При незначній номенклатурі й наявності умов організації аналітичного обліку матеріалів партіонним способом виробничі підприємства в якості облікових цін можуть використовуватись ціни фактичної собівартості їх придбання. В цьому випадку ціна одиниці матеріалу визначається шляхом ділення загальної фактичної собівартості придбання матеріалів на їх кількість. За цими цінами здійснюється відпуск матеріалів у виробництво.
Виробничі підприємства фактичну собівартість описуваних у виробництво матеріалів можуть визначати одним з наступних методів:
- за собівартістю одиниці продукції;
- за середньою собівартістю;
- за собівартістю перших за часом придбання – ФІФО;
- за собівартістю останніх за часом придбання – ЛІФО.
При цьому необхідно мати на увазі, що протягом звітного періоду підприємство може використовувати лише один з вищеперелічених методів, який фіксується в обліковій політиці підприємства.
Всі операції, пов’язані з надходженням, переміщенням та відпуском матеріалів, оформлюються первинними документами: транспортними накладними, вимогами, рахунками-фактурами, лімітно-забірними картами тощо.
Відпуск матеріалів у виробництво оформлюється лімітно-заборною картою (виписується плановим відділом або відділом забезпечення), в якій вказується: вид операції, номер складу, шифр витрат, найменування та номенклатурний номер відпускаємих матеріалів, одиницю виміру, ліміт місячних витрат матеріалів, який визначається діючими нормами витрат.
Крім того, безпосередньо на складах зберігання матеріалів ведеться суворий облік об’єктів – такий облік називають оперативним.
По закінченню місяця екземпляр лімітно-забірної карти передають до бухгалтерії для відображення витрат матеріалів на відповідних рахунках бухгалтерського обліку.
Синтетичний облік матеріалів ведеться на рахунку 20 – Запаси, до якого можуть відкрити наступні субрахунки:
201 – сировина та матеріали;
202 – покупні напівфабрикати та комплектуючі вироби;
203 – паливо;
204 – тара й тарні матеріали;
205 – будівельні матеріали;
206 – матеріали, передані в переробку;
207 – запасні частини;
208 – матеріали сільськогосподарського значення;
209 – інші матеріали.
За звичай на цих рахунках також відображають транспортно-заготовельні витрати (ТЗВ) за умови відкриття в рамках рахунка два аналітичних: матеріали по обліковим цінам та ТЗВ.
Як правило, витрати матеріалів списуються на рахунок 231 – „Основне виробництво”, проте на підприємствах досить часто є допоміжне виробництво, витрати якого калькулюються на рахунку 232. Крім того, якщо витрати матеріалів не можливо віднести прямим методом на виготовляючи об’єкт, то ці витрати списуються на 91, 92, 93 в залежності від напрямку витрат.
Будь-які витрати матеріалів на виробництво повинні сурово контролюватися, для чого в організаціях використовують норми витрат матеріалів. Норми визначаються технічними службами на підставі технології виробництва, креслень, специфікації на одиницю виробу або напівфабрикату в технологічних картах.
Для зниження матеріалоємності виробів велике значення носить організація контролю по раціональному використанню сировини та матеріалів у виробництві. Для цих цілей підприємство може використовувати наступні методи:
- сигнального документування;
- партійного розкрою;
- інвентарний.
Метод сигнального документування базується на тому, що відпуск матеріалів зверх норми або заміна одних матеріалів іншими оформлюється спеціальними документами, які сигналізують про відхилення.
Метод партійного розкрою дозволяє контролювати витрачання на робочих місцях найбільш дефіцитних та багатовартістних матеріалів. Його суть заключається в тому, що по кожній партії матеріалу, відпущеного у виробництво, визначається результат – економія або перевитрати. При цьому методі фактичні витрати матеріалів визначаються як різниця між відпущеною та повернутої кількості, а витрати за нормами – множенням кількості заготовок на норму. Відхилення від норм визначається порівнянням фактичних витрат з нормативними.
Метод партійного розкрою дозволяє визначати відхилення від норми витрат по кожній партії використовуючого матеріалу в розрізі кожного робочого місця, що дозволяє оперативному попередженню недоліків або закріпленню досягнень у використанні матеріалів.
Інвентарний метод полягає в тому, що по закінченню робочої зміни, доби або іншого звітного періоду проводять інвентаризацію залишків невикористаних матеріалів за кожним робочим місцем (цеху, дільниці, бригаді). Відхилення визначаються не по партіям матеріалів, а по окремим виконавцям, бригадам, цехам в цілому за зміну, добу, тиждень, місяць. Фактичні витрати сировини й матеріалів на виробництво визначається шляхом сумування їх залишку на початок звітного періоду з надходженням та за виліком з отриманого результату залишку на кінець звітного періоду. Витрати за нормами розраховуються множенням кількості виготовлених виробів або напівфабрикатів на норму витрат сировини та матеріалів.
При цьому методі фактичні витрати сировини та матеріалів по кожній калькуляційній групі порівнюють з нормативними та визначають відхилення від встановлених норм, які потім розподіляються по відповідним об’єктам обліку витрат пропорційно нормативним витратам.
Розподіл сировини й матеріалів на собівартість окремих видів виробів прямим шляхом, на підставі первинних документів не завжди можливо. В комплексних виробництвах, де з одних й тих самих матеріалів виготовляються декілька видів або сортів продукції, відповідно різним об’єктам калькуляції, витрати сировини й матеріалів визначається другорядним шляхом на підставі нормативів та коефіцієнтів.
При нормативному способі фактично використані сировина й матеріали розподіляють по видам продукції пропорційно витратам по нормі.
При коефіцієнтному способі підставою розподілу сировини й матеріалів між видами продукції є коефіцієнт утримання, що показує долю сировини й матеріалів по кожному виробу. Для цього використовують наступну формулу:
Pi = P * Ki ,
де Pi – фактичні витрати сировини й матеріалів на і-тий виріб;
Р – фактичні витрати сировини й матеріалів на всі види продукції;
Кі – коефіцієнт утримання і-тої продукції.
Всі вищезазначені методи контроля допомагають визначити відхилення від норм по сировині й матеріалам, встановити причини відхилень, а також прийняти міри, направлені на їх усунення.
1.2 Облік витрат на оплату праці та утримань на соціальні заходи
Труд та результати праці займають щільне місце у виробничій діяльності будь-якої організації, так як без колективу працівників окремих професій та кваліфікації організація не може досягти своєї цілі.
Заробітна плата – це винагорода праці працівників у відповідності із якістю та кількістю виконаної роботи.
Для посилення ролі оплати праці в системі мотивації необхідно забезпечити її безпосередній зв’язок із результатами праці. Кожен працівник повинен бачити сталий зв’язок між отриманою заробітною платою та продуктивність праці, розміром заробітної плати та результатами, в цілому по організації.
Труд працівників оплачується погодинно, відрядно або по іншим системам оплати праці. Оплата може здійснюватись за індивідуальні та колективні результати праці.
На підприємстві розрізняють два виду оплати праці: основна та додаткова.
Виробничі організації можуть використовувати дві основні форми оплати праці: погодинна та відрядна.
При погодинній формі оплата здійснюється за кількість відпрацьованого часу включаючи кваліфікацію працівника незалежно від виконаних робіт.
Погодинна форма оплати праці розділяється на дві системи: просту погодинну та погодинно-преміальну.
Відрядна форма оплати праці передбачає оплату виконаних робіт у відповідності із кількістю та якістю виготовленої продукції по відрядним розцінкам. Вона розділяється на наступні основні системи: пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, другорядно-відрядна та акордна.
Облік особового складу у виробничих організаціях ведеться у відділі кадрів, який забезпечує отримання інформації про кількість працівників в цілому по організації та за окремими структурними підрозділами.
Для забезпечення своєчасного та повного нарахування сум, що належать до сплати працівникам, необхідно організувати ефективний контроль за своєчасним початком та закінченням роботи, а також за використанням часу протягом робочого дня. Ці функції, як правило, виконують керівники виробничих підрозділів – мастерів, керівників цехів, відділів, дільниць, змін.
Найбільш розповсюдженими є наступні способи контролю:
- картковий – за допомогою контрольних годинників;
- жетонний – з використанням табельних жетонів або марок;
- пропускний – посередньо здачі працівниками та службовцями й зворотного повернення їм перепусток;
- рапортно-відомчий – з використанням рапортів або табельних відомостей від керівника;
- за допомогою контрольно-пропускних пристроїв.