Дискусійним залишається питання - чи повинна держава безпосередньо підтримувати конкурентоспроможність стратегічно зважливих галузей виробництва за допомогою важелів торгової політики або ці проблеми краще вирішувати на основі ринкової самоорганізації. Серед тих, хто підтримує ідею необхідності державного регулювання торгівлі, досі немає єдності в питаннях конкретних механізмів і меж такого регулювання, їх співвідносності з принципом свободи торгівлі, обґрунтованим класиками політичної економії. Немає єдності й в погляді на питання залежності інструментарію регулювання торгівлі від досягнутого рівня економічного розвитку країни та структури її економіки. Нарешті, недостатньо вивченими є проблеми впливу сучасних процесів транс націоналізації виробництва на характер формування конкурентних переваг та модифікацію механізмів світової торгівлі, а отже, й на роль регулювання механізмів в економіці, що глобалізується.
Всі ці проблеми загострюються внаслідок суперечності інтересів найбільш розвинених країн та країн, що розвиваються. Останні мають хронічні проблеми з досягненням високого рівня конкурентоспроможності в галузях обробної промисловості і не мають змоги ефективно використовувати можливості більш раціональної організації господарювання у відкритому ринковому середовищі. За таких умов вони тяжіють до використання важелів підтримки з боку держави.
Безперечно, в ринковій економіці повинні конкурувати не держави, а компанії, а уряди мають лише створювати умови для такої ефективної конкуренції. Мабуть, не підлягає сумніву й теоретичне положення про те, що тільки в умовах ефективної конкуренції можуть формуватися справді конкурентоспроможні компанії. Проте структура та тенденції розвитку конкуренції в сучасній економіці є настільки складними, що поза ефективною регулюючою національних держав неможливо забезпечити високий рівень конкурентоспроможності.
Так, за висновками провідного фахівця в галузі міжнародної конкуренції американця М. Портера, активна роль уряду полягає в тому, щоб він виступав У ролі каталізатора і шукача нового; він повинен надихати та навіть підштовхувати компанії до підвищення своїх прагнень та руху до більш високого рівня конкуренції. Уряд відіграє роль, яка за своєю суттю є значимою тільки частково і веде до успіху разом з іншими сприятливими умовами. Але в плані передачі стимулів та примноження сил конкурентності роль уряду виявляється дуже потужною.
Проблема співвідношення між лібералізацією торгівлі та її регулюванням 6ула однією з ключових і для країн з перехідною економікою, внутрішні ринки в умовах централізованої планової системи в минулому були тією чи іншою мірою відгороджені від повноцінної конкуренції на світових ринках товарів і послуг.
На початку 90-х років, коли в колишніх соціалістичних країнах, і в тому числі в Україні, розпочався перехід до ринкової системи, у світі (а особливо в провідних міжнародних фінансових організаціях - Міжнародному валютному ц та Світовому банку) вирішальна роль була визнана за економічною лібералізацією та, відповідно, мінімізацією ролі держави в економічній сфері. Лібералізація економіки в цілому та зовнішньої торгівлі зокрема розглядалася як передумова для вивільнення ринкових сил, що мають призвести до раціона;лізації економічної структури та виявлення переваг найбільш конкурентоспроможних підприємств та виробництв. Саме цей постулат став одним з Головних у теоретичній концепції так званого Вашингтонського консенсусу, принципи якого були покладені в основу програм ринкових перетворень в[Україні та в більшості інших постсоціалістичних держав. Перелік цих принципів викладений у зведеному вигляді в роботі Дж. Вільямсона.
Такі підходи з боку провідних міжнародних організацій були підтримані й певними силами всередині самих країн з перехідною економікою, які дотримувалися неоліберальних ідей щодо економічного регулювання.
Проте реальний перебіг процесів переходу до ринкової економіки в багатьох державах довів, що концепція лібералізації не є достатньою умовою для забезпечення бажаних структурних перетворень та нарощування міжнародної конкурентоспроможності в тих сферах, які є найбільш динамічними в сучасному світі, а отже, мають розглядатися як пріоритетні в країнах, що проходять фазу ринкової трансформації.
Приклад України виявився досить характерним у цьому відношенні. Умови її економіки, які характеризуються, з одного боку, багатогалузевим виробництвом і потенційно великим внутрішнім ринком, а з другого - техніко-економічною відсталістю багатьох секторів економіки, високим ступенем монополізації господарства, успадкованим гігантським ВПК, слабкою соціальною захищеністю основних груп населення, визначили наперед марність сподівань на те, що визволення ринкових сил автоматично приведе до зростання ефективності та конкурентоспроможності національного виробництва. Навпаки, намагання здійснити швидке переведення економіки в режим ринкового саморегулювання, радикально зменшити регулюючу роль держави були важливим чинником прискореного падіння конкурентоспроможності багатьох секторів національної економіки, особливо тих, що випускали продукцію з підвищеним вмістом доданої вартості.
Практичний досвід ринкової трансформації довів, що оптимальні пропорції в розвитку секторів економіки відповідно до прогресивних світових тенденцій самі собою сформуватися не можуть. Тим більше це є проблематичним коли ми маємо дуже нерозвинені, недосконалі ринкові механізми. Адже ринок винагороджує того, хто є сильнішим вже сьогодні. Він сам не забезпечує і не може забезпечити сильних позицій у віддаленій перспективі. Ринок дає набагато більше шансів сильним і потужним, ніж тим, хто має обмежені ресурси або відстає в їх використанні. І тому не тільки в Україні, але й в багатьох інших перехідних економіках у процесі трансформації закономірно виникали структурні кризи, в ході розв'язання суперечностей яких і відроджувалася нова економіка.
Саме усвідомлення негативного досвіду застосування концепції ультра-лібералізму при реформуванні централізованих планових економік стало одним з вирішальних чинників, які спонукали наприкінці 90-х років до істотного перегляду концепції Вашингтонського консенсусу й формування нового, так званого пост - Вашингтонського консенсусу, одним з визначальних компонентів якого виступає визнання важливої ролі держави в економічному регулюванні. Ці нові підходи відображені, зокрема, в публікаціях Нобелівського лауреата Дж. Стігліца, відомого польського економіста та політичного діяча Гж. Колодка.
На старті реформ не була достатньою мірою врахована специфіка переходу Ю ринку країн, економіка яких характеризувалася традиціями сильної державності, багатим досвідом виключно державного регулювання. В таких країнах сама держава виступала ініціатором реформ і навряд чи трансформаційні перетворення взагалі могли бути здійснені без її активної участі. Роль держави І такій економіці обумовлена самим станом перехідності, тобто нерозвиненого ринкового механізму регулювання та його інститутів, відсутністю чіткої регламентації прав власності, і за цих умов - небезпекою становлення, дикого криміналізації економічних відносин тощо.
За таких умов може йтися лише про те, якими є межі державного втру-в економіку, які методи та заходи такого втручання припустимі, щоб держава діяла в системі координат саме ринкової, а не адміністративно-командної економіки. При переході до ринкової системи господарювання інститути державного регулювання не повинні замінювати собою процеси ринкової самоорганізації. Але водночас вони не розглядаються лише як проста надбудова над ринковою стихією. Йдеться про формування єдиного цілого - ринкової економіки, регульованої властивими їй методами, шляхом концентрації державної політики на питаннях інституціонального розвитку, формування системи ринкового управління, створення загальних підвалин національної Конкурентоспроможності. Для цього потрібен перехід від суто адміністративних за своїм змістом заходів у сфері лібералізації І дерегуляції економіки до встановлення нового господарського порядку, який би враховував загальні закономірності ринкового розвитку й особливості країни, поєднував цінності економічної лібералізації з інтересами переходу на інноваційну модель розвитку.
В умовах переходу до ринкової економіки держава повинна диференційовано підходити до секторів, в яких уже склалися чи інтенсивно формуються високо конкурентні умови господарювання, з одного боку, та монопольних сегментів ринку - з іншого. Як правило, в тих секторах економіки, які досягай досить високого рівня конкуренції на внутрішньому ринку, рівень державного врегулювання об'єктивно має бути меншим, ніж у галузях, які характеризуються високим рівнем монополізму. Адже в першому випадку існує не тільки відповідний рівень протидії довільному зростанню цін та неефективну використанню ресурсів, що обумовлюють низький рівень конкуренток можності, але й загалом більший рівень ринкової самоорганізації, більш енергійний розвиток ринкових інституцій та ринкової інфраструктури, що зумовлює й більший рівень готовності до ефективної міжнародної конкуренції