2.2.2 Кримська проблема
Підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією» започаткувало встановлення цивілізованих міждержавних взаємин між обома країнами, що означає завершення процесу територіального розмежування України та Росії, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою й закінченого 1999 р., тобто наприкінці ХХ ст., коли президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою й схвалений радою Федерації договір, одна із ключових статей якого - а саме друга - проголошує: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів"[5, с 427]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.
У руслі "Великого Договору" між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п'ятирічне (1992-1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, - майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.
З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність. Проте достатньо очевидним є і те, що наслідки легалізації довготривалого (до 2017 р.) перебування російського флоту в Криму було нав'язано українській стороні. Сенс його присутності тут вбачається в контролі цієї української території, морських комунікацій, повітряного простору, що дасть можливість Росії вирішальною мірою впливати на зовнішню політику України.
Особливе значення при цьому має збереження військової присутності Росії в Криму і здійснення військового контролю над півостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн в Чорноморському регіоні набули нового змісту. Це значною мірою стосується і Росії, що зв'язано, перш за все, із суттєвим скороченням протяжності берегової лінії після переходу від СРСР до Російської Федерації. Радянський Союз володів на Чорному морі 26 портами та військово-морськими базами, з яких 19 дістались нашій державі, 4 - РФ і 3 - Грузії. За ситуації, що склалася, найдовші чорноморські берегові лінії тепер мають Україна і Туреччина.
Та, зважаючи на те, що традиційна російська гегемонія на Чорному морі неможлива без військової присутності в Криму та на Кавказі, РФ скористалась орендою - єдиним вибором для одержання доступу до кримських портів та берегових засобів обслуговування. Україні це загрожує втратою - частково або повністю - суверенітету Криму. Але ж незаперечним є факт, що головна база Чорноморського флоту - Севастополь, як і в цілому Крим, набули українського суверенітету де-факто і де-юре. Водночас, для збереження і посилення Росією свого впливу в Чорному морі, Крим має вирішальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти.
Більше того, кримські аеродроми, на яких базуються сучасні російські військові літаки, як стверджує відомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегічне значення[12,с 512]. Ці літаки здатні контролювати величезну територію, що включає такі країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирія, Ізраїль, балканські і Закавказькі країни, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, Білорусь, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Російські впливи на Кавказі і в Центральній Азії, з одного боку, і в Чорному морі, з іншого, є взаємозалежними і такими, що посилюють забезпечення російських інтересів. Базування в Криму Чорноморського флоту Росії дозволяє їй оперативно реагувати на зміну ситуації на всьому Чорноморському ареалі. У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено одним з основних завдань є військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї.
Першорядність того чи іншого завдання Чорноморського флоту залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки.
Та сьогодні керівництво Росії нібито відводить головну роль у захисті національних інтересів на Чорному морі невоєнним чинникам впливу: економічному, дипломатичному, інформаційному, культурному. Саме тому зусилля Росії на Чорному морі концентруються, насамперед, на Севастополі. Сьогодні їх, тобто український Севастополь і Чорноморський флот Росії, називають сіамськими близнюками. І не випадково. Адже на початок 2002 р. ЧФ мав у Криму і Севастополі 16 тис. військових, а на підприємствах, які його обслуговують і які розташовані в основному в Севастополі, працювало 20 тис. робітників і службовців. Понад п'яту частину всього працездатного населення міста становлять військовослужбовці, робітники та службовці Чорноморського флоту Росії. Фінансові надходження з Росії за його базування в Севастополі складають 20 - 22 % бюджету міста.
До того ж у Криму, особливо у Севастополі, активно діють сформовані за комплексного впливу Росії (державне керівництво, спецслужби, політичні партії, економічні угруповання і т. ін.) політичні сили проросійської спрямованості. Тут активно розгорнув свою діяльність великий російський бізнес, який, за відсутності серйозної конкуренції з боку місцевих ділових кіл і західного бізнесу, реально претендує на монопольне становище.
В перспективі мова може йти про розділення за сприятливої глобальної геополітичної ситуації, яка склалася останнім часом, сіамських близнюків - українського Севастополя і Російського ЧФ. Цьому вирішальною мірою може сприяти тісне співробітництво РФ з Північноатлантичним альянсом і створення Ради НАТО - Росія та відсутність глобальних суперечностей по лінії НАТО - не-НАТО. А з прийняттям Росії в елітний клуб провідних країн на саміті в Італії в червні 2002 р. і формуванням "великої вісімки" з'являються реальні можливості для конструктивної взаємодії російських і західних капіталів у Криму і Севастополі. Це призвело б до зниження військово-політичних протиріч на Чорному морі при збереженні до 2017 р. російської військової присутності у Криму. А за сприятливих геополітичних і геоекономічних реалій - до лімітування військової присутності Росії на півострові чи її повної ліквідації.
Але такий розвиток подій не влаштовує, як свідчать останні події, ні командування ЧФ, ні кланово-корпоративні групи, тісно пов'язані з російським флотом. Вони категорично не сприймають ідею демілітаризації Криму та Севастополя і займають радикальну, навіть антиукраїнську позицію. Це може призвести до загострення ситуації в Криму і Севастополі. До цього свого часу немалі зусилля докладав колишній командувач ЧФ адмірал В. Комоєдов, який залишив після себе чимало послідовників серед теперішнього командування флоту, не відстають від них і такі політичні діячі, породжені ще радянською тоталітарною системою, як депутат Верховної Ради України, лідер кримських комуністів Л. Грач. Останній в інтерв'ю російському телебаченню в липні 2002 р. відверто лякав росіян катастрофічними подіями після швидкого, ним же надуманого, виведення Чорноморського флоту Росії з Криму та Севастополя. Небезпека провокування зацікавленими колами в Росії та Севастополі антиукраїнських, антизахідних, антинатовських, мілітаристських настроїв на захист присутності Чорноморського флоту Росії, а також чергового порушення питання про правовий статус Севастополя і Криму, стала, на жаль, перманентною.
І все ж переважний загал севастопольців, зорієнтований в економічному плані на російський флот, більше турбує стабільність свого соціально-політичного становища і, рано чи пізно, він буде сподіватися саме на бізнес-структури, що розгортаються в місті, гарантують йому стабільність і процвітання. Тому слід мати на увазі, що Росія була й об'єктивно залишається глобальним стратегічним партнером і пріоритетом України, а співіснування з Росією є чи не найбільшою, найскладнішою і найважливішою проблемою для України.
Але при цьому, Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом "великого сусіда". А для цього Україна має, і навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в ХХІ столітті - стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.
Отже, демаркація українсько-російського кордону стає одним з факторів впливу на процес інтеграції України в євроструктури, адже один з ключових критеріїв вступу до НАТО (як ми вже зазначали складовою реалізації європейського вибору є співробітництво України з Альянсом) - вирішення державою-кандидатом всіх своїх територіальних проблем та відсутність претензій до сусідів. Тому розмежування акваторії Азовського моря має для України першочергове значення.
Основною перешкодою на шляху врегулювання прикордонних питань для Росії став заявлений європейський вибір України. Активізацію дій Росії щодо вирішення питань Азовського моря і Керченської протоки прискорив посилений курс України до Північноатлантичного альянсу, а саме: прийняття Верховною Радою України Закону від 17 липня 2003 року (у першому читанні) про Меморандум співробітництва України з НАТО, підписаний українським Урядом 9 липня 2002 року .