Технічне забезпечення гіпсувальної кімнати (стр. 1 из 2)

План

1. Вступ.

2. Переваги гіпсових пов’язок як засобу фіксації.

3. Технічне забезпечення гіпсувальної кімнати.

4. Способи накладання гіпсових пов’язок.

5. Догляд за хворими у гіпсових пов’язках.

Застосування гіпсу в медицині відомо з древніх часів. Заслуга введення і застосування гіпсових пов'язок при лікуванні травм належить великому російському хірургові, анатомові й основоположникові воєнно-польової хірургії Н.І.Пирогову.

Н.І.Пирогов запропонував і вперше наклав у польових умовах гіпсову пов'язку в 1854 р. З цього часу гіпсові пов'язки були прийняті на оснащення російської армії, а потім і у всіх лікувальних установах. У 1854 р. вийшла у світ монографія Н.І.Пирогова «Наліпна алебастрова пов'язка в лікуванні простих і складних переломів для транспортування поранених на полі бою». Примітно, що спосіб накладення гіпсової пов'язки, описаний Н.І.Пироговим, у принципі залишається дотепер майже без змін.

Застосування гіпсових пов'язок допомагало проводити лікування при вогнепальних переломах і полегшувало транспортування поранених, знижуючи у них больові відчуття.

Надалі ряд російських хірургів (Ю.К.Шимановський, Н.М.Волкович і ін.) сприяли поширенню гіпсових пов'язок і вивченню їхньої лікувальної дії.

У даний час гіпсові пов'язки користуються великою популярністю в усьому світі як засіб лікування травм і ортопедичних захворювань.

Перевагою гіпсової пов'язки перед іншими способами фіксації є створення максимального спокою ушкодженої кінцівки, оберігання рани від потрапляння в неї вторинної інфекції, оберігання рани, що гоїться, від шкідливого впливу навколишнього середовища (фізичні і хімічні впливи), створення і підтримка постійного мікроклімату під пов'язкою, можливість проведення перев'язок через «вікно» у пов'язці без зміни її і т.п.

Однак тривале застосування гіпсових пов'язок призводить до атрофії м'язів кінцівки, до тугорухливості в суглобах, появі дерматиту.

Накладення гіпсових пов'язок вимагає не тільки навичок, але і визначених умов. Насамперед для цієї мети повинна бути виділена спеціальна кімната — гіпсувальна. У ній необхідні дерев'яний або металевий стіл із тазотримачем (мал. 1) і стіл для накочування бинтів.

Мал. 1. Стіл для накладання гіпсових пов’язок.

Бинти, вата і марля зберігаються в шафі. Для змочування гіпсових бинтів звичайно використовується емальований таз, у який наливають воду кімнатної температури. Порошкоподібний гіпс повинний зберігатися в спеціальних паперових мішках або ящиках із кришкою в сухому місці.

Для розрізування гіпсових пов'язок застосовують ножиці Штілла, ножі, пилки, щипці

Вольфа, для відгинання країв пов'язки — гіпсорозширювач (мал. 2).

Весь інструментарій гіпсувальної також зберігають у шафі. Ножі повинні бути дуже гострими, в іншому випадку вони не будуть обрізати гіпс, а тільки розминати його, що призведе до порушення форми і цілості пов'язки.

У даний час лікувальні установи забезпечуються гіпсовими бинтами фабричного виготовлення, але при необхідності можна і самим приготувати гіпсові бинти. Для цього використовують стандартні бинти або бинти, зроблені з марлі, шириною 7—10—15 см, довжиною 3—5 м.

М'який бинт розстелюють на гладкому столі і на нього насипають гіпсовий порошок, попередньо просіяний (щоб уникнути потрапляння грудочок, камінчиків), рівним шаром. Край бинта притримують одною рукою, а іншою, рухами зліва направо, насипають гіпс (мал. 3), немов втираючи його в бинт долонею. Нагіпсований бинт нещільно згортають. Для лонгет приготування бинтів аналогічне, нагіпсовані бинти шарами складають один на одного (4 шари). Розмір лонгет визначають довжиною сегмента кінцівки, на котрий буде накладатися гіпсова пов'язка. Згортають лонгет із двох сторін. Лонгети застосовують для виготовлення гіпсових шин і зміцнення циркулярних гіпсових пов'язок.

Мал. 3. Етапи приготування гіпсових бинтів.

Розправлений гіпсовий бинт поступово занурюють у воду. Як тільки з нього перестають виходити пухирці повітря, бинт виймають, злегка віджимають здавлюванням від країв до центра і приступають до накладення гіпсової пов'язки. Під гіпсом тіло завжди покривають ватяною прокладкою, крім випадків виготовлення «мірок» на тутора й ортопедичні апарати.

Для накладення кокситної пов'язки на дорослого хворого необхідно п'ятнадцять бинтів триметрової довжини, тобто близько 6—7 м марлі; для гонітної – десять бинтів (3,5 м марлі).

Вату для прокладки під гіпс готують заздалегідь.

З великих шматків спочатку роблять шари, а потім — ватяні бинти або смужки. Якщо шари вати короткі, то їх нарощують один до одного: кінець ватяної смуги розщеплюють і в нього вставляють наступну смугу. Ці смуги в один-два метри довжиною згортають рулоном, що полегшує «бинтування» кінцівки ватою.

Гіпс, або напівводний гідрат сульфату кальцію, готують, обпалюючи двоводний гіпс при температурі 160—180° С. У неопрацьованому гіпсі утримується близько 21% води, в обробленому — 5%.

Якість гіпсу перевіряють таким способом: з гіпсової маси роблять кульку, яку, коли вона затвердне, кидають на підлогу. Якщо вона розсипається, гіпс не якісний. Його ще потрібно «прожарити» у газовій плиті або в звичайній печі на залізних листах, перемішуючи кожні 10—15 хв. Під час сушіння відбувається «кипіння» гіпсу — виділення води у вигляді пари. Коли «кипіння» припиняється, гіпс стає сухим і набуває потрібних властивостей. Прискорити отвердіння гіпсу, що іноді необхідно при репозиції уламків кісток, можна розмочуванням гіпсових бинтів у теплій воді. Для накладання кокситних пов'язок використовують тазотримач (мал. 4) і ноготримач. При відсутності останнього кінцівки утримуються помічником. Для накладання корсетів використовується вертикальна рама (мал. 5).

Мал. 4. Тазотримач для накладання Мал. 5. Рама для накладання

кокситної гіпсової пов’язки. корсетів.

При накладанні гіпсових пов'язок маленьким дітям можна користуватися тазотримачами — підставками, а під голову і лопатки (під спину) підставляти маленьку табуретку. Вкладати хворих і проводити гіпсування завжди повинен гіпсувальний технік або медична сестра за участю лікуючого лікаря.

При накладанні гіпсової пов'язки кінцівка або її сегмент обгортаються ватяним бинтом, а на кісткові виступи кладуть подвійний шар вати, щоб уникнути пролежнів. Кінцівку встановлюють у правильне або необхідне положення, на шар вати накладають циркулярний шар змоченого гіпсового бинта, потім укладають бічні і задню лонгети і закріплюють циркулярними турами гіпсових бинтів. В області кісткових виступів і суглобів пов'язка моделюється. Для міцності пов'язки накладають п'ять-шість шарів гіпсових бинтів.

Коли пов'язка затверділа, її обрізують і підрівнюють верхні і нижні краї. Щоб вони були рівними і охайними, до країв пов'язки «припускають» надлишок ватяної прокладки, що потім загортається на пов'язку перед останнім туром бинтів, від чого краї виходять рівні і м'які.

Як правило, звільняється пахова область, область сечового міхура, куприка і заднього проходу.

Пов'язку на стопі обрізують так, щоб край її з підошовної сторони був трохи вищим за кінці пальців. На зворотній стороні стопи пов'язку обрізують так, щоб було видно всі пальці до основних фаланг, що дозволяє стежити за станом кінцівки по забарвленню шкіри пальців, набряклості і їх рухів.

Для обрізування країв пов'язки застосовують гострі короткі ножі, краще «шевські». При обрізуванні або розрізуванні пов'язки потрібно стежити за тим, щоб ніж не заглиблювався далі ватяної прокладки, що є захисним шаром. При обрізуванні пов'язки у важких місцях по ходу передбачуваного розрізу підкладають металевий шпатель, що захищає шкіру від поранення. Гіпсова пов'язка в перші години після накладання легко може бути зім'ята і деформована, на ній можуть з'являтися тріщини, тому хворий повинен лежати на твердому столі до повного затвердіння пов'язки. Висихає вона звичайно протягом двох діб, після чого пов'язка не буде розшаровуватись і буде мати необхідну міцність.

Товщина гіпсової пов'язки залежить від якості гіпсу. Вона може бути від 7 до 15 мм (шість-десять шарів гіпсового бинта).

Загальним правилом повної фіксації кінцівки є накладення гіпсової пов'язки з захопленням двох сусідніх суглобів. Для іммобілізації при переломах стегнової кістки, ушкодженнях і захворюваннях колінного і тазостегнового суглобів застосовуються велика і мала кокситна пов'язки. Велика кокситна пов'язка може бути з «холошею» на здорове стегно.

Велику кокситну пов'язку накладають на тулуб (до рівня реберних дуг) з тазовим поясом, що переходить на хвору кінцівку, іноді з так називаною «холошею» із захопленням здорового стегна до суглоба коліна і ціпком-розпіркою.

Малу кокситну пов'язку накладають також на тулуб з тазовим поясом, хворе стегно до суглоба коліна. Хворого вкладають на спину, таз розташовують на тазотримачі, голову і спину — на спинотримачі (головний кінець гіпсувального стола), нижні кінцівки закріплюють ноготримачами або їх тримає помічник. Хворій кінцівці надається положення легкого відведення і згину стегна до 10—15°, а в колінному суглобі зберігається згин до 5—10°.