть легко перейти в крайній націоналізм і ксенофобію із закликами до протекціонізму, спричинити ріст екстремістських політичних рухів, що потенційно чревате серйозними конфліктами.
38.Теорія комплексної взаємозалежності.
Висунули теоретики неолібералістичного напрямку – Р. Кеохейн і Дж. Най. У світі існує множинність каналів зв’язку, на основі яких будується політика, зв’язки між урядовими і неурядовими структурами і тп Порушення одних зв’язків і відносин веде за собою цілу низку наслідків за принципом „ефекту доміно” практично для всіх учасників міжн. взаємодії. в рамках теорії комплексної взаємозалежності, аналізують, наскільки д-ави, розроблюючи концепції національної безпеки, враховують взаємозалежність; якими методами вона підсилюється і т д.
Взаємоз.– досить складне, але важливе поняття. Воно виявляє багато типів зв’язків між д-ми у світі. Такі зв’язки включають: економічні зв’язки всіх типів, міграції населення, культурні відносини, практично всі види комунікацій, міжнародні концерни, що стосуються навколишнього середовища, прав людини, технологічних досягнень, здорового способу життя; а також швидке зростання кількості міжнародних організацій. Зв’язки між країнами дуже зміцніли у ХХ столітті, значною мірою, завдяки технологічним досягненням – із зменшенням часу, необхідного для комунікацій проявляється ефект “тісного світу”. Також взаємозалежність є не просто зміцненням зв’язків, хоча і важливих. Взаємозалежність означає, що на економіку, суспільство, уряд впливають події, що відбуваються поза національними кордонами – події, що мають свої витоки в межах кордонів інших держав. Власне кажучи, це може припускати залежність. Проте, через те, що ці ефекти мають 2 сторони, можна говорити про взаємозалежність. Іншими словами, всі суспільства і економіки потенційно підлягають впливу один одного. В дійсності буде більш доречним обмежити поняття взаємозалежності до взаємодій між індустріально розвиненими державами чи регіональними групами цих держав. А яблуком розбрату є питання про те, що менш розвинені країни є залежними від індустріального світу. В цьому сенсі вулиця з двома шляхами не є вже такою очевидною. Інший погляд на взаємозалежність знову передбачає двояку природу цього явища, визначаючийого як спільну залежність (Кеохейн і Най, 1977, ст.8). найбільша заслуга останнього визначення є те, що воно передбачає, що взаємозалежність включає національні кошти, оскільки доля формується через зовнішню залежність – не дивлячись на те, що національний може бути поширений по світу.ю де залежність зберігається.