Та й загалом, в умовах вичерпання ресурсів відновлювального зростання на старих потужностях і необхідності мобілізації інвестицій для прискорення радикальних структурних зрушень інноваційного характеру значне підвищення витрат виробництва здатне істотно загальмувати економічний розвиток України, який і без того має в 2005 р. відчутну тенденцію до уповільнення.
Україна спеціалізується на поставках на світовий ринок продукції, значна частка якої конкурує насамперед за ціною і, до того ж, має підвищений рівень енерговитрат. За цих умов значне зростання енерговитрат неодмінно призведе до погіршення міжнародних конкурентних позицій України і зумовить посилення зовнішньої нестабільності економіки.
Країна має певний потенціал виходу на зовнішні ринки розвинених країн відносно більш високотехнологічних виробів, включаючи ракетно-космічну та авіаційну техніку, але цей потенціал тісно пов’язаний з кооперацією з Росією, а також із можливостями збуту на російському ринку або спільного виходу на зовнішні ринки. В нині існуючих планах взаємодії з ЄС поки що не проглядаються акценти в бік взаємодії саме в цих секторах. В разі запровадження обмежень в торгівлі такими виробами з боку РФ, а в більш довгостроковому контексті – розгортання нею відповідних імпортозаміщуючих потужностей, згортання коопераційних зв’язків, Україна може постати перед ускладненими перспективами щодо розвитку її високотехнологічних галузей. Як наслідок, будуть відсунуті у часі і значно ускладнені перспективи прогресивної структурної перебудови економіки.
Таким чином, загальний баланс виграшів і втрат від варіанту 2 може бути для України настільки негативним в короткостроковому і середньостроковому періодах, що процес отримання довгострокових переваг буде дуже ускладнений не лише економічно, але й політично. За цих умов слід ретельніше придивитися до альтернатив, які б дозволили, не втрачаючи стратегічної перспективи, мінімізувати втрати на шляху реалізації довготермінових стратегій інтеграції та економічного розвитку, маючи на увазі, що такі альтернативи повинні бути реальними, а отже стратегічно прийнятними для всіх основних партнерів України.
Є підстави вважати, що такі альтернативні варіанти інтеграційної політики можуть бути не в одиничній кількості. Проте стартовою умовою для них всіх має стати знаходження компромісу щодо формату запровадження повноцінної зони вільної торгівлі, для чого необхідно орієнтуватися на підписання повного першочергового пакету з 29 угод.
Сценарій 3: підписання повного пакету угод ЄЕП. В цьому сценарії можуть бути певні варіанти. Україна, підписавши пріоритетний пакет 29 угод для зони вільної торгівлі, може взагалі зупинитися на цьому етапі інтеграції.
Ретельний аналіз змісту пакету першочергових 29 угод щодо утворення зони вільної торгівлі дає підстави вважати, що відзиви українських офіційних осіб щодо негативного впливу окремих з цих угод на інтереси України є наслідком превалювання політико-ідеологічних підходів до проблеми, що ведуть до перебільшення в оцінках ризиків ЄЕП. Адже в установчих документах ЄЕП закріплені достатні гарантії того, що рішення в рамках цієї організації не будуть прийматися всупереч національним інтересам будь-якої країни-учасниці. Навіть в найбільш спірному питанні про так званий “наднаціональний орган” в проекті відповідної угоди закладені механізми блокування рішень, які йдуть в розріз з національними інтересами певної країни. З огляду на це, Україна могла би піти на підписання всього першочергового пакету 29 документів, маючи на увазі, що певні можливі негативні тенденції від його запровадження можуть бути нейтралізовані завдяки добре продуманій політиці в рамках керівних органів ЄЕП.
Водночас навряд чи варто демонізувати навіть процес створення митного союзу в рамках ЄЕП. Хоча це питання з суто економічної точки зору є дуже неоднозначним, не виключено, що Україна могла б мати і певний зиск від участі в процесі узгодження митних тарифів в рамках ЄЕП, утримуючись від такого узгодження в сферах, де інтереси України не співпадають з інтересами інших держав – учасниць ЄЕП.
В будь-якому разі, процес формування єдиного митного тарифу – тривалий процес і може мати певні виключення. Наприклад, практика діяльності ЄврАзЕС свідчить, що на сьогодні рівень узгодження митних тарифів серед держав-учасниць ЄврАзЕС становить лише 60%. Тобто країни, будучи членами організації, що формує митний союз, й досі зберігають автономні тарифи по широкому колу позицій, де інтереси окремих країн не збігаються.
Окрім того, зважаючи на реальну результати окремих досягнутих результатів переговорного процесу України щодо приєднання до СОТ, не виключено, що участь в процесі узгодження ставок імпортного мита в рамках ЄЕП могла б бути засобом виправлення окремих об’єктивно невигідних для України умов вступу, чого Україна самостійно досягнути навряд чи зможе в рамках тих обмежень, з якими вона стикається в ході переговорного процесу щодо приєднання до СОТ.
Які ж висновки можна зробити з аналізу нинішнього стану відносин України з державами – учасницями ЄЕП? Є підстави вважати, що Україні доцільно:
По-перше, переглянути свою нинішню безперспективну політику щодо формування ЄЕП, яка базується на принципі вибіркової участі в окремих угодах першочергового пакету 29 проектів угод щодо зони вільної торгівлі і погордитися на підписання всього першочергового пакету, обумовивши це можливими поступками з боку Російської Федерації щодо дотримання раніше укладеної угоди щодо умов транзиту російського газу та розрахунків за нього, а також можливого пришвидшення скасування існуючих обмежень режиму вільної торгівлі.
По-друге, взяти участь в переговорах щодо пакету угод щодо митного союзу, поставивши за мету недопущення встановлення нових обмежень в режимі вільної торгівлі, мінімізацію застосування спеціальних захисних заходів щодо експорту України та досягнення домовленостей щодо преференційного доступу до російських енергоресурсів – в обмін на узгодження тарифів по тих позиціях, які викликають занепокоєння у російської сторони та інших партнерів по ЄЕП. При цьому Україна може орієнтуватися на перспективу усунення через участь в митному союзі ЄЕП (в період після набуття членства в СОТ) окремих незручних для неї домовленостей в рамках переговорного процесу щодо приєднання до СОТ.
І по-третє, слід сповна використати свою повноцінну, а не обмежену участь в переговорному процесі щодо угод ЄЕП для спрямування вектору розвитку ЄЕП в бік максимально можливого наближення до принципів функціонування ЄС. Лише таким чином можна зняти в перспективі історичну дилему для України – куди інтегруватися на Схід чи на Захід. Адже в разі формування повноцінного загальноєвропейського економічного (і політичного) простору ця дилема зникне сама собою. (додаток № 6)
Участь України в ЄЕП дасть можливість швидше досягти економічних критеріїв вступу в ЄС, таким чином інтеграція на східному векторі одночасно прискорить інтеграцію на західному.
Висновки
Отже, в ЄЕП Україна опиниться наодинці з державами, які не мають наміру і підстав для вступу до ЄС і, більше того, безальтернативно прямують іншим шляхом.
Прагнучи розбудувати механізми економічного і політичного контролю над колишніми союзними республіками, Росія, водночас в усіх варіантах міждержавних об'єднань гальмувала впровадження цивілізованих прозорих форм співпраці. Продовжуючи переговори про створення єдиного економічного простру з Європейським Союзом, вона не має на увазі відповідну гармонізацію власного законодавства і фактично ухиляється від наближення до європейських стандартів не просуває цю ідею в стосунках з новими незалежними країнами.
ЄЕП з урахуванням всіх етапів йде далі від попередніх проектів аж до створення євразійського аналогу економічної складової Європейського Союзу. Він являє собою спробу припинення руйнації зони особливих російських інтересів і використання з цією метою як економічних проблем, так суспільних суспільно-політичних характеристик партнерів.
В останні роки, внаслідок взаємодії владних верхівок колишніх республік євразійський простір перетворився на своєрідну номенклатурно-бюрократичну і конструкцію, додатково консолідовану бізнесовими зв'язками, що мають значний тіньовий сегмент. ЄЕП небезпечний тим, що може і скоріше за все перетвориться на його публічну офіційну надбудову, зручний інструмент взаємодії національних партій влади.
Вітчизняна правляча верхівка завжди програвала російській і йшла на поступки на державному рівні, досягаючи задоволення групових інтересів. Переважно це пов'язане нездатністю перевести українсько-російські відносини у цілком офіційну площину, коли вони мали б регулюватись виключно міжнародним правом, а відповідний протокол і процедури створювали б безпечну дистанцію. Сьогодні ж реально існує ситуація, коли наші можновладці у контактах з московськими колегами відчувають не тільки і не стільки уповноваженими суверенної держави, скільки представниками напівавтономного підрозділу великої касти, зобов'язаними до того ж, керуватись особистими домовленостями вищих керівників та враховувати інтереси свого клану. Тут цілком збереглась ієрархія, а прояви зверхності одних і меншовартості інших не тільки є нормою і, головне, сприймається як норма.
В Україні східний вектор зовнішньої політики має додаткову опору у ментально-психологічних особливостях значної частки населення, у проявах радянській субкультури, що досі збереглася. Залишаються усталеними ілюзії щодо сучасної Росії, сентименти щодо східнослов'янського братства, суттєві елементи антизахідництва. Даються в знаки складності адаптації до змін, острах малознайомого нового. Саме це визначає популярність переважної співпраці з Росією та Білорусією. На цьому паразитують як ортодоксальні ліві, так і чинна влада не здатна артикулювати і забезпечити реальні довгострокові національні інтереси.