· Перекази працівників – пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишилися на батьківщині. У випадку пересилання товарів враховується їх оціння вартість [4].
По статті «трудові доходи» враховуються доходи нерезидентів, по статтях «переміщення мігрантів» і «перекази працівників» показуються доходи і витрати резидентів. На практиці точно визначити, за якою саме статтею мають фіксуватися ті чи інші міжнародні перекази, досить складно. Облік мігрантів ведеться на момент перетинання кордону, і якщо з’ясовується, що запис було зроблено неправильно, його за звичай не переглядають [8].
За приблизними оцінками, щорічне міграційне сальдо до середини 90-х р. становило приблизно 1 млн. чоловік, тобто в країни, що приймають, приїжджало в середньому на 1 млн. чоловік більше, ніж виїздило [10].
За даними Системи спостереження міграційних процесів (СОЕМІ) питома вага іноземців у загальній кількості трудових ресурсів на початку 90-х рр. складала: в Австралії – 24 %, Канаді – 18,5 %, США – 9,3 %. Цікаво, що ці цифри вищі за показники присутності іммігрантів у загальній кількості населення цих країн, відповідно: 22,3 %, 15,6 %, 7,9 % [11]. Обсяги щорічних грошових потоків, пов’язаних з міжнародною міграцією, вимірюються сотнями мільярдів доларів і цілком співставні за масштабами з щорічними прямими іноземними інвестиціями (Додаток В) [10].
РОЗДІЛ 3. Шляхи удосконалення державного регулювання міграції робочої сили
Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий, та професійний склад мігрантів, рівень в’їзду та виїзду іноземних трудящих.
Окремі країни почали укладати двохсторонні конвенції з регулювання в’їзду та виїзду працівників ще з кінця ХІХ століття. Згодом такі угоди почали укладатися між багатьма країнами. Так, питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з основних моментів Римського договору про утворення ЄС став принцип «вільного переміщення осіб».
Шенгенською угодою, укладеною в в березні 1995 р. Бельгією, Німеччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Францією, до яких приєднались Італія, Греція, Австралія, з 1 липня 1995 р. повністю ліквідована система контролю на внутрішніх кордонах цих країн.
Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості.
Нормативно-правова база для імміграції в більшості приймаючих країн представлена величезною кількістю законів і підзаконих актів. Основні риси імміграційного законодавства такі:
· Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн встановлюють тверді вимоги до рівня освіти та стажу роботи зі спеціальності. Мінімальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи чи професійно-технічного училища, що має підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно перепідтверджувати чи оцінювати в приймаючій країні на предмет відповідності вимог до фахівця у відповідній сфері в даній країні вимогам, що пред’являлися до випускника поданої спеціальності в країні-експортері робочої сили. Пріоритет при прийомі на роботу віддається приймаючими країнами фахівцям, що мають як мінімум 3-5 років стажу роботи зі спеціальності. Можуть бути необхідними також і рекомендаційні листи.
· Обмеження особистого характеру. Законодавство приймаючих країн висуває тверді вимоги до стану здоров’я іммігрантів. У країнах не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов’язані надати довідку про стан свого здоров’я, завірену консульською установою приймаючої країни чи пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством залежно від галузі промисловості, в якій вони мають наміри працювати. Він коливається в межах 20-40 років. Нарешті, надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного та соціального статусу іммігрантів. Найчастіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, раніше засудженим за кримінальні злочини, членам теористичних і профашистських організацій.
· Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, встановлюють їх максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки, визначаючи максимальну частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей, визначаючи максимальну частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; в рамках окремих підприємств, визначаючи максимальну частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року. Кількісне квотування є дуже жорстким иетодом державного регулювання імпорту робочої сили та зазвичай визначається відповідними законами, за дотриманням яких наглядають правохоронні органи.
· Економічне регулювання. Воно вводить певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Що стосуеться юридичних осіб, то в деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки по досягненню певного обсягу обороту і продажів або після внесення певних платежів у державний бюджет. Приватні особи мають право іммігрувати, тільки якщо вони готові інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму, довести легальність походження цих грошей і створити певну кількість робочих місць. За законодавством деяких країн за оформлення імміграції та працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов’язані платити. Деякі пільги надаються для керівного складу корпорацій, що мають право укладати угоди від її імені, заможним іноземцям, готовим використовувати працю місцевих громадян у домашньому господарстві.
· Часові обмеження. Законодавства більшості країн установлюють максимальні терміни перебування іноземних працівників на їх території, після закінчення яких вони повинні або залишити приймаючу країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній. Найчастіше для осіб, що мали в приймаючій країні статус стражистів або студентів, передбачаються тверді правила, що не дозволяють продовжити своє перебування в ній, що вимагають обов’язкового виїзду на батьківщину, перебувавання там мінімум протягом декількох років, тільки після чого вони набувають права знову приїхати в приймаючу країну.
· Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, законодавчо встановлює географічну та національну структуру імміграції. Воно зазвичай регулюється за допомогою кількісних квот на в’їзд іммігрантів з певних країн. Іноді, щоб уникнути обвинувачень в упередженості та порушенні прав людини, уряди проводять у рамках географічних квот лотереї на право іммігрувати між представниками різних країн з одного географічного регіону.
У США, наприклад, географічна структура імміграції встановлюється законодавчо. Так, для того, щоб на недискримінаційній основі забезпечити збалансованість імміграції різних національностей, у США щорічно проводиться лотерея відповідно до програми диверсифікації іммігрантських віз DV-1. на підставі статистики імміграції за попередні п’ять років встановлюються країни, що експортують найбільшу кількість робочої сили США. Потім на основі спеціально розроблених формул визначається квота кожної країни, громадяни якої мають право брати участь у лотереї. Чим більшою була імміграція з даної країни за попередні п’ять років, тим менша квота тієї країни в лотереї.
· Заборони. Явні та приховані заборони наймати іноземну робочу силу зазвичай містяться в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено. Явні заборони прямо перелічують галузі чи спеціальності, в яких працювати іноземцям не можна. Приховані заборони навпаки, встановлюють перелік галузей або спеціальностей, у яких можуть працювати тільки громадяни даної країни, перекриваючи тим самим доступ до них іноземців. Для будь-яких пересувань іммігранта, зміни спеціальності, зміни місця роботи потрібно одержувати додатковий дозвіл імміграційної влади, що може і відмовити в його видачі. Заборонена нелегальна імміграція у більшості країн припиняється поліцейськими методами, які, щоправда, далеко не завжди ефективні.
Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку імміграції. Вони можуть накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в’їхати в країну чи наймає їх на роботу. Незаконне проникнення в країну вважається злочином. За його скоєння передбачається депортація, грошові штрафи та (чи) тюремне ув’язнення. Подібний злочин, вчинений повторно, карається повторною депортацією, великим грошовим штрафом і більш тривалими термінами ув’язнення. За незаконне посередництво чи наймання на роботу нелегального іммігранта, що також вважається злочином, передбачається настільки великі штрафи, що вони можуть призвести до банкрутства невеликі фірми і підпрємства.
В умовах тиску з боку профспілок, що бачать у напливі іммігрантів головну причину безробіття, уряди багатьох західних країн з початку 70-х р. стали вживати активних заходів зі стимулювання виїзду іммігрантів назад на батьківщину. Основні традиційні державні заходи рееміграції такі: