З огляду на стан української системи вищого освіти, головним напрямом Болонського процесу для нас стане лібералізація вищої школи, навчання студентів принципів свободи й одночасно відповідальності за свій вибір. Адже тільки внутрішньо вільна людина, котра опанувала мистецтво прийняття рішень і відповідальності за них, може бути по-справжньому свідомим громадянином, а також конкурентоспроможним, мобільним професіоналом. Західна практика показує: студент, який вибрав курс на основі особистого інтересу, і навчається зовсім інакше.
На сьогодні 45 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. Крім того, значна кількість міжнародних організації підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.
Болонський процес (БП) — це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації. Представники 29 європейських країн зібралися в італійському місті Болонья на святкування 900-річчя найстаршого університету в Європі і підписали декларацію про побудову так званої «Зони європейської вищої освіти». Передумовою її створення стало підписання Великої Хартії європейських університетів (Magna Charta Universitatum).
Згідно з цілями БП до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:
- полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;
- зростанню привабливості європейської вищої освіти;
- розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.
Слід зазначити, що БП не передбачає створення повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами. Найбільшим досягненням Болонського процесу є створення умов кожній країні порівняти свої освітні системи і можливість кожній країні зрозуміти, що її освітня система унікальна, самобутня, глибоко національна. Заради цього варто включатися в Болонський процес і бути його активним учасником. Болонський процес — це інтеграція заради самоідентифікації і самоусвідомлення себе в європейському контексті.
Мельник А.Ф.
Україна - ЄС: кроки у напрямку зближення
// Журнал європейської економіки (укр.).- 2006.- № 2.- C.123-127.
Метою статті є спроба розглянути взаємозв'язок між проголошеним загальнодержавним курсом на інтеграцію України до Європейського Союзу та проблемою забезпечення економічної безпеки держави.
Мета статті органічно пов'язана з основними задачами дослідження:
—хто в Україні на сучасному етапі посткризової економічної трансформації є основними акторами економічного життя у контексті процесу забезпечення економічної безпеки?
—у якому напрямі еволюціонує поняття економічної безпеки, як змінився характер її загроз?
—яким чином економічна політика держави (політика державного протекціонізму- її складова), пов'язана з курсом на інтеграцію до загальноєвропейського вільного (без митних, тарифних, інших обмежень) ринку товарів і послуг?
В кінцевому підсумку, над-завданням дослідження є спроба зрозуміти стан українського господарського комплексу, роль і місце державного регулювання в його функціонуванні, пошук адекватного цим чинникам механізму інтеграції до Європейського Союзу.
Актуальність дослідження полягає у виявленні особливостей механізму забезпечення економічної безпеки України за нових геоекономічних реалій, які проявились на наш погляд через наступний перелік факторів:
1.Завершення процесу інституціоналізації української державності, досягнення певної стабілізації економіки України і створення передумов для її сталого зростання.
2.Поглиблення економічної інтеграції країн Європейського Союзу та завершення формування самодостатнього ринку товарів і послуг єдиної Європейської держави.
3.Тривалий стан рецесії економіки США; поглиблення геоекономічних протиріч між Сполученим Штатами та ЄС.
4.Подальша глобалізація, інтернаціоналізація міжнародного ринку товарів і послуг. Поступове розмивання ролі національних урядів у цьому процесі на користь ТНК та інших неурядових фінансово-економічних структур.
Чи в змозі Україна в наближеній, середній чи будь-якій іншій перспективі витримати Копенгагенські критерії (стабільність законів та інституційних структур, що гарантують демократію, верховенство закону, забезпечення прав людини, повага та захист прав національних меншин; наявність діючої ринкової економіки та спроможність витримати тиск конкуренції і ринкових сил у межах ЄС; здатність взяти на себе зобов'язання, що випливають із членства в ЄС, включаючи визнання цілей політичного, економічного та валютного союзу)? Відповідь на це запитання дасть можливість визначитись наскільки пов'язаний процес забезпечення економічної безпеки в нашій державі з її зовнішньоекономічними та зовнішньополітичними ініціативами.
Функції держави у забезпеченні економічної безпеки за сучасних реалій суттєво ускладнюються. Під економічною безпекою розуміється, з одного боку, знадність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб населення та держави, а з іншого,- як здатність протистояти дестабілізуючим чинникам, що створюють загрозу розвитку держави. Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання також входить до складових економічної безпеки.(Жаліло Я.А. Економічна стратегія держави у нестабільних економічних системах //НІСД, Київ, 1998)
Іншими словами, економічна безпека є триєдиною функцією, кожна складова якої є одночасно і суб'єктом і об'єктом процесу її забезпечення. Інститути держави, підприємства, громадяни (об'єднання громадян) шляхом складної взаємодії формують систему відносин, соціально-економічну й суспільно-політичну модель свого співіснування.
Успішність чи неуспішність цієї моделі, здатність взаємодіяти з іншими акторами економічного життя як в окремому регіоні, так і у світі в цілому ,- фактори, що визначають рівень розвитку держави, конкурентоспроможність галузей виробництва чи окремих підприємств та, найголовніше,- рівень життя людини,- громадянина цієї держави.
Держава, в зв'язку з цим, розглядається як інструмент перерозподілу валового внутрішнього продукту. Пріоритети такого розподілу залежать від ступеня впливу держави на економічні процеси. Десять років тому органи державної влади взяли на себе зобов'язання забезпечити громадянам України пристойний рівень життя, здійснюючи одночасно з цим трансформацію успадкованого від СРСР господарського комплексу в умовах відкритої конкуренції з розвиненими ринковими економіками іноземних держав.
Ефективність процесу забезпечення економічної безпеки залежить як від рівня адекватності державних інституцій завданням покладених на них Конституцією функцій так й від характеру й масштабів зовнішніх загроз та викликів
Як відомо, за Конституцією поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. За умов глобалізації контролюючі та розподільчі функції в національній економіці та (найголовніше) спроможність відстоювати інтереси власних громадян всупереч будь яким іншим інтересам зберегли далеко не всі держави. Здатність держави на власний розсуд здійснювати економічну політику в інтересах виключно власних громадян і визначає рівень забезпечення її економічної безпеки. Контроль над невідтворюваними природними ресурсами країн Третього світу поступово взяли на себе ТНК. Національні уряди виконують в цій модернізованій системі неоколоніалізму майже виключно декоративні функції, а громадяни- дешевої некваліфікованої робочої сили.
Пострадянські країни (як і більшість країн ЦСЄ) десять років почали самостійно вирішувати завдання по забезпеченню своєї економічної безпеки. Деякі з них наближаються до вступу в ЄС. Інші намагаються кооперувати зусилля з Російською Федерацією. Український механізм забезпечення економічної безпеки вкрай важко оцінити адекватно.
Необхідно нарешті визначити в чому полягає основна причина в цілому незадовільного забезпечення економічної безпеки в Україні, що виявилося у відставанні нашої держави за всіма основними макроекономічними показниками від більшості країн Європи, Азії та Латинської Америки та вкрай незадовільній демографічній динаміці, одному з найнижчих показників рівня життя українців. Якщо смертність щорічно перевищує народжуваність, трудова ( і будь-яка інша) еміграція є фактором існування активної частини населення, оплата (цілком буденних для мешканця будь-якої індустріальної країни) комунальних послуг унеможливлена для більшої частини всіх інших громадян, коли серед оцінок впливу незалежності на рівень їх життя 59% громадян- респондентів відносять себе до категорії “Нам не вистачає грошей навіть на їжу”, то виникає запитання про спроможність органів державної влади виконувати соціальні функції, що покладені на них відповідно до Конституції України.
Світова практика доводить, що не існує (крім відверто тоталітарних режимів) повного контролю держави над всіма економічними процесами, як не можливо на 100 % розглядати вільний, нічим і ні ким не обмежений ринок в якості інструменту соціально-економічної організації в суспільстві. Досвід соціалістичного тотального планування довів неспроможність механізму перерозподілу матеріальних благ ефективно вирішувати завдання підвищення соціальної ефективності економіки. Це при тому, що державна власність у всіх секторах радянської економіки була абсолютною, а «розвинений соціалізм» самим змістом свого існування визначив потреби людини.