Американська зовнішньополітична традиція взагалі не знає такого феномена як партнерство між реально рівними. Весь досвід партнерства американської дипломатії увібрав у себе практику співробітництва із країнами, багаторазово більш слабкими, ніж самі США. Найяскравіші приклади партнерства США з Японією й Німеччиною пов'язані з повним розгромом цих країн у Другій світовій війні. Це було "партнерство з позицій переваги", що означає перерозподіл фінансового тягаря на користь союзників при безумовному лідерстві старшого партнера. Цю концепцію США намагаються застосувати й до Росії. Коли ж остання не погоджується зі статусом молодшого партнера, у США, за словами З.Бжезинського, задаються питанням, хто ж вона насправді - уже союзник, або клієнт, або просто ворог, що потерпів поразку?
Таким чином, партнерство в американському розумінні в жодному разі не означає рівноправності Росії у світовій політиці, а також її безперешкодної інтеграції в основні міжнародні політичні й економічні механізми й інститути. У найкращому разі ця концепція, що має для Росії буквальний характер, для США носить характер в основному декларативний (вербальний). У підсумку на словах США здійснюють "партнерські" відносини з Росією, на ділі ж проводять стару політику "балансу чинностей". Подібного роду подвійний стандарт і закладає міну під двосторонні відносини, будучи першоосновою періодичних криз, що поміняють чергову ейфорію.
З іншого боку, в американській традиції партнерство - це більше, ніж співробітництво. Для співробітництва досить збігу прагматичних інтересів. Наприклад, СРСР і США активно співпрацювали в роки холодної війни в таких найважливіших питаннях, як запобігання ядерної війни, контроль над озброєннями, нерозповсюдження ОМУ. Партнерство припускає іншу основу. Це або гомогенність (однорідність) суспільного устрою, або, принаймні, згода у фундаментальних принципах, що визначають внутрішню й зовнішню політику держав, що співпрацюють. Це збіг або близькість саме стратегічних інтересів геополітичного або економічного характеру. Це найтісніша взаємодія стратегічних союзників, що дозволяє координувати, погоджувати й виробляти загальну політику відносно третіх країн. Це, нарешті, високий рівень взаєморозуміння. Очевидно, що Росія й США перебувають лише на самому початку шляху до такого роду моделі взаємодії. Досягнуте до теперішнього часу практичне наповнення співробітництва між двома країнами ще далеко від справжнього партнерства, що припускає крім перерахованих умов ще й високу довірчість, а в деяких випадках і взаємодопомога. Директивні документи й практичні кроки США не дають підстав для висновку про те, що самі американці розглядають російсько-американські відносини як партнерські. Навпроти, у їхній зовнішній політиці відбувається певне зниження значимості російської складової.[12, c. 5-16]
Росія, на відміну від колишнього СРСР, не є більше наддержавою із глобальними інтересами, що перебувають у суперечності з інтересами США. Це нова країна, до того ж перебуває в процесі своєї самоідентифікації. В неї немає поки ні довгострокової стратегії розвитку, ні чітко регіональних інтересів, що розуміються. Майже всіх колишніх союзників СРСР Росія втратила. Немає в неї чіткого усвідомлення про те, хто є ними зараз.
Звичайно, стан "розпливчастості" національних інтересів Росії не може тривати вічно. Рано або пізно ці інтереси, а звідси - межі можливих поступок і компромісів з російської сторони, будуть ідентифіковані. Тоді будуть визначені й потенційні опоненти, і союзники, і друзі, і партнери. Тоді, імовірно, створяться якісно інші передумови для взаємодії зі США.
Від терміна "партнерство", можливо, взагалі варто було б відмовитися, замінивши його іншим, більш відповідним сформованим реальностям поняттям, наприклад "конструктивна (позитивна) взаємодія", якби він не вкоренився вже настільки міцно в політичному лексиконі. У всякому разі по обидва боки необхідно більш збалансоване взаємне сприйняття, засноване на почутті здорового глузду й тверезій оцінці реальності, перехід до прагматичної, спокійної і зваженої політики.
Крім того, було б важливо усунути в російсько-американських відносинах зайву декларативність і виключити постановку окремих свідомо нездійсненних завдань, невдалі спроби вирішити які здатні лише завдати шкоди інтересам Росії. У центрі роботи з американцями повинна бути лінія на розвиток рівноправної й взаємовигідної взаємодії зі США, на дотримання справедливого балансу інтересів і принципу взаємності. Ніж менш рівноправним воно буде, тим менше шансів воно має на виживання. У цьому змісті А.Козирєв у свій час серйозно підірвав його перспективи, оскільки погодився на залежну роль Росії. У результаті ідея партнерства з американцями в Росії багато в чому виявилася дискредитованою. Хотілося б сподіватися, що нинішні політики Росії не стануть повторювати цієї помилки.
Для того щоб побудувати партнерство, необхідно чітко представляти міру збігу національних інтересів Росії й США. Якщо відкинути риторику, то варто констатувати, що США виступають за таку політичну й економічну стабілізацію в країні, що забезпечувала б необоротність реформ і одночасно створювала б умови для майбутніх американських інвестицій у російську економіку. У Вашингтоні усвідомлюють небезпеку дезінтеграції Росії насамперед з погляду погрози поширення ядерної зброї й ракетних технологій (у випадку розпаду Росії ситуація тут стане незрівнянно більше небезпечна, ніж після розпаду СРСР) і тому зацікавлені в стабілізації ситуації на території колишнього СРСР. У цьому інтереси США й Росії збігаються, хоча Сполучені Штати об'єктивно не зацікавлені в збереженні за Росією - правонаступниці СРСР - ролі серйозного конкурента у світових справах. З іншого боку, інтересам Росії відповідає лінія на стримування імперських амбіцій США, протидія їхнім спробам забезпечити собі статус єдиної наддержави, закріплення у світовій політиці тенденції до формування багатополярного світу, в умовах якого при взаємному стримуванні основних центрів чинності Росія одержує набагато більше можливостей реалізації своїх інтересів у порівнянні з однополярним світом.
Довгостроковій конструктивній взаємодії між двома країнами сприяють і нові виклики міжнародної безпеки з боку інших держав, що претендують на підвищення свого статусу в ієрархії міжнародних відносин. В умовах світового порядку, що формується, при відсутності прямого конфлікту інтересів Росії й США в них є спільний інтерес у стримуванні інших центрів чинності й недопущенні виникнення нових наддержав. Уперше такого роду взаємодія була здійснена між СРСР і США в період вживання відповідних заходів на вторгнення Іраку в Кувейт. Сьогодні обидві країни керуються спільними інтересами у протидії міжнародному тероризму.
Нарешті, фундаментальною основою партнерства між Росією й США є спільна зацікавленість у формуванні стабільної й безпечної системи міжнародних відносин, а отже, у налагодженні силового керування процесами сучасного миру, у запобіганні й урегулюванні регіональних конфліктів.[36, c. 16-30]
Спроба встановити американський світовий порядок, у всякому разі на даному етапі, зазнала катастрофи. Такий порядок не має перспектив як безальтернативна тенденція світового розвитку. Подальші спроби його нав'язування миру зустрінуть ще більший опір з боку інших суб'єктів міжнародних відносин.
Основним плацдармом і ключовим регіоном світу, що визначає глобальну безпеку, залишається Євразія. Принципово важливе положення полягає в тому, що Росія як євразійська країна не може бути якимсь другорядним партнером, якщо від неї чекають діючої участі в боротьбі з міжнародним тероризмом на цьому найважливішому просторі.
Зараз важливо й можливо перевести російсько-американські відносини із площини "негативної взаємозалежності" у площину широкої спільної позитивної програми. Для цього варто було б зосередитися на реальних сферах взаємодії по стратегічних питаннях, що представляє довгостроковий взаємний інтерес для Росії й США. До таким, зокрема, крім боротьби з тероризмом відносяться: стратегічна стабільність, мирне освоєння космосу, нерозповсюдження ОМУ й коштів його доставки, контроль за поширенням звичайної зброї й "критичних" технологій, співробітництво з метою підключення до процесу скорочення й знищення озброєнь інших держав, насамперед ядерних, підтримка регіональної стабільності, запобігання й урегулювання конфліктів, військово-технічне й військово-технологічне співробітництво, роззброювання й контроль над озброєннями, співробітництво з питань екології, реформа ООН, спільна діяльність у боротьбі з міжнародними криміногенними структурами, включаючи наркомафію.
Крім спільних інтересів рівноправне партнерство має на увазі механізм консультацій при прийнятті рішень, а також органи постійної взаємодії на робочому рівні. У цьому зв'язку необхідно створювати серйозну інфраструктуру взаємодії, використовуючи зацікавленість США в рішенні перерахованих вище питань. Мається на увазі система різного роду погоджувальних комісій і підкомісій, комітетів, регулярних робочих зустрічей на всіх рівнях, що, як показує практика, виступає потужним регулятором партнерства усередині індустріального миру й одночасно його механізмом, що амортизує, що служить гарантією його міцності й навіть необоротності. Створення саме такого механізму сьогодні на порядку денному відносин Росії й США. Це завдання вимагає тривалої й кропіткої роботи, результати якої ніколи не будуть зовні виглядати настільки ж ефектно, як, наприклад, договори про роззброювання.
Темп, орієнтири й утримування російсько-американського партнерства як і раніше повинні задавати зустрічі у верхах. Протягом ряду років основним механізмом координації економічного співробітництва була Комісія по економічному й технологічному співробітництву під керівництвом голови уряду Росії й віце-президента США. Незважаючи на критику, що лунала на її адресу по обох сторони океану, вона діяла досить ефективно. Можливо, тому варто вернутися до практики функціонування подібного органа.