Кафедра міжнародної економіки
Контрольна робота
з дисципліни:
"Кон’юнктура світових товарних і фінансових ринків"
Види єврооблігацій
На світовому ринку облігацій обертаються два види цінних паперів: іноземні облігації та єврооблігації. Іноземна облігація - це цінний папір, що випущений нерезидентом у національному фінансовому центрі та в національній валюті.
Емісія іноземних облігацій регламентується законодавством з цінних паперів країни-емітента, але на практиці їх обіг значною мірою відповідає принципам євроринків.
З 1970-х років ХХ ст. почав активно розвиватися ринок єврооблігацій - облігацій у євровалюті. Так, у 1970 р. обсяг єврооблігацій становив 3 млрд. дол., у 1975 р. - 10 млрд. дол., у 1983 р. - близько 50 млрд. дол., у 1984 р. - 82 млрд. дол., у 1996 р. - 275 млрд. дол., а в 1997 р. - 570 млрд. дол.
Єврооблігація - це борговий цінний папір на пред’явника, що випускається позичальником (як правило, в іноземній валюті) для отримання довгострокової позики на євроринку.
Дохід за єврооблігацією сплачується один раз на рік, а погашення відбувається наприкінці терміну одночасним платежем або протягом певного терміну із фонду погашення.
До основних особливостей цього фінансового інструменту можна віднести те, що:
єврооблігації розміщуються, як правило, одночасно на фінансових ринках кількох країн;
єврооблігації купуються інвесторами різних країн на базі котирування їх національних бірж;
емісія єврооблігацій меншою мірою підпадає під державне регулювання, не підпорядковується національним правилам проведення операцій з цінними паперами тієї країни, валюта якої є валютою позики;
валюта єврооблігації не обов’язково має бути національною грошовою одиницею ні для емітента, ні для інвестора;
єврооблігації, як правило, являють собою цінний папір на пред’явника (bearer bonds) з фіксованою відсотковою ставкою;
гарантійне розміщення єврооблігацій здійснюється емісійним синдикатом;
випуск та обіг єврооблігацій відбуваються згідно з правилами та стандартами, що встановилися на ринку;
утримувачам єврооблігацій дохід сплачується у повному обсязі, без податку на відсотковий дохід (withholding tax [1]), що стягується в країні емітента.
Згідно з одним із поширених поглядів, перший випуск єврооблігацій здійснила державна компанія Італії з будівництва доріг Autistrade у липні 1963 р. Усього було випущено 60 000 облігацій номіналом 250 дол. За кожною облігацією щорічно 15 липня сплачувався фіксований дохід у розмірі 5,5% (13,75 дол).
Лід-менеджером позики став англійський торговельний банк (merchant bank) S. G. Warburg & Co., менеджерами (co-managers) - Banque de Bruxelles S. A., Deutsche Bank A. G., Rotterdamsche Bank N. V. Раніше подібна операція (щоб неамериканські фінансові установи проводили андеррайтинг цінних паперів у доларах) була немислимою.
Лістинг було отримано на Лондонській фондовій біржі. В тому ж році було випущено єврооблігації в німецьких марках та швейцарських франках.
Поява єврооблігацій пов’язана насамперед, з інтернаціоналізацією світового господарства та необхідністю забезпечити фінансові потреби транснаціональних корпорацій, передусім європейських.
Поштовхом до розвитку цього ринку слугували обмеження, що були введені адміністрацією Д. Кеннеді у 1963 р. на використання іноземними позичальниками ринку капіталів США.
Потреба в доступі до джерел капіталів була задоволена за рахунок випуску саме єврооблігацій. Можливість розміщення єврооблігацій, що спочатку були виражені маже виключно у доларах США, була обумовлена наявністю на рахунках європейських банків значних сум у доларах США - так званих євродоларів.
Тобто ринок євродоларів був джерелом фінансування ринку єврооблігацій.
Розвиток ринку єврооблігацій тривалий час заважала відсутність ефективного вторинного ринку. Емісія облігацій у паперовій формі перешкоджала їх обігу та грошовим розрахункам.
Проривом у формуванні вторинного ринку було створення американським банком "Morgan Guaranty" системи Euroclear у Брюсселі в 1968 р.
Сутність її полягала у створенні системи депозитаріїв у різних країнах світу для зберігання цінних паперів, а власникам цінних паперів видавалися свідоцтва про вклад та володіння цінними паперами.
У результаті операції з купівлі-продажу єврооблігацій перестали вимагати фізичного переміщення цінних паперів, а являли собою лише передання сертифікатів.
Зміна власника відображалась у записах на депонентських рахунках.
Створення системи Euroclear у 1968 р. стало революцією на ринку облігацій. Якщо в момент створення кількість її учасників нараховувала 50 членів, то у 1973 р. - уже 150, а в середині 80-х років - 1450.
У 1970 р. західноєвропейські інституції єврооблігаційного ринку створили свою систему клірингових розрахунків на ринку єврооблігацій зі штаб-квартирою в Люксембурзі, що має назву CEDEL [4].
Переважна більшість єврооблігацій випускається:
великими корпораціями приватного сектору;
міжнародними організаціями;
державними органами.
У випадку, якщо єврооблігації випускаються урядовими агентствами чи місцевими органами влади, зазвичай потрібні урядові гарантії.
Приблизно 2/3 всіх єврооблігаційних позик припадає на корпорації, решта - приблизно однаковими частинами на уряди, урядові організації та міжнародні організації.
Найбільш поширеними методами розміщення єврооблігацій є:
відкрита підписка серед необмеженого кола інвесторів (Public issue);
приватне розміщення (Private placement).
Відкрита підписка здійснюється через гарантійний синдикат серед багатьох інвесторів у різних країнах світу. Подібні випуски майже завжди мають лістинг на біржі.
Гарантійний синдикат (underwriting syndicate) - це група фінансових установ (здебільшого інвестиційних банків), що беруть на себе зобов’язання з розміщення нових випусків цінних паперів.
Приватне розміщення націлене на невелику групу інвесторів. Такі облігації розміщуються незначною кількістю банків серед обмеженого кола інвесторів (без публічного оповіщення про позику).
Розміщення відбувається здебільшого серед інституційних інвесторів. Єврооблігації приватного розміщення можуть і не мати лістингу на фондовій біржі.
Більша частина торгівлі єврооблігаціями здійснюється на позабіржовому ринку.
Угоди укладаються по телефону, за допомогою спеціалізованих торговельних та комунікаційних мереж (Bloomberg, Reuters), а також через агентів, що спеціалізуються на наданні посередницьких послуг.
Значна частина єврооблігацій входить до лістингу двох європейських фондових бірж: Лондонської або Люксембурзької.
Згідно з директивою Комісії ЄС про лістинг (European Commission Listing Particulars Directive 80/390/EEC) до єврооблігацій та інших цінних паперів євроринку застосовуються спрощені правила лістингу.
Це пов’язано з тим, що такі цінні папери купуються та продаються обмеженим колом організацій-професіоналів у галузі інвестування.
Єврооблігації зазвичай розміщуються шляхом підписки на них групи фінансових установ (на ринку єврооблігацій вони називаються менеджерами позики).
Випуск єврооблігацій здійснюють міжнародні синдикати. Класична організація випуску єврооблігацій складається з трьох етапів.
Перший етап. Створення керуючого (емісійного) синдикату.
Емітент (позичальник) обирає провідного менеджера, що називається лід-менеджером (lead-manager). Лід-менеджер - це банк, що є головним організатором та гарантом позики (емісії цінних паперів) і представляє інтереси членів синдикату кредиторів та гарантів.
Головний банк на першому етапі вивчає фінансовий стан позичальника, його перспективи, а також його потреби у фінансуванні з метою точнішого визначення основних параметрів емісії єврооблігацій.
Провідний менеджер обговорює з емітентом умови випуску єврооблігацій:
суму, на яку буде проведено емісію;
термін позики;
відсотки за купонами;
вартість емісії.
У разі необхідності лід-менеджер допомагає емітенту у підготовці проспекту емісії.
Лід-менеджер також обирає співменеджерів (co-managers) позики залежно від їх місця на фінансовому ринку та можливостей із розміщення емісії.
Співменеджери - це банки, що входять до групи організаторів (менеджерів) позики. На відміну від простих учасників синдикату, вони беруть участь в управлінні емісією.
Співменеджери (члени групи менеджерів позики) беруть на себе умовне зобов’язання взяти на обслуговування встановлену номінальну частину позики. У середньому вона становить 40% від загальної суми позики.
Другий етап. Створення гарантійного синдикату (синдикату андеррайтерів).
Лід-менеджер обирає учасників майбутнього синдикату андеррайтерів. Члени гарантійного синдикату разом із членами керуючого синдикату підписують угоду про гарантії (андеррайтерську угоду). За цією угодою члени синдикату зобов’язуються підписатися на частину позики.
Третій етап. Створення синдикату з розміщення (продажу).
На даному етапі утворюється нова група банків для створення синдикату з розміщення (selling group), основним завданням котрого є розміщення позики (проведення підписки на єврооблігації) серед приватних та державних інвесторів.
Залучені до організації емісії єврооблігацій банки можуть одночасно виконувати всі три функції: керуючого, андеррайтера та агента з розміщення. Найбільш поширеним на сьогодні є об’єднання другого та третього етапів організації емісії - одночасне виконання менеджерами функцій андеррайтера та агента з розміщення.
Окрім зазначених вище, у схемі організації емісії єврооблігацій існують також такі учасники:
платіжний агент (paying agent);
фінансовий агент (fiscal agent);
довірена особа (trustee).
Платіжний агент - це банк, що уповноважений емітентом сплачувати відсотки власникам облігацій та проводити їх погашення після отримання грошей від емітента.
Фінансовий агент - це банк, що діє від імені позичальника (емітента облігацій) та проводить розподіл цінних паперів серед емітентів. Зазвичай функції платіжного та фінансового агентів виконує один банк.