США й Вел. вирішують створити багатосторонні ядерни сили в НАТО. 1964р ФРН висуває свій план цього. Згідно з ним кораблі з ядерною зброєю на борту мали комплектуватися змішаною командою, що склад. б на 1\3 з амер, на 2\3 - з військослужбовців інших країн НАТО. Не було реалізовано. ФРН тільки стала членом створених нових органів НАТО - з питань ядерної оборони і з питань ядерного планування. Планам створення багатосторонніх сил було покладено край підписанням в 1968р Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Протилежні блоки Європи продожвжували ставити на воєнну силу, ядерну зброю як головні засоби зміцнення безпеки. У 1966р в Бухаресті країни ОВД ухвалили декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруження в Євр., в т.ч. висловилися за одночасний розпуск ОВД і НАТО, за визнання існуючих кордонів. Знов пропонувалося скликати загальноєвроп. нараду для обговорення питань безпеки і співробітництва в Європі, погодились на участьСША, Канади, запропон. обговорити проблему скорочення збройних сил на території європ. держав і питання розвитку культ. зв'язків. В грудні 1967р НАТО - "Доповідь Армеля" (мзс Бельгії), яка передбачала концентрацію зусиль НАТО на підвищенні стабільності в МВ, необхідної для тривалого миру, пропозиція переговорів з ОВД про скороч. збройних сил. Сесія Ради НАТО в Брюсселі 9-10.12.1971 - можливий зміст НБСЄ: безпека, зокрема принципи відносин між державами та деякі військові аспекти безпеки; вільне переміщення людей, вільне розповсюдження інформ, ідей, культ. зв'язки; співробітництво в галузі ек-ки, прикладних наук і техніки, теоретичних наук; співробітництво в галузі охорони навк. середовища. НБСЄ -3 етапи: 3-7.07.1973, 1974-75рр; 30.07-1.08.1975 в Гельсінкі, Заключний Акт ("Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах", включала цілий ряд найважливіших принципів. Серед них: суверенна рівність, незастосування сили чи загрози силою, недоторканість кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини та основних свобод, рівність та право народів розпоряджатися власною долею, співробітництво між державами й сумлінне виконання зобов'язань згідно з МП. Акт передбачав безперервність процесу зустрічей та переговорів в межах Загальноєвропейського, чи Гельсінського, процесу. Заключний акт у Гельсінкі затвердив статус-кво й став важливим гарантом миру на європейському континенті.
До кінця 80-х років баланс сил між країнами НАТО та країнами східного блоку (Організація Варшавського договору лише декілька років потому) підтримував рівновагу у світі. Однак із початком розвалу соціалістичного табору, цей баланс повністю порушується.
Лондонський самміт 1990 року офіційно визнає, що з боку Радянського Союзу більше не існує загрози, Східний блок існує лише формально, і настав час конструктивного діалогу із колишніми противниками.
20 грудня 1991 року в рамках структури НАТО створюється Рада північно-атлатничного співробітництва, до якої можуть увійти не лише країни НАТО, але й країни, які не є її членами. Ця структура носила чисто консультативний характер. Відмічалося, що членство у Раді північно-атлантичного співробтництва не є гарантією повноправного членства у НАТО. Між Центрально- та Східноєвропейськими країнами та країнами НАТО виникла деяка напруженість. Перші вимагали реальних дій. Такий крок НАТО зробило у січні 1994року
10-11 січня 1994 року на Брюссельському самміті НАТО офіційно було проголошено програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Керівництво НАТО закликало будь-яку країну, яка не є членом НАТО, приєднатися до цієї програми. Вона передбачала спільну участь у військових навчаннях, участь у миротворчих місіях, військових діях під егідою НАТО, допомога з боку НАТО у реорганізації збройних сил тощо.
Україна приєдналася до цієї програми 4 лютого 1994 року, підписавши презентаційний договір. Згодом до ПЗМ приєдналося багато країн. Станом на минулий рік загальна кількість членів ПЗМ становила 27, а з квітня 1999 – 24.
До кінця 1993 року зовнішня політика Росії будувалася на засадах конструктивного підходу до відносин з країнами Заходу. Але наприкінці 1993 року Росія зайняла діаметральну позицію, вирішивши розвивати свій статус великої держави поза НАТО.
З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу.
У 1995 році НАТО прийняло рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році була запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року. У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща, та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.
З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави)[1].
5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”. У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.
- На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення. Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права, встановлену після 2-ї світової війни.
Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18 квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької угоди про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й металобрухту). Передбачалося колективне регулювання обсягів виробництва, рівня цін та інвестиційних програм у цих галузях.
25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу уклали Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація мала на меті створення спільного ринку сировини та обладнання для атомної енергетики, об'єднання зусиль в галузі ядерних досліджень.
Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) проголошувалося:
- поступова ліквідація обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;