РОЗДІЛ 3 СУТНІСТЬ ТА ПРІОРІТЕТИ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АПК
Глибокі соціально-економічні перетворення аграрного сектору України є наслідком перебудови суспільного виробництва на ринкових засадах. Здійснено роздержавлення і передачу земель та майна у власність трудових колективів сільськогосподарських підприємств з наступним розпаюванням, сформовано мережу нових виробничо-правових структур ринкового типу, що ґрунтуються на приватній власності. Проте через деструктивні явища в матеріально-ресурсній базі, послаблення з боку держави управління суспільним виробництвом, зруйнування системи матеріального забезпечення, зниження економічної мотивації товаровиробників в аграрній сфері загострилася системна криза, що призвела до звуженого відтворення виробничого потенціалу. У сільськогосподарських підприємствах країни значно скоротилися машинно-тракторний парк й обсяги застосування мінеральних та органічних добрив, хімічних засобів боротьби з хворобами, різними шкідниками культур та бур'янами, зменшилися майже на 20% посівні площі і валові збори зерна, цукрових буряків, інших видів продукції.
Економічні інтереси є найбільш конкретною формою прояву відносин економічної власності, яка має три основних типи – приватна, колективна і суспільна. Відповідно до цих типів формуються індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси, які є формою вияву відповідних видів економічних потреб. Отже, економічні інтереси й економічні потреби виступають рушійною силою способу виробництва [27, с 73]. Залежно від макро-, мезо-, мікрорівня економічного розвитку та складу суб'єктів господарських структур, котрі беруть участь у виробничих відносинах, формуються різні системи економічних інтересів, які можуть мати загальнодержавний, регіональний, колективний чи особистий характер, відбиваючи економічні потреби відповідних спільнот, категорій населення, соціальних груп, індивідів. Зауважимо, що у суб'єктів виробничих відносин у процесі господарської діяльності з'являються окремі інтереси, пов'язані з матеріально-ресурсним потенціалом, фінансовим забезпеченням, соціально-трудовим регулюванням тощо. На регіональному рівні економічні інтереси його суб'єктів формуються, зокрема, в напрямі адаптації виробничої діяльності до природних та економічних умов, якнайповнішого їх використання у процесі господарювання. З цією метою важливо вдосконалювати територіальне розміщення і підвищувати концентрацію сільськогосподарського виробництва за певними видами продукції.
У нинішній ситуації зростає роль економічних інтересів членів трудових колективів на шляху подолання деструктивних процесів у виробничо-правових структурах. На передній план висуваються створення і функціонування системи матеріального стимулювання працівників аграрних підприємств.
Система матеріального стимулювання учасників виробництва зазнає безпосереднього впливу економічних відносин, що проявляється у формі одержання прибутку та його розподілу за результатами праці. Йдеться про використання пільгових кредитних ресурсів, надання субсидій, державне регулювання соціально-економічних відносин, спрямоване на оптимальне поєднання особистих інтересів членів трудових колективів і виробничо-господарських структур.
Система матеріального стимулювання являє собою досить складну сукупність економічних форм і методів, що спонукають учасників виробництва працювати з максимальною віддачею. Ця система спирається на використання матеріальної заінтересованості людини в підвищенні рівня грошової оплати праці, одержанні додаткової винагороди в тій чи іншій формі. Стрижнем системи, як відомо, є заробітна плата. Аналіз свідчить, що рівень заробітної плати найманих працівників у сільському господарстві ось уже довгий час залишається найнижчим серед інших галузей народногосподарського комплексу країни. Так, з 2000 до 2009 р. середньомісячна номінальна заробітна плата найманих працівників зросла в Україні з 230 до 1840 грн., у тому ,числі в сільському господарстві – зі 114 до 1150грн.; у промисловості цей показник у 2009 р. дорівнював 2026 грн., будівництві – 1419, на транспорті і у зв'язку – 2310, у сфері фінансів – 3972, державному управлінні – 2372, освіті – 1603, охороні здоров'я – 61269 грн.
Важливим позитивом є істотне щорічне підвищення середньомісячної оплати праці найманих працівників аграрного сектору, що зумовлює скорочення зазначеного розриву з іншими сферами народногосподарського комплексу. Якщо в сільському господарстві середньомісячна оплата зросла за період 2000–2009pp. у 5,1 раза, то в промисловості і торгівлі – в 4 рази, будівництві – в 4,4 раза, але цей показник є лише номінальним. Водночас підкреслимо, що рівень середньомісячної оплати праці на селі багато в чому визначається регіональними особливостями природних та виробничих факторів, а саме структурою посівних площ, застосовуваними технологіями, обсягами виробництва тих чи інших видів продукції, рівнем механізації тощо.
Найбільшою середньомісячна оплата праці найманих працівників в аграрному секторі була в регіонах з високим рівнем механізації виробничих процесів. В окремих областях цей показник не досягає гарантованого законом мінімального рівня, і держава повинна вжити невідкладних заходів, щоб відродити роль економічних інтересів сільськогосподарських працівників.
Важлива умова зростання ефективності аграрного виробництва – збільшення частки затрат на оплату праці в структурі собівартості продукції. Адже приріст обсягів валової продукції відбувається насамперед завдяки активізації людського фактора, яка проявляється через збільшення середньомісячної зарплати найманих працівників та її частки в структурі загальних витрат, пов'язаних з розвитком виробництва.
Зниження частки оплати праці в структурі витрат на виробництво продукції у сільськогосподарських підприємствах при найнижчому її номінальному середньомісячному рівні серед усіх галузей країни свідчить про втрату сутності матеріального стимулювання працівників аграрної сфери як важливої складової формування системи економічних інтересів у розвитку суспільного виробництва. Тому істотне підвищення рівня оплати праці в сільському господарстві та її частки у структурі загальновиробничих витрат слід вважати одним з визначальних факторів соціально-економічного відродження українського села, підвищення заінтересованості кожного члена трудового колективу в результатах роботи.
Вирішити це завдання в аграрній сфері можна насамперед через підвищення ефективності суспільного виробництва, вжиття необхідних організаційно-економічних і техніко-технологічних заходів, виділення державних дотацій з метою раціонального використання земельних угідь, матеріально-технічних і трудових ресурсів. Пріоритетом є нарощування обсягів конкурентоспроможного виробництва сільськогосподарської продукції при значному зниженні її собівартості, підвищенні прибутковості галузей.
Головні умови підвищення ефективності аграрного сектору, його дохідності такі:
- нарощування урожайності культур завдяки системному оновленню матеріально-технічної бази і широкому застосуванню ресурсозберігаючих технологій;
- усунення диспаритету цін, про який мовилося вище;
- реальна державна підтримка, соціальний захист вітчизняного товаровиробника;
- розвиток інфраструктури внутрішнього і міждержавних ринків.
За рахунок державних дотацій на виробництво сільськогосподарської продукції та власних нагромаджень необхідно розширити застосування високоякісного насіння інтенсивних сортів, у кілька разів збільшити внесення мінеральних та органічних добрив, забезпечити виконання технологічних операцій в оптимальні строки, поліпшити якість і конкурентоспроможність аграрної продукції. Ці та інші заходи мають підвищити рентабельність аграрного виробництва до 18-25%, ліквідувати його збитковість.
Тільки на основі підвищення продуктивності праці, постійного збільшення доходів від господарської діяльності створюються реальні можливості підвищити рівень матеріального стимулювання, насамперед середньомісячної заробітної плати як важливого фактора мотивації. За попередніми розрахунками Інституту аграрної економіки, до 2015 р. частку оплати праці у структурі витрат на виробництво сільськогосподарської продукції слід довести до 38-40%, а рівень середньомісячної оплати праці – підвищити у 2,5-2,6 раза, довівши його до 1450-1500 грн. Безперечно, для цього потрібно забезпечити нарощування ефективності агропромислового виробництва, тому нагальними є практичні заходи, спрямовані передусім на системне оновлення матеріально-ресурсного потенціалу. З цією метою слід значно збільшити інвестиції в основний капітал за рахунок внутрішніх нагромаджень сільськогосподарських підприємств, державної підтримки, системи довгострокового кредитування товаровиробників, розвитку лізингу у використанні технічних засобів, застосування досягнень науково-технічного прогресу та впровадження у сільськогосподарське виробництво інновацій.
Із здобуттям незалежності Україна самостійно визначає стратегію соціально-економічного розвитку, розробляє та формує незалежну фінансову політику в контексті загальнодержавної економічної політики. Проте, непослідовність процесів реформування, відсутність цілісної концепції державної економічної політики, значні структурні диспропорції в економіці призвели до глибокої і затяжної соціально-економічної кризи суспільства.