Наведені приклади є переконливим доказом того, що врегулювання конфліктів в Африці є хоча й важким, але цілком реальним навіть у порівняно стислий термін. Важливо також, що процес миротворчості, що почався у зв'язку з конкретними конфліктами, гармонійно сполучається із глобальними тенденціями подолання конфронтації. Свідоцтвом зацікавленості африканських країн у зміцненні міжнародної й регіональної безпеки є підписання в 1996р. договору про створення в Африці без'ядерної зони. Росте прагнення підсилити контроль за поширенням зброї й домогтися заборони його найбільш смертоносних видів на континенті. У цьому зв'язку оцінка ситуації в «гарячих точках» Африки винятково через призму «афропесимізму» була б неправомірною.
Характерною рисою нарощування зусиль по встановленню й підтримці миру на Африканському континенті була в 90-і роки широка втягненість світового співтовариства, і особливо держав - членів Ради Безпеки ООН. Симптоматично, що в цей період 40% сил ООН по підтримці миру діяли в Африці. Але сьогодні усе більш активно проявляється й прагнення самих африканських країн до участі в процесах урегулювання й миротворчості.
У середині 90-х років дванадцять країн Півдня Африки створили міжурядову консультаційну Раду по політиці, обороні й безпеці. Держави Центральної Африки підписали Пакт про ненапад. Міжнаціональні військові підрозділи Економічного співтовариства держав Західної Африки (ЕКОВАС) уже протягом декількох років перебувають у Ліберії.
Важливим явищем міжнародних відносин в Африці став початок формування спеціального механізму ОАЕ, покликаного забезпечувати попередження й урегулювання конфліктів. Відповідно до документів Каїрського саміту 1993 р. ОАЕ в його основу покладені принципи невтручання у внутрішні справи держав, поваги суверенітету й територіальної цілісності, урегулювання конфліктів шляхом переговорів, посередництва й взаємних консультацій. Визначено й приблизний (1 млн. дол.) обсяг щорічних відрахувань ОАЕ на потреби спеціального миротворчого корпуса.
Але контури регіональної системи безпеки виглядають поки досить розпливчастими. Її договірна структура, критерії функціонування й взаємодії із силами ООН по підтримці миру носять ще аморфний характер. Каменем спотикання для африканськоїмиротворчостіє дефіцит матеріальних коштів, а головне, відсутність взаємної довіри у відносинах багатьох сусідніх держав і амбіції їхніх лідерів.
У цьому зв'язку актуальність здобуває надання Африці міжнародного сприяння в справі створення накопичень миротворчих чинностей. Однак воно гальмується наявністю певних розбіжностей між США й Францією - двома найбільшими західними партнерами африканських країн.
Розходження американських і французьких підходів до проблеми чітко виявилися на міжнародній конференції, яка проходила восени 1997 р. у Дакарі. Франція виступає за збереження своєї прямої військової присутності в Західній Африці (5 військових баз) і підготовку при участі великого французького контингенту спеціального миротворчого корпуса (МАРС) із представників семи франкомовних країн субрегіону. Цей план відрізняється від американського проекту, що передбачає створення миротворчого корпуса іншої конфігурації (АСРК). У процесі формування АСРК уже підготовлено по батальйону від збройних сил Сенегалу й Уганди. У найближчому майбутньому до них планується підключити також батальйони з Гани, Малаві, Малі, Тунісу й Ефіопії. Таким чином, принциповим розходженням французьких і американських подань про можливості участі африканських держав в операціях по підтримці миру на континенті є орієнтація, з одного боку, на субрегіональні, а з іншого боку - на трансконтинентальні масштаби.
Мир і нормалізація обстановки служать попередніми умовами поліпшення економічного й соціального стану на Африканському континенті. Одночасно обережний оптимізм відносно подолання військових конфліктів багато в чому пов'язаний з поліпшенням основних показників економічного росту, характерним останнім часом для більшості африканських держав.
Згідно статистичним даним МВФ, річні темпи економічного росту в Африці склали в 1994р. 2,9%, в 1995-м - 3% і в 1996-м - 5%. Як і в інших регіонах, що розвиваються, економічний ріст характеризувався значною нерівномірністю показників окремих африканських країн. Десять країн досягли або перевищили рівень 6%, в 19 він коливався в межах 3 - 6%, в 23 перебував на оцінці 0 - 3%. У трьох випадках зафіксовані негативні економічні показники. Але в цілому вперше за багато років постколоніальної історії континенту загальна динаміка економічного розвитку стала підбадьорюючою. Експерти в основномудосить оптимістичні у своїх прогнозах щодо розвитку економіки африканських країн на найближчу перспективу. По оцінках, на рубежі століть африканські країни в стані забезпечити рістВВП на рівні 5 - 6% у рік.
Хоча на тлі позитивної динаміки існують серйозні недоліки з погляду критеріїв загального соціально-економічного розвитку, багато африканських країн починають у цей час поступово налагоджувати основи ринкової економіки. Саме в цих державах темпи економічного росту у порівнянні зростом населення відносно низькі, спостерігається деяке пожвавлення експорту, у порівнянні із сусідами, показники інфляції.
Найбільших успіхів домоглися малі країни: Маврикій, Ботсвана, Сейшельські острови, Свазіленд, Лесото й деякіінші. Із числа більших країн можна відзначити Гану, де темпи економічного росту досягають 4,7%, Кіт-Д'ивуар -4,5%, Зімбабве - 4%. У той же час показники економічного ростунайбільшої африканської країни - Нігерії залишають бажати кращого (3,5%), а говорити про економічне відродження другого африканського гіганта - Заїра поки взагалі не доводиться.
У цей час інтеграційні процеси активізувалися на сході, на заході й на півдні континенту. У грудні 1993 р. між Кенією, Танзанією й Угандою був укладений Договір про східно-африканське співробітництво, що ознаменував відтворення після шістнадцятирічної перерви Східно-Африканського співтовариства. Восени 1995 р. був даний новий імпульс діяльності існуючогобільше 20 років Економічного союзу країн Західної Африки (ЕКОВАС), що включає 16 держав регіону. У травні 1997 р. у Лусаке відбувся саміт представників 19 країн Загального ринку Східної й Південної Африки (КОМЕСА). Продовжує діяти Конференція співтовариства розвитку 12 держав Півдня Африки (САДК). Важливою тенденцією є й здійснення з 1994 р. на регулярній основі співробітництва між САДК і Європейською радою. Воно охоплює проблеми запобігання регіональних конфліктів, спільної боротьби зі злочинністю й наркомафією, розвитку транспортної системи, підготовки африканських дипломатів і розмінування колишніх зон бойових дій.
Відзначені позитивні зміни вказують на початок поступового виходу частини африканських країн з економічної кризи. Але перспективи розширення протидіючій кризі процесів багато в чому залежать від продовження активної допомоги з боку світового співтовариства.
Розуміння цього відіграє помітну роль у стратегії зовнішніх партнерів Африки. В 1996р. Генеральний секретар ООН висунув спеціальну програму, відповідно до якої протягом десяти років планується витратити на початкову освіту й профілактику захворювань на континенті 25 млрд. дол. Зберігається, хоча й у більше скромних обсягах, ніж колись, економічна й гуманітарна допомога країнам Африки й по лінії двосторонніхвідносин.
Ще одна проблема сучасних міжнародних відносин, тісно пов'язаних з економічною ситуацією в Африці, - доля боргових зобов'язань, узятих на себе африканськими країнами в 70-і й особливо в 80-і роки. Загальна сума африканського боргу досягла до другої половини 90-х років 322 млрд. дол., а його обслуговування стало непосильним тягарем для більшості країн-боржників, які витрачають на обслуговування свого зовнішнього боргу від 20 до 30% експортного виторгу.
Незважаючи на наполегливі спроби африканських країн і деяких інших держав домогтися повного списання їхніх боргів або тривалої відстрочки платежів, насамперед по зобов'язаннях перед ВБ і МВФ, міжнародні кредитори не пішлиїм назустріч. Твердість підходів міжнародних фінансових інститутів до проблем африканських боргів має не тільки чисто економічний аспект, але й іншу, менш відому сторону. Таким чином, донори здійснюють певний контроль за ходом реформ, а головне, обмежують небажані з їхнього погляду витрати боржників. В умовах, коли не може бути й мови про встановлення будь-якої форми іноземної опіки над нестабільними державними структурами африканських країн, багато місцевих еліт проявляють аж ніяк не державний підхід до витрати одержуваних ззовні субсидій.
Для характеристики ролі Африки в сучасних міжнародних відносинах необхідно відзначити й деякі особливості політики найбільших західних країн відносно проблем континенту після закінчення холодної війни.
Піонером у прийнятті нової африканської стратегії виступили США. У першій половині 90-х років була згорнута американська допомога ряду диктаторських режимів (Ліберії, Судану, Заїра), підтримані процеси національного примирення в Анголі, ПАР, Мозамбіку. Одночасно США взяли курс на висування на перший план економічних пріоритетів у зовнішній політиці й розширення присутності американських корпорацій на Африканському континенті. У цьому зв'язку американська дипломатія стала розглядати досягнення демократичних змін в африканських країнах, виходячи не з формальних антикомуністичних установок, а з орієнтирів стійкого розвитку й економічного росту. Тому в порівнянні з попереднім періодом американська сторона прагне підходити до рішення цих проблем збільшимобліком специфіки кожної африканської держави.