В сучасних умовах поняттям геополітики в політології, як правило, визначається прагматична орієнтація зовнішньої політики, тверезий облік географічного і „силового” факторів, їх роль у світових справах.
У політології посилюється інтерес до концепції циклічного розвитку силової політики. Якщо уявити кожний період, що асоціюється із світовою державою, як один цикл, то тоді історія системи може розглядатися як серія тривалих циклів. Поняття тривалий цикл вводиться для того, щоб уявити історію міжнародних відносин з кінця XV ст. аж до сучасності у вигляді п’яти етапів, що послідовно змінюють один одного, у вигляді панування чотирьох великих держав: Португалії, Нідерландів, Великобританії і США. П’ятий цикл, названий американським століттям, почався у 1914 р. В концепції „тривалий цикл” дорівнює 107 рокам. Після закінчення терміну лідерство в „глобальній політичній системі” переходить до іншої держави. Звичайно процес „зміни лідера” супроводжується „глобальною війною”. Загроза „глобальної війни”, на погляд авторів даної теорії, є об’єктивною, оскільки війна є „складовою частиною дуже великої і складної системи, що не може легко усуватися чи замінюватися чим-небудь”. Висловлюються заперечення усіляких спроб усунення збройного конфлікту з міжнародних відносин, висувається антигуманна ідея збереження локальних війн, а мета ліквідації усіх видів війн у міжнародному житті з реакційних позицій розглядається як утопічна, нездійсненна. Існує ряд інших типів теорії глобалізму, які відрізняються одна від одної другорядними деталями. Проте в сучасних умовах альтернативою силовим концепціям геополітики виступає мирне співіснування. Його глибинний об’єктивний суспільний зміст – це відображення загальнолюдських інтересів у сфері міжнародної політики. Об’єктивними факторами, що лежать в основі мирного співіснування, виступають процеси інтернаціоналізації, посилення науково-технічного прогресу. Не втрачаючи суперечливості, сучасний світ під могутнім впливом науково-технічної революції стає дедалі ціліснішим, дедалі взаємозалежним. Якщо додати кардинальну зміну характеру і можливостей сучасної зброї, що не залишає у жодної держави надії захистити себе за рахунок виключно військово-технічних засобів, загострення екологічних та ін. глобальних проблем, що загрожують самому виживанню людства, то стає очевидним якісна новизна і масштабність суспільного фундаменту, на який спирається мирне співіснування як одна з найважливіших „базових конструкцій” сучасної міжнародно-політичної надбудови.
Класифікація міжнародних відносин
Югославський політолог Р. Вукадинович пропонує наступну класифікацію:
Класичний тип, який спирається на рівновагу сил держав з однаковою економічною та воєнною могутністю.
„Холодна війна”, виникла після другої світової війни як протистояння двух антагоністичних систем.
„Мирне співіснування”, яке прийшло на зміну „холодній війні” означає встановлення паритету у воєнній сфері, посилення боротьби за без’ядерний світ, посилення ролі міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.
Неприєднання і зберігання свободи вибору дій і рішень у міжнародних відносинах, прагнення до нормального економічного співробітництва з усіма державами світу (краще всього відповідає сьогоденню).
Принципи міжнародних відносин
Основні принципи міжнародних відносин, які зафіксовані в статуті ООН і інших міжнародних документах.
- Принцип невтручання – ніяка держава не може втручатися у внутрішні і зовнішні справи іншої держави.
- Принцип мирного вирішення міжнародних конфліктів і протиріч.
- Принцип мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.
- Принцип рівноправності і самовизначення народів.
- Принцип суверенної рівності держав.
- Принцип повного дотримання прав людини основних свобод.
- Принцип безумовного утримання від пропаганди насилля, терору і війни.
- Принцип добросовісного виконання державами зобов’язань, узятих згідно зі статутом ООН.
Міжнародні відносини, як і будь-які інші суспільні відносини, – система, що розвивається. Це переконливо показує історико-порівняльний аналіз. На кожному етапі історичного розвитку ці відносини були специфічними. До середини XIXст. склалася система міжнародних відносин, що вважається традиційною. Найістотніші розходження між традиційною і сучасною системою міжнародних відносин зводяться:
По-перше, до того, що традиційна система, охоплюючи інтегральність становища не тільки миру, але й війни, може практично розглядатися як нескінченна. З виникненням війни ця система не розпадалася, а переходила в нову фазу. Більш того, стан війни відігравав роль одного з факторів розвитку системи, фіксуючи на міжнародно-правовому рівні зміни економічної і політичної ваги різних держав світу. Поява засобів масового враження та їх перетворення на ядро військового потенціалу провідних держав світу створило реальну можливість самознищення людства. Війна, яка своїм імовірним наслідком має ліквідацію людської спільності, перестала бути елементом міжнародних відносин. Тим більше війна втратила колишню роль фактора їх рівноваги. У цьому ж напрямі почали змінюватися і функції війн меншого масштабу, які безпосередньо не пов’язані із загрозою загального знищення, однак можуть його спровокувати.
По-друге, традиційна система міжнародних відносин охоплювала переважно політичну сферу. В таких умовах вплив на зовнішню політику внутрішніх соціально-економічних процесів, позначався переважно в надзвичайних кризових ситуаціях. Дипломатія, за допомогою якої формувалися міжнародні відносини, була значною мірою автономна. Це забезпечувало волю і простір маневру при прийнятті зовнішньополітичних рішень, жорстко не зумовлених обставинами внутрішньополітичного характеру. Нині при зростанні потреби в такій волі можливості маневру скоротилися. У міжнародні відносини включено економічну, політичну, ідеологічну сфери. Реалізуючись через них, вплив внутрішньополітичних факторів отримує більш безпосередній характер, що сприяє властивому для сучасного етапу різкому зростанню ролі мас у формуванні зовнішньої політики. Революція в галузі засобів інформації звузила чисто технічну автономію дипломатії.
По-третє, у XIXст. міжнародна система – це рівнодіюча зовнішній політиці деяких великих держав і декількох десятків середніх і малих. Сучасні міжнародні відносини – це зовнішня політика більш як 180 держав, серед яких переважна більшість – молоді країни, що розвиваються. Ускладнення системи міжнародних відносин приводить до зростання конфліктів, збільшення імовірності зрушень в орієнтації окремих країн, частоти зовнішньополітичних регіональних і глобальних угруповань. Зросло значення свідомого, цілеспрямованого втручання у функціонування системи міжнародних відносин як єдиної цілісності.
Необхідність створення певних форм глобального управління спирається на кілька основних тверджень: світове співтовариство є функціонально взаємозалежною цілісною системою; загальні, спільні інтереси є вищими за будь-які приватні інтереси (національні, соціальні, конфесійні); загальні інтереси одержують моральну санкцію у новій системі цінностей та ін.
Глобальне управління характеризується, принаймні, двома важливими особливостями: воно є управління соціально-політичними процесами, а не територіями; управління здійснюється в умовах, коли відсутній суверенний агент влади (на глобальному рівні). Елементами глобального управління є наступні інститути і механізми: міжнародне право, що зумовлює принципи і правила поведінки держав та інших учасників міжнародної системи; міжурядові організації, створені і діючі на основі делегованих суверенними державами повноважень; контроль з боку міжурядових організацій за дотриманням нормативних вимог міжнародного права, включаючи організацію колективних дій; лідерство великих демократичних держав, здатних служити дієвою опорою міжурядовим організаціям у вирішенні глобальних проблем, що стоять перед світовим співтовариством, на основі консенсусу.
Висновок: На сучасному етапі модель системи міжнародних відносин, що складається, покликана забезпечити перехід до цілісності світового співтовариства, зазнати подальшої істотної еволюції. Активна взаємодія і всебічне взаємозбагачення глобальних тенденцій (зміцнення безпеки і розширення співробітництва) здатні породити якісно нову закономірність світового розвитку.
2. Зовнішня політика держави. Роль армії в забезпеченні зовнішньоїполітики держави.
Зовнішня політика – це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей.
Зовнішня політика – складна система відносин між суверенними державами чи визнаними міжнародним співтовариством політичними утвореннями, що мають свої особливі (для держав – національні) інтереси. Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та ін. факторів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.