Під час проведення хірургічного етапу дентальної імплантації визначали якість кісткової тканини в області встановлюваних імплантатів.
I, II та III типи кісткової тканини більше всього були представлені в I групі (6,6%, 17,5% і 15,8%), несприятливий тип кістки (IV) – в контрольній (10%).
Однією з умов успішної остеоінтеграції імплантату є його первинна фіксація в імптантаційному ложі. Імплантат повинен встановлюватися з зусиллям не менш 25 Н•см [Jaffin R. 2003; Degidi M., Piattelli A. 2005]. Нами було проаналізовано показники зусилля установки імплантатів в кісткову тканину (рис.2).
Було доведено, що найчастіше зусилля установки імплантату складає 35 Н•см - 40 Н•см. Також, був підтверджений той факт, що введення імплантату в кісткове ложе із зусиллям від 35 Н•см до 50 Н•см є ознакою надійної первинної фіксації. Однак, при установці імплантатів у кістку IV типу можна не отримати достатню первинну фіксацію, що приводитьдо мікрорухливості та їх втрати.
Нами був проведений аналіз розподілу встановлених імплантатів по групах залежно від діаметру і довжини. Було встановлено, що більшість імплантатів були із стандартною ортопедичною платформою і мали діаметр 3,75мм (46,9%). Імплантати діаметром 4,2мм використовувалися в 42,92% випадків. Імплантати з вузькою та широкою ортопедичною платформою використовувалися найбільш рідко. Імплантати діаметром 3,3мм встановлювалися в області вузького альвеолярного відростка, бічних різців і в місцях що мають вузький мезіодістальний простір – 6,26%. Найрідше встановлювали імплантати діаметром 5мм в області молярів верхньої і нижньої щелеп, при ширині альвеолярного гребеня більш 7мм - 3,9%. Розподіл по довжині використаних в дослідженні імплантатів показав, що найчастіше були використані імплантати довжиною 11,5мм, що склало 37,59% серед всіх встановлених. Імплантати завдовжки 13мм використовувалися в 31,06% випадків. Було встановлено 87 імплантатів довжиною 10мм, що склало 25,73%. Найменше часто використовувалися імплантати довжиною 8 мм, які встановлювалися в бічних відділах нижньої щелепи - 5,62%.
У період спостереження (12 місяців) з 114 установлених за методикою безпосереднього протезування імплантатів у першій групі було втрачено 5 імплантатів у чотирьох пацієнтів, що склало 4,3%, від установлених у групі. Втрата імплантатів відбулася в перші 3 тижні після хірургічного втручання. Три імплантати на верхній щелепі й два - на нижній. Всі втрачені імплантати були встановлені у пацієнтів з генералізованим пародонтитом. Два із трьох втрачених імплантатів на верхній щелепі були встановлені за методикою безпосередньої імплантації. У третьому випадку - при підготовці імплантаційного ложа мало місце ушкодження слизової оболонки порожнини носа й некоректна установка імплантату стосовно зубної дуги, що в остаточному підсумку привело до неадекватного припасування тимчасової коронки та до незбалансованої оклюзійної схеми. Невдача 2-х імплантатів на нижній щелепі відбулася в однієї пацієнтки при лікуванні необмеженого дефекту бічного відділу нижньої щелепи через підвищену функцію щитовидної залози. Причому, у двох випадках, із чотирьох, у пацієнтів був IV тип кісткової тканини, і по одному випадку II і III типу. Втрачені імплантати встановлювалися із зусиллям 30-40 Н•см. Таким чином, успіх імплантологічної реабілітації в I-й групі склав 95,7%.
У II-й групі, де застосовувалася методика раннього протезування, через 6-8 тижнів після хірургічного втручання, за аналогічний період спостереження з 104 установлених імплантатів було втрачено 4 імплантати, що склало 3,8%. Невдала імплантація спостерігалася у 4-х пацієнтів. У 2-х паціентів, перед хірургічним етапом імплантації був діагностований генералізований пародонтит II-III ступеня тяжкості. Всі імплантати були встановлені через 12 місяців після операції видалення зуба. В 3-х випадках втрати імплантатів у пацієнтів спостерігався IV тип кісткової тканини, у четвертому випадку в пацієнта був III тип кістки. Втрачені імплантати встановлювалися із зусиллям 30-35Н•см. В II-й групі успіх імплантації склав 96,2%.
У контрольній групі, з 120 установлених імплантатів невдалими виявилися 5 імплантатів (два імплантати на верхній щелепі й три на нижній), у п'яти пацієнтів, що склало 4,1% від установлених у даній групі. Загублені імплантати встановлювалися із зусиллям 35-40 Н•см. У 4-х випадках імплантати не інтегрувалися через загострення запально-деструктивних процесів тканин пародонту. В одному випадку - недолік кісткової тканини для успішної остеоінтеграції імплантату. Загальний успіх імплантації в контрольній групі склав 95,9%.
В процесі обстеження хворих I-ї та II-ї груп на етапі планування дентальної імплантації було визначено наявність генералізованого пародонтиту II-III ступеня тяжкості у 57 пацієнтів, які склали групу ризику. Група ризику була поділена на дві підгрупи, відповідно принципам предімплантаційної підготовки. Розподіл відбувався за інформуванням та згодою пацієнтів.
IА підгрупа – 27 пацієнтів з генералізованим пародонтитом II-III ступеня тяжкості (10 чоловіків і 17 жінок), яким після первинного пародонтологічного лікування призначався курс медикаментозної остеотропної корекції.
IIА підгрупа (контрольна) – 30 пацієнтів з генералізованим пародонтитом (16 жінок і 14 чоловіків), яким на етапі підготовки до дентальної імплантації проводилось тільки первинне пародонтологічне лікування. Дентальна імплантація в IА та IIА підгрупах проводилась з використанням безпосереднього та раннього протезування.
У результаті денсітометричних досліджень групи ризику були встановлені структурно-функціональні порушення стану кісткової тканини. Показник Т-критерію у жінок склав -3,0±0,52 SD, що свідчило про остеопороз. Т-Критерій у чоловіків склав 1,94±0,33 SD, що свідчило про остеопенічні зміни кістки.
При вивченні біохімічних маркерів кісткового ремоделювання було встановлено достовірне підвищення рівня паратгормона, як у чоловіків 45,39±0,39 пг/мол, так і в жінок - 48,43±2,97 пг/мол, що свідчило про підвищені процеси резорбції кістки. Крім того, було встановлено підвищення біохімічних маркерів резорбції кісткової тканини: рівень дезоксипіридиноліну в чоловіків склав 5,94±0,41 нмоль проти референтних значень 2,3-5,4 нмоль, у жінок - 8,25±0,58 нмоль у порівнянні з нормою 3,0-7,4 нмоль. Показники С-термінального телопептиду колагену 1го типу - 0,723±0,05 нг/мл порівняно з референтними показниками 0,142-0,522 нг/мл у чоловіків, а також підвищений рівень у жінок 0,405±0,03 нг/мл (референтний показник 0,166-0,476 нг/мл). При визначенні маркерів утворення кістки (остеокальцина та кісткового ізоферменту лужної фосфатази) було встановлено їх достовірне зниження. Показники остеокальцина склали 19,71±0,78 нг/мл у чоловіків, і 20,49±0,75 нг/мл у жінок, та кісткового ізоферменту лужної фосфатази - 26,54±1,32 О/л у чоловіків, та 20,49±0,75 О/л у жінок.
Таким чином, проведені дослідження свідчили про системне посилення активності процесів руйнування кісткової тканини. Відбувалося пригнічення остеобластичної активності й посилення кісткової резорбції.
Після контрольних досліджень, які проводилися через 6 місяців у пацієнтів IAпідгрупи, відзначалася стабілізація показників рівня паратгормону, що склав 4,36±1,32 пг/мл порівняно з дослідженнями, проведеними через місяць після початку лікування 3,3±1,32 пг/мл, і значно зменшився в порівнянні з показниками перед початком передімплантаційної підготовки 45,39±0,93пг/мл у чоловіків, і 3,88±1,44 пг/мл у порівнянні з показниками, отриманими через місяць після початку остеотропної терапії 3,2±1,62 пг/мл, і початковими показниками - 48,43±2,97 пг/мл у жінок.
Відзначалося достовірне підвищення показників рівня кальцитоніна - від 5,59±0,87 пг/мл до 6,58±0,21 пг/мл у чоловіків і від 2,41±0,05 пг/мл до 2,83±0,17 пг/мл у жінок . Знижувалися показники біохімічних маркерів резорбції кісткової тканини. Показники рівня дезоксипіридиноліну знизилися від 5,94±0,41 нмоль до 4,35±0,31 нмоль у чоловіків, і від 8,25±0,58 нмоль до 5,15±0,66 нмоль (р<0,01) у жінок. Знизилися та прийшли в норму показники рівня С-кінцевого телопептиду колагену 1-го типу - від 0,723±0,05 нг/мл до 0,387±0,07 нг/мл у чоловіків (р<0,01), і від 0,405±0,03 нг/мл до 0,143±0,09 нг/мл у жінок .