Планування та організація діяльності аграрного підприємства (стр. 29 из 54)

· система рослинництва;

· система кормовиробництва;

· система тваринництва;

· система заходів із механізації, електрифікації й автоматизації
виробництва;

· система обслуговуючих і підсобних промислових виробництв;

· система організації та оплати праці й баланс праці;

· організаційна, виробнича структура і структура управління підприємством;

· соціальний розвиток колективу підприємства;

· розвиток особистих підсобних господарств населення;

· капітальні вкладення;

· економічна ефективність системи ведення господарства.

Особливо важливим при проектуванні системи ведення господарства є оптимізація виробничої структури підприємства, а також обґрунтування систем рослинництва і тваринництва.

4.2. Система рослинництва

Система рослинництва - це сукупність технічних, технологічних, організаційних та економічних заходів щодо ведення його галузей. Як загальне поняття вона охоплює всі галузі рослинництва і раціональні способи введення їх за природноекономічними зонами і складається з різних галузевих систем: рільництва, овочівництва, садівництва, лукопасовищного господарства і лісівництва.

Технологічною основою рослинництва є система землеробства, яка являє собою комплекс організаційно-економічних та агротехнічних заходів, спрямованих на раціональне використання землі, підвищення урожайності сільськогосподарських культур, збереження та підвищення родючості ґрунту.

Система землеробства є організаційно-технологічною основою рослинництва. Вона тісно пов'язана з системою ведення тваринництва, системою механізації та електрифікації, системою підсобних виробництв і промислів.

Системи землеробства виникають поступово, залежно від економічних умов, що склалися в господарстві, рівня розвитку науки, техніки та природних факторів. Кожна з систем ґрунтується на техніці, технології та організації виробництва.

Економічну оцінку систем землеробства здійснюють у двох напрямах: за рівнем інтенсивності та економічної ефективності. Основна вимога обох напрямів-сувора зональність у розробці та оцінці системи, виконання планових завдань з виробництва і реалізації продукції.

Рівень інтенсивності системи землеробства визначають за такими показниками: розміром матеріальних, трудових ресурсів та коштів в розрахунку на одиницю земельної площі; кількість добрив в діючій речовині, внесених на одиницю земельної площі; рівень розораності земель; питома маса площі посіву у площі ріллі; склад культур і структура посівних площ; обсяг механізованих робіт в умовних еталонних гектарах на гектар сівозмінної площі; питома маса просапних культур у структурі посівних площ.

Схема 5 Система ведення галузей рослинництва

Економічну ефективність системи землеробства визначають за такими показниками:

· вихід валової і товарної продукції на гектар сівозмінної площі, одиницю вартості виробничих фондів і виробничих затрат, людино-годину;

· розмір прибутку на одиницю земельної площі;

· урожайність сільськогосподарських культур;

· продуктивність праці на виробництві окремих видів продукції і у господарстві в цілому;

· собівартість одиниці продукції;

· рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва, його галузей і окремих культур.

Найбільш ефективною вважається така система землеробства, яка забезпечує виробництво максимальної кількості продукції при найменших затратах праці і коштів на її виробництво, що адекватно максимуму прибутку на одиницю земельної площі.

Систему землеробства розробляють з урахуванням умов конкретної природноекономічної зони країни. Вона включає кілька елементів: організацію земельної території й системи сівозмін; системи добрив у сівозмінах; систему насінництва; систему обробітку ґрунту й догляду за рослинами; систему захисту рослин від шкідників, хвороб і бур'янів; систему меліоративних заходів. Усі елементи системи землеробства тісно пов'язані між собою і повинні застосовуватися в комплексі.

Організація земельної території й система сівозмін передбачають певний порядок використання землі, що створює оптимальні умови для росту і розвитку сільськогосподарських культур забезпеченням їх кращими попередниками, найефективнішим використанням добрив та боротьби з шкідниками, хворобами рослин і бур'янами. Разом із тим система правильних сівозмін тісно пов'язана з структурою посівних площ господарства й сприяє вдосконаленню останньої.

Система добрив у сівозмінах передбачає кількість і строки внесення органічних добрив під кожну культуру. Вона також тісно пов'язана з іншими елементами системи землеробства й повинна передбачати максимальну ефективність використання добрив і сприяти підвищенню родючості ґрунту.

Система насінництва має забезпечити використання найбільш урожайних районованих сортів сільськогосподарських культур з урахуванням умов кожної природноекономічної зони.

Система обробітку ґрунту й догляду за рослинами також тісно пов'язана з іншими елементами системи землеробства і застосовується з урахуванням ґрунтових та кліматичних особливостей зони розміщення господарства.

Система захисту рослин від шкідників, хвороб та бур'янів повинна бути комплексною, тобто включати різні біологічні, агротехнічні й хімічні заходи. Система меліорації передбачає заходи, спрямовані на регулювання водного режиму ґрунту. До них належать осушення, зрошення, полезахисне лісонасадження та ін. Раціональна система землеробства має забезпечити найповніше використання всіх її елементів, віддаючи перевагу тим із них, які у найбільшій мірі впливають на ефективність використання землі в умовах конкретного сільське господарського підприємства. Основою в організації системи землеробства і всієї рослинницької галузі є розробка, розміщення та освоєння правильних польових сівозмін. Перш ніж розробити польові сівозміни; необхідно визначити раціональну структуру посівних площ. Структура посівних площ розробляється і встановлюється в господарстві залежно від ґрунтових, кліматичних, економічних, та інших умов виробництва, плану продажу сільськогосподарської продукції та внутрішньогосподарських потреб у ній (продовольчі товари для працівників корми для худоби, насіння і т. д.). Раціональна структура посівних площ, прийнята в господарстві, є найважливішою основою для розробки правильних сівозмін - складової частини системи землеробства.

Сівозміна – це науково обґрунтований порядок чергування культур в часі і просторі. Вона повинна сприяти безперервному росту родючості ґрунту, раціональному використанню землі, праці і засобів виробництва, виконанню завдань, що ставляться перед господарством.

Сукупність всіх польових, кормових і спеціальних сівозмін утворює систему сівозмін у господарстві.

4.3. Система тваринництва

Система тваринництва - це склад і співвідношення його галузей, а також сукупність технічних, зооветеринарних і організаційно-економічних заходів ведення виробництва, спрямованих на збільшення виробництва продукції тваринництва і підвищення його ефективності.

Схема 6. Система ведення галузей тваринництва

До технічних заходів (елементів) належать тили будівель, споруд для утримання худоби, система машин і механізмів для виконання виробничих процесів, первинної переробки продукції тощо.

Зооветеринарні заходи включають організацію відтворення стада, поліпшення племінних якостей тварин, способи їх утримання, тип годівлі, засоби захисту від хвороб тощо. Ці заходи повинні бути спрямовані на інтенсивне використання тварин, яке передбачає раціональні темпи відтворення стада, економічно вигідні строки господарського використання, оптимальні норми вибракування, високу продуктивність.

До організаційно-економічних заходів відносять обґрунтування спеціалізації тваринництва, структури стада та щільності поголів'я худоби, розмірів ферм і комплексів, розміщення їх на території підприємства, організації та оплати праці, планування розвитку галузей, внутрішньогосподарських і міжгосподарських зв'язків тощо.

У системі тваринництва технічні, зооветеринарні та організаційно - економічні елементи пов'язані між собою, тісно взаємодіють, що дає змогу збільшувати виробництво продукції тваринництва, добиватися підвищення ефективності тваринницьких галузей.

Своєрідність природних і економічних умов по зонах країни і в окремих типах господарств визначають відмінності її галузевій структурі тваринництва, тобто співвідношення різних видів тварин між собою. Воно залежить насамперед від способу і рівня розпитку кормовиробництва (вівці переважають в посушливих районах з великими площами пасовищ, свині - в районах інтенсивного землеробства), забезпеченості господарства робочою силою та інших економічних умов.

У кожній галузі тваринництва відповідно до попиту ринку з одного боку і природних та економічних умов окремих зон і підприємств - з іншого, склалися напрями, що відрізняються за видами і співвідношенням виробленої продукції. У кожному господарстві повинні розвиватися галузі тваринництва з найбільш ефектнішим в даних умовах виробничим напрямом.

Основними критеріями економічної оцінки порід тварин є:

· продуктивність (основна);

· вихід валової продукції і чистого доходу на 1 голову (на 100 голів стада); на 1 га кормової площі; на 1 грн. виробничих затрат;

· вихід продукції на 1 годину або затрати праці на І ц продукції в люд.-год.;

· виробничі затрати на утримання 1 голови (100 голів стада) і собівартість 1 ц продукції;

· рівень рентабельності виробництва.

Оцінка по цих показниках дасть можливість віддати перевагу тій або іншій породі, тому або іншому виробничому напряму тварин.