По цьому ж зразку можна було б створити комісію (комісії) міністрів закордонних справ і оборони як основи робочого механізму координації співробітництва у військово-політичній сфері.
Одночасно варто було б продовжувати налагоджувати контакти на рівні керівників інших федеральних відомств. Особливе значення в нинішніх умовах здобуває робоча взаємодія керівників спецслужб обох країн по протидії міжнародному тероризму. [7, c. 3-20]
Для експертного пророблення позицій до політичних переговорів доцільно використовувати міжвідомчу групу по стратегічній стабільності. Фахівці конкретного профілю могли б проводити окремі консультації.
Нарешті, важливо було б створити мережу робочих груп з питань двостороннього співробітництва, включаючи нерозповсюдження ядерної зброї, контроль над передачею зброї й технологій подвійного призначення, військово-технічне співробітництво, здійснення операцій по підтримці миру.
Більш ніж очевидна також тенденція закріплення економічної залежності Росії від США й небажання надати їй статус рівноправного партнера у світовій торгівлі й міжнародному поділі праці. Нерідко вживають спроби поставити Росію в підзвітне положення в областях, пов'язаних із забезпеченням безпеки, у тому числі в сфері миротворчої діяльності в зоні її життєво важливих інтересів, експорту озброєнь, виробництва матеріалів, що розщеплюються. Самі ж головне, американці всерйоз побоюються, що через якийсь час Росія може виявити активність в економічному зімкненні колишніх республік Радянського Союзу, що в остаточному підсумку приведе до відродження союзної держави майже в колишній якості. У Вашингтоні хотіли б бачити Росію в досить ослабленому виді, а не як світову державу, здатну конкурувати зі США в різних регіонах планети. У цьому зв'язку США додають, і зважаючи на все, і надалі будуть докладати зусиль для збереження на пострадянському просторі "геополітичного плюралізму", щоб не допустити відтворення наддержави світового значення з військово-економічним потенціалом, порівнянним з потенціалом колишнього СРСР.
Якщо ж говорити про Росію, то її не можуть улаштувати дії США, що підривають механізми колективної міжнародної безпеки. Очевидно, що Росія приєдналася до антитерористичної коаліції не з бажання догодити США й не для того, щоб одержати в обмін на це які-небудь політичні або матеріальні дивіденди, - верб цьому кардинальна відмінність її позиції від поводження деяких інших держав Центральної Азії. Ухваливши рішення щодо підтримці США, Росія керувалася насамперед своїми національними інтересами, що збіглися з інтересами США. Разом з тим у ході антитерористичної операції США чітко просигналізували, що ні СБ ООН, ні ОБСЄ, ні інші міжнародні організації, здатні забезпечити правову основу для чинених ними - нехай справедливих - дій, їм не потрібні. У результаті сьогодні увесь світ, включаючи арабський Схід, зайвий раз переконався в тім, що людство вступило в нове століття, у якому, як і раніше, що очолюють є не принципи розуму й гуманізму й навіть не норми міжнародного права, а фактор чинності, що робить мир ще більш тендітним і беззахисним.
На перший план російсько-американської взаємодії виходить сьогодні, зрозуміло, спільна протидія міжнародному тероризму. Міжнародний тероризм практично невразливий для сучасних методів ведення війни. Одноособові дії навіть такої потужної країни, як США, не вирішать проблему. Необхідний колективний орган, здатний оперативно й без шкоди для мирного цивільного населення знищувати гнізда терористів по всій планеті. Колегіальний шлях боротьби зі злом тероризму - єдино можливий і ефективний. Однак досвід останнього років показує, що існуючі міжнародні організації включаючи НАТО не здатні в чинність своєї забюрократизованості й неповороткості оперативно й ефективно реагувати на несподівані виклики в цій сфері. [19, c. 151-153]
Розгром світового терористичного центра, яким був талібський Афганістан, - звичайно, необхідна, але лише перша, початкова фаза загальносвітової антитерористичної боротьби. Представляється, що одночасно повинна здійснитися й друга фаза - фаза формування союзу з усіма конструктивними чинностями в ісламському світі, взаємодії з ним у справі руйнування всієї, насамперед військової й фінансової інфраструктури світового "ісламського інтернаціоналу" (не відношення, що має, до ісламу), запобігання подальшої радикалізації мусульман шляхом рівноправної взаємодії й співробітництва з ними. У цьому плані Росія має у своєму розпорядженні унікальний досвід, яким вона могла б поділитися зі США й з іншими членами антитерористичного альянсу. Можливо, це припускає створення спеціального двостороннього, а потім і багатобічного механізму.
Найважливішим напрямком двосторонньої взаємодії на майбутні роки буде залишатися співробітництво у військово-політичній області. Головне тут - домагатися усунення невідповідності між проголошеним стратегічним партнерством і збереженням моделі взаємного ядерного стримування у відносинах між двома державами, а в перспективі - досягнення дозованої взаємної керованості військових потенціалів, тобто надання взаємного впливу на напрямок оборонних зусиль обох сторін на ранніх етапах прийняття відповідних політичних рішень.
По оцінках ряду наших експертів, такі зміни військової політики Вашингтона безпосередньої погрози для національної безпеки Росії, у всякому разі на найближчі 10-15 років, аж до реального розгортання американцями стратегічної системи ПРО не представляють. Однак ці зміни, насамперед припинення дії Договору по ПРО, ставлять під сумнів весь міжнародний режим контролю над озброєннями й можуть викликати новий виток перегони озброєнь, дати додатковий імпульс процесу поширення ОМУ й коштів його доставки.
Тактична лінія Росії відносно дій США, як представляється, була вірною: керівництво Росії не вдарилося в паніку, не встало на шлях риторичних погроз і не заявило про прагнення змагатися зі США в області наступальних і оборонних озброєнь. Разом з тим очевидно й те, що зроблені американцями кроки ставляться до розряду стратегічних і тому жадають від нас стратегічної відповіді, що зачіпає нашу власну ядерну політику.
При визначенні нашої подальшої лінії, як представляється, важливо мати на увазі, що, у якому би напрямку не розвивалися політичні відносини між Москвою й Вашингтоном, поки в їхніх арсеналах залишається ядерна зброя, будуть існувати й плани його застосування друг проти друга. При цьому питання про висновок з Росією нових юридично зобов'язуючих і контрольованих домовленостей про необоротні скорочення СНВ продовжує залишатися відкритим, а накопичений у США технологічний заділ і результати натурних випробувань окремих компонентів ПРО свідчать про можливість уже в середньостроковій перспективі розгорнути цілком працездатну обмежену систему боротьби з ракетами, щільність якої можна буде надалі постійно нарощувати.
Виходячи із цього Росія повинна в доступній для огляду перспективі залишатися потужною ядерною державою. Ядерний баланс (мова не йде про паритет) зі США у відносно широкому діапазоні загального числа боєзарядів і бойових можливостей як і раніше забезпечував би особливі стратегічні відносини зі США й політично вагому роль Росії у світі. При цьому підтримувалася б зацікавленість США в діалозі по наступальних і оборонних озброєннях, по всім комплексі пов'язаних із цими питаннями політичних і економічних взаємин. [4, c. 92-96]
По дипломатичній лінії зараз необхідно зробити все можливе для збереження переговірного режиму контролю над озброєннями. Однак квапитися з висновком нового договору зі США по СНВ за всяку ціну не варто було б. Якщо стане ясно, що американці не готові до підписання в травні цього року юридично зобов'язуючої й контрольованої угоди, що охоплює як стратегічні наступальні, так і оборонні озброєння, краще було б продовжити роботу над ним після зустрічі у верхах, чим підписувати чергову декларацію, що здатна лише остаточно підірвати цей режим.
Одночасно із цим доцільно висунути глибоко продумані й добре аргументовані наші пропозиції по співробітництву зі США в області ПРО, що не підриває стратегічну стабільність, у тому числі по спільному створенню й використанню глобальних інформаційних систем, а також по новому поколінню мер довіри в області ядерних озброєнь - як стратегічних, так і тактичних. Політичний виграш такого кроку для Росії очевидний.
У ході переговорів зі США Росія могла б запропонувати обговорити самі радикальні міри: про досягнення рівня "мінімального" ядерного стримування, а також питання про нову й відповідну філософію партнерства, моделі стратегічні взаємини між двома країнами, що виходить за межі взаємного ядерного стримування. Адже ясно, що якби Росія й США не володіли вже десятками тисяч ядерних боєзарядів і тисячами ракет, вони не стали б зараз створювати їх. Природно, неможливо перебороти цей парадокс, принаймні в найближчі десятиліття, шляхом знищення ядерної зброї. Однак корінна переорієнтація й реорганізація ядерних чинностей, що залишаються, може стати цілком реалістичною й важливою метою російсько-американського партнерства. Відносини між Францією й Великобританією в ядерній області є наочним прикладом того, як дві сусідні ядерні держави із приблизно рівними потенціалами, кожна з яких технічно здатна повністю знищити іншу, мирно співіснують, не викликаючи взаємних побоювань раптового нападу й не створюючи якої-небудь погрози конфронтації.