- створення умов і можливостей для розвитку в агропромисловому виробництві різноукладності;
- виведення на достатньо високий рівень соціальної розбудови села[1].
Питання аграрної реформи вивчаються багатьма науковцями з різних позицій:
- як складова частина аграрної політики;
- як земельна реформа;
- як реформа виробничих відносин;
- як реформа аграрних відносин та інші.
В окремих випадках аграрна політика визначається як аграрна реформа і навпаки. Так М.І. Сайкевич, аспірант КНЕУ ім. Шевченка стверджує: “Аграрна політика як система заходів, спрямованих на досягнення стратегічних завдань аграрної та економічної реформи в цілому”[36].
Але неможливо розглядати аграрну реформу як окремі елементи або частини. Як підкреслює М.В. Шелудченко “аграрну реформу за своїми масштабами і наслідком для економіки України не можна порівняти ні з одним, раніше здійснюваним на загальнодержавному рівні, заходом”[42].
Виходячи з цього вважаємо за доцільне визначити і свою точку зору на аграрну реформу. Перш за все зазначимо, що аграрна реформа повинна мати стратегію, тобто чітко визначені стратегічні напрямки, а відповідно і стратегічні та тактичні цілі.
До стратегічних цілей аграрної реформи необхідно віднести:
- формування ефективного власника;
- створення ринкового середовища;
- підвищення конкурентоспроможності агропромислового комплексу;
- досягнення добробуту населення України.
В якості тактичних цілей аграрної реформи слід визначити:
- реформування відносин власності на землю та майно;
- формування сільськогосподарських підприємств ринкового типу;
- формування ринкової інфраструктури;
- інтенсифікація виробництва;
- інтеграція і кооперування;
- соціальний розвиток села.
Стратегічні та тактичні цілі аграрної реформи представлені на рис. 1.
Стратегічні та тактичні цілі аграрної реформи слід розглядати як елементи механізму здійснення аграрної політики держави, а також як систему правових, економічних, фінансових і соціальних відносин, які виникають між:
- державою і селянином з приводу законодавчого забезпечення права власності на землю та майно;
- колективними та державними підприємствами та селянином з приводу надання права власності на землю та майно;
- селянином і власником (засновником) сільськогосподарського підприємства з приводу оренди або продажу майнових та земельних паїв;
- сільськогосподарськими підприємствами при здійсненні процесів інтеграції та кооперування;
- сільськогосподарськими підприємствами з переробки та реалізації сільськогосподарської продукції;
- сільськогосподарськими підприємствами і кредитними установами при отриманні та наданні погашення кредитів та оплати відсотків за користування ними;
- державою і сільськогосподарськими підприємствами при фінансуванні невідкладних заходів, що сприяють розвитку і підвищенню ефективності виробництва незалежно від форм власності і господарювання.
Стратегічні та тактичні цілі аграрної реформи передбачають її результати. Головні очікувані позитивні економічні наслідки на наш погляд це:
- підвищення ефективності використання землі;
- підвищення продуктивності праці;
- підвищення ефективності використання основних та оборотних фондів.
Мають бути задіяні і соціальні чинники економічного зростання. Не можна надалі розглядати соціальну сферу лише з точки зору споживача фінансових і матеріальних ресурсів. Соціальні чинники повинні бути домінуючими у структурі економічного зростання[27].
Економічні наслідки аграрної реформи тісно пов’язані з соціальними та економічними наслідками. Це перш за все:
- підвищення добробуту населення;
- підвищення якості сільськогосподарської продукції;
- поліпшення стану навколишнього середовища;
- підвищення продовольчої безпеки держави.
Як економічні, так і соціальні наслідки впливають на відродження генетичного потенціалу нації. Соціальні наслідки аграрної реформи представлені на рис.2
Як стверджує д.е.н. Р.А. Івантух, головне завдання аграрної реформи полягає в перетворенні за допомогою організаційно-господарських, економічних, нормативно-правових та інших заходів сільського господарства у високоінтенсивну, індустріалізовану і високорентабельну галузь, здатну виробляти достатню кількість продукції для повного забезпечення населення у продуктах харчування, промисловості – в сировині, а зовнішньої торгівлі – в експортних товарах[10].
На з’їзді Всеукраїнська спілка сільськогосподарських підприємців підкреслено: “слід визнати, що безліч важливих питань ще не тільки не вирішені, а й не ставилися владою до розгляду. Сільське господарство, особливо в 1992-1994рр. було кинуто напризволяще. Під виглядом аграрних реформ нерідко проводились необґрунтовані адміністративні заходи, і в основному не в інтересах сільськогосподарських товаровиробників. І як наслідок – втрата виробничого потенціалу галузі, відродження якого накопичує нові проблеми. До критичної межі знизилась технічна оснащеність сільського господарства. Зберігається незахищеність внутрішнього ринку, низька купівельна спроможність більшості населення. За рівнем заробітної плати сільське господарство перебуває на останньому місці серед галузей народногосподарського комплексу”[30]. Негативного впливу на розвиток відтворювального процесу у сільському господарстві набув штучний відрив економіки агропромислової сфери від фінансової системи, що практично позбавило організаційно-господарські структури необхідних умов забезпечення їх ефективного функціонування[24].
Однак, починаючи з 1999 року, відповідно до Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”, а це майже через 10 років від початку аграрної реформи, намітилися певні позитивні результати в сільському господарстві та його основі – суспільному секторі.
У 2001 році виробництво валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств збільшилося на 9,9% порівняно з відповідним періодом 2000 року, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – на 19,9%, у господарствах населення – на 3,7%. Сільськогосподарська діяльність у 2001 році в цілому залишається прибутковою з рівнем рентабельності 9,1% (у 2000 році – 9%). Рентабельною очікується діяльність галузей рослинництва (36,2%), а збитковою – тваринництва (мінус 9%)[35].
Але слід пам’ятати, що процес реформування сільського господарства дуже складний та суперечливий, він може дати як позитивний, так і негативний результат. Так, академік УААН В.М.Трегобчук робить висновок: “Однак, слід мати на увазі, що можливі не лише позитивні, але й негативні соціально-економічні та екологічні наслідки земельної реформи. Це – загострення на селі в окремих регіонах проблеми зайнятості населення, виникнення соціальної напруги тощо. Формування багатоукладності на селі, безперечно, призведе до істотної диференціації доходів і рівня життя, а також і до соціального невдоволення окремих верств населення. Ці та інші негативні явища, за якими має бути налагоджений чіткий моніторинг, потрібно блокувати шляхом виваженого державного контролю і своєчасного прийняття відповідних рішень”[37].
Аналізуючи підсумки економічних реформ на Україні в 2000 році Президент України відзначив: “Поширилася неформальна приватизація з появою псевдо власників – осіб, які не мають юридичних прав власності, але фактично володіють колишніми колгоспами, підприємствами та організаціями, використовують їхні майно та доходи задля власного збагачення”[27].
У нинішніх умовах, коли сільське господарство все ще перебуває у кризовому стані, а запропоновані шляхи подолання кризи не дають бажаних результатів, немає необхідності підкреслювати актуальність проблем, пов’язаних з прогнозуванням наслідків аграрної реформи, зокрема її соціально-економічних складових[42].
Взаємоперетини соціальних, економічних, екологічних та інших процесів і явищ, стабільність тенденції до погіршення навколишнього природного середовища настійливо вимагають достовірної інформації та достатньо врегульованого механізму управління суспільно-економічними процесами.
На мікро рівні відчувається гостра потреба в інтегрованих системах планування бухгалтерського обліку, аналізу і управління.
Відсутні реальні математичні моделі і програми для аналізу і прогнозування параметрів урожайності, продуктивності тварин, собівартості продукції, продуктивності та оплати праці, цін, доходів і рентабельності та інших параметрів залежно від нормоутворюючих чинників.
Виробництво й органи управління потребують нормативів витрат і доходів, моделей внутрішньогосподарського розрахунку та контролю витрат. Інтегруючись у світові і регіональні політичні та економічні структури (ЄС, СНД, ЄАЕС, СОТ, ФАО) ми все більше відчуваємо потребу в моделюванні процесів та наслідків цієї інтеграції, опрацюванні відповідної аграрної та економічної політики[32].
