5. Екстрадиція: підстави та порядок здійснення
Видачею є оснований на міжнародних договорах і загальновизнаних принципах міжнародного права акт процесуальної взаємодії держав, який полягає в переданні звинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, яка вимагає його передання на її території видавана особа скоїла злочин або є її громадянином, чи державі, потерпілій від злочину, для притягнення звинувачуваного (засудженого) до кримінальної відповідальності або для виконання вироку.
Виділяють такі види видачі:
- повна;
- тимчасова (до 3 місяців — ст.64 Мінської конвенції);
- відстрочена (умовна) (ст.19 Конвенції про видачу правопорушників);
- повторна (ст.68 Мінської конвенції).
Суб’єктами видачі, тобто особами, які можуть бути видані, є: підозрюваний, звинувачений, підсудний або відповідні їм за процесуальним статусом законодавства іноземної держави інші особи, щодо яких ведеться кримінальна справа.
Існують такі підстави й мотиви видачі:
- нормативно-правові підстави: наявність міжнародного договору; наявність відповідних положень національного законодавства про видачу; наявність кримінальної юрисдикції держави, яка подала запит;
- екстрадиційність злочину, яка може визначатися за такими критеріями: шляхом переліку складів злочинів у міжнародних договорах про видачу; за критерієм суворості кримінально-правових санкцій (п.2 ст.56 Мінської конвенції; п.1 ст.2 Конвенції про видачу правопорушників — видача допускається за злочини, за які передбачено як вид покарання позбавлення волі терміном не менше ніж 1 рік); подвійна осудність (подвійна кримінальність), діяння, що спричиняє видачу, має бути кримінальним як за законодавством запитуваної, так і за законодавством держави.
Процесуальним приводом для видачі є вимога про видачу (доручення) і підтверджуючі документи.
Цілі ресоціалізації засуджених осіб і зменшення витрат, пов’язаних із притягненням особи до кримінальної відповідальності, вимагають, щоб іноземцям, позбавленим волі у зв’язку зі скоєнням злочину, була надана можливість відбувати призначене їм покарання в їхньому суспільстві, і ця мета може бути найкращим чином досягнута шляхом передання в країни їхнього громадянства. Законом від 22.09.95 Україна приєдналася до Конвенції про передання засуджених осіб, прийняту в Страсбурзі 21.03.83.
Основними суб’єктами передання засудженої особи є:
- держава винесення вироку, тобто держава, в якій був ухвалений вирок особі, яка може бути або вже була передана;
- держава виконання вироку — держава, в яку засуджена особа може бути або вже була передана для відбування покарання;
- засуджена особа, яка може бути або вже була передана.
Відповідно до п.2 ст.2 цієї конвенції «особа, засуджена на території однієї Сторони, може бути передана на територію іншої Сторони згідно з положеннями цієї Конвенції для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою відповідно до цієї Конвенції».
Із запитом про передання засудженої особи може звертатися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку.
6. Договори України з іншими країнами щодо правової допомоги в кримінальних справах. Основні види зобов’язань держав
Співробітництво держав у кримінальній сфері здійснюється задля досягнення цілей правосуддя. Воно може існувати як на стадії розслідування і розгляду кримінальної справи, так і після набрання законної сили рішенням (вироком) суду і має багато аспектів.
Форми такого співробітництва є різноманітними, основні з яких це:
1) надання правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у проведенні процесуальних дій, оскільки під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ часто виникає потреба у збиранні за кордоном доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз, судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо;
2) видача правопорушників (або іншими словами екстрадиція) для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку суду;
3) передача засуджених осіб для подальшого відбуття покарання;
4) арешт, пошук та конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом (де держави, зокрема, зобов’язуються надавати допомогу у проведенні розслідування та вживати тимчасові заходи: заморожувати банківські рахунки, накладати арешт на власність; конфіскувати засоби і доходи, отримані злочинним шляхом тощо.
Правовою підставою для такого співробітництва є двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Серед багатосторонніх міжнародних договорів слід відзначити європейські конвенції з питань кримінального судочинства - Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах з додатковим протоколом до неї, Європейську конвенцію про видачу правопорушників з двома додатковими протоколами до неї, Європейську конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенцію про передачу засуджених осіб та Протокол до неї, Європейську конвенцію про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами, Конвенцію про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом та Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків.
Крім того, в рамках Співдружності Незалежних Держав діють Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, 1993 року, та Протокол до цієї Конвенції 1997 року.
В рамках ООН застосовується Конвенція проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року разом з двома Протоколами до неї.
Застосування багатосторонніх міжнародних договорів передбачає дотримання одноманітної схеми співробітництва правоохоронних та судових органів у відносинах з усіма державами, що є стороною відповідного договору.
Двосторонні міжнародні договори про правову допомогу у кримінальних справах включають у себе весь комплекс питань, пов’язаних зі співробітництвом компетентних органів у кримінальних справах. Практика укладення таких договорів була започаткована за часів Радянського Союзу, деякі з договорів того часу залишаються чинними і на сьогоднішній день.
Останнім часом практика щодо укладення міжнародних договорів йде шляхом укладення міжнародних договорів з окремих видів правової допомоги: про правову допомогу у кримінальних справах, про видачу правопорушників, про передачу засуджених осіб.
Україною укладені наступні двосторонні міжнародні договори про правову допомогу:
- Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 06.04.2000р.;
- Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 09.01.1995р.;
- Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 15.02.1995р.;
- Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 23.05.1995р.;
- Договір між Україною та Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.07.1993р.;
- Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993р.;
- Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993р.;
- Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 31.10.92 р.;
На багатосторонньому рівні:
- Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р.
7. Міжнародний кримінальний суд: структура, компетенція
У липні 1998 року в Римі 120 держав—членів Організації Об'єднаних Націй уклали договір для заснування вперше за всю історію постійного Міжнародного кримінального суду. Цей договір набрав чинності 1 липня 2002 року, через 60 днів після того, як 60 держав ратифікували або приєдналися до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. МКС покликаний був покласти край системі "одноразових" судів, що розглядали справи про військові злочини, зокрема, спеціальних трибуналів, заснованих для розслідування подій у колишній Югославії і геноциду в Руанді.
Потрібно відзначити, що Міжнародний кримінальний суд не має жодного відношення до Міжнародного суду ООН, який є її головним судовим органом і розглядає спори між державами. Він не пов'язаний і з міжнародними трибуналами по колишній Югославії і Руанді, які є тимчасовими органами і створені для розгляду конкретних ситуацій. Всі ці органи правосуддя ООН, окрім руандійського трибуналу, розташовані в Гаазі, однак завдання і цілі у них різні.
Станом на серпень 2006 року юрисдикцію МКС визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, які побоюються переслідування своїх солдатів. Ще два члени Ради безпеки ООН — Росія і Китай — також утрималися від участі в роботі Суду.