А що стосується четвертого [закиду], то я кажу, що те, яке саме собою підпорядковується [чомусь] іншому, тобто так, що само собою не входить в [якесь певне] мистецтво без такого підпорядкування, не є атрибутом об’єкта. Проте я [маю на увазі] не те, що підпорядковується випадково, тобто так, що входить в [це] мистецтво на підставі такого підпорядкування, і є таким, що не обов’язково входить само собою й на підставі власного" значення [в те мистецтво], а додається, звичайно, лише для кращого розуміння [чогось] іншого.
Визначення ж і поділ хоч і застосовуються для аргументації, проте і самі собою прислужуються методу пізнання, але не тільки йому. Аргументація сама собою є методом пізнання, але без визначення і поділу сама аргументація не є до\53\статньою. Усі ці три способи пізнання можуть доповнювати один одного, бо після визначення предмета легше можна наводити докази про властивості того самого предмету, і коли я прагну до визначення речі, рідко роблю це без аргументації, хоч для утворення визначення користуюсь не зовсім тією аргументацією, для якої слід користуватись тим самим визначенням, бо це також неможливо. Якщо ж ти скажеш, що ми користуємось визначенням, поділом і аргументацією й для пояснення термінів і суджень, придатність яких для атрибутивних об’єктів ми не припустили, то відповідаю, що ми, звичайно, можемо для пояснення термінів і засновників користуватись цими методами пізнання, але ще не досить чітко визначеними мистецтвом, і мало зрозумілими, в їх природному вигляді, тобто акцидентальними 11. /26/
Діалектика ніколи не розглядала б термінів, якби наперед не поставила собі завдання знайти метод дослідження. Бо якби вона розглядала терміни, не маючи такого плану, то вона була б не діалектикою, але якимсь іншим мистецтвом. Бо коли ти досліджуєш причину, то чому кажуть, що не засоби пізнання призначені для викладу термінів, а навпаки? Або чому не ці, а ті звуться засобами пізнання? Будь ласка, розгляньте дію першої і другої операції (за винятком вчення про визначення і поділ, яке ми також відносимо до другої операції), адже вона спрямована на те, щоб розум не дозволяв помилятись. Визначення ж, поділ і аргументація надають розумові можливість відшукувати і зберігати приховану істину, тому що прагнення не помилятись і додержуватись правильності досягається само собою, але може бути досягнуте як мета, до якої прагнуть. Досягти ж мети прагнуть через неї саму, так як і дію першої і другої операції досліджують через вищезгадані методи пізнання, методи ж ці пізнаються через себе самих.
Також зверни увагу на те, що метод дослідження тут розуміється не так вузько, що означає лише саму аргументацію, але взагалі вказує на метод пізнання невідомого через відоме, отже, тим самим просто є методом пізнання. Тому я називаю його тут і методом дослідження. Бо якщо дехто прагне розуміти під методом дослідження лише аргументацію, то він ухиляється від цього питання. У дійсності ж слід сказати, що не тільки метод дослідження, але весь метод пізнання у цілому є атрибутивним об’єктом логіки. \54\
Розділ восьмий
ДЛЯ ВИВЧЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ІНШИХ НАУК ПРИРОДНА ДІАЛЕКТИКА НЕОБХІДНА, ШТУЧНА Ж — ЛИШЕ ДУЖЕ КОРИСНА
Щодо суперечок, які точаться навколо необхідності логіки для розгляду будь-яких інших наук, що розв’язуються невдало, то про них, за звичаєм, слід коротко дещо сказати. По-перше, просто заявити, що з двох методів один є необхідний у прямому розумінні, не навівши доказів на інший. Наприклад, /27/ бог, який, незалежно від будь-якої іншої речі, необхідно існує сам собою, є необхідним і єдиним, і бога немає, якщо він може не існувати з уваги на заступання якоїсь причини, діючої чи цільової. Під діючою причиною розуміється необхідно те, що при наявності такої причини не може не існувати, подібно до того, як не може не бути дня, коли сонце стоїть над нашим горизонтам. Необхідним же з уваги на цільову причину зветься те, у чому є потреба для досягнення мети, як, наприклад, необхідний корабель для того, щоб переплисти море. Отже, питання полягає у тому, чи логіка є необхідною у цьому другому випадку як якийсь допоміжний засіб досягнення інших знань як мети.
Але знову ця необхідність має подвійний характер. Одна є такою, без якої не можна досягти мети, як їжа для збереження життя. Інша, без якої звичайно можна досягти мети, але не так швидко, в той час як з її допомогою досягається легше, як, наприклад, кінь під час подорожі. І тут виникає питання лише про те, чому логіка є необхідною для інших наук, а не про те, як саме вона може їм прислужитись.
По-друге, слід зазначити, що діалектика звичайно поділяється (наскільки це стосується питання) на природну і штучну. Природною уважається [діалектика], яка є начебто якимсь приходним поштовхом думки, завдяки якому наше мислення без науки і вміння розуміє метод дослідження і застосовує його, хоч він примітивний і важкий. Така діалектика, звичайно, властива неосвіченим людям. Штучна ж є досконалішою і сама є мистецтвом дослідження, або зібранням багатьох розумових знань про метод пізнання, про яке ми тут говорили.
Усвідомивши це, слід зробити перший висновок, що природна діалектика виявляється необхідною для розуміння решти наук, при чому лише вона настільки необхідна, що без неї не можна оволодіти жодною наукою, як у цьому переконує здоровий глузд. Бо коли із засновків виводиться висновок, \55\ необхідно бути певним щодо правильності логічного виведення, оскільки для висновку не досить самої істинності антецедента. Якщо його зв’язок з консеквентом остаточно не доведений, то не буде знання, бо висновок не буде переконливим. Без природної діалектики тут не може бути висновку взагалі, бо якщо знайдеться хтось такий слабоумний, що неспроможний побачити дійсного зв’язку у такій фігурі, як, наприклад, Barbara, /27зв./ то він навіть не зможе схвалити цей висновок.
Друге наше твердження з приводу цього полягає в тому, що лише штучна діалектика виявляється найкориснішою для інших наук. Воїна, очевидно, також необхідна, але до такої міри, що без неї можна одержати будь-які інші знання, хоча й з великими труднощами, за її ж допомогою вони набуваються значно легше.
Отже, у цьому висновку сказано про дві речі. По-перше, що діалектика необхідна для кращого і легшого надбання знань. По-друге, що вона не обов’язково необхідна для [одержання] будь-яких знань. Перше доводиться таким чином. Будь-який майстер краще та зручніше виконає свою роботу, озброєний кращими і зручнішими інструментами, ніж якщо не матиме ніяких, або матиме надто грубі і недосконалі. Але штучна діалектика надає кращі і більш зручні знаряддя пізнання, ніж сама природна діалектика, оскільки мистецтво є надійніший провідник, ніж природа, і не може навіть будь-який великий розум мати стільки спостережень, скільки їх зібрали великі і численні розуми, допомагаючи один одному протягом багатьох віків і так далі. Друге очевидне з першого висновку. Розглянемо, як його можна заперечувати за будьяких обставин.
Отже, проти першої тези закидають таке. * По-перше, ще до винайдення діалектики численні люди стали вченими, бо ще до Зенана Елеата 12, який перший заборонив навчати діалектики, було багато євреїв, і єгиптян, які досягли великих успіхів у математичних науках. По-друге, таким чином жодна наука себе не задовольнить і всі [науки] залежатимуть від діалектики, що здається несправедливим по відношенню до наук. По-третє, тоді діалектику доведеться вивчати раніше всіх інших наук, робитись же повинно навпаки, бо, як вчить Арістотель («Метафізика», кн. II, розд. 1), «при вивченні наук слід почати від легших».
* Закиди проти першої тези.
Діалектика ж є складна наука і має справу з речами далекими від відчуттів. Тому за часів Платона діалектику вивчали після математичних дисциплін. По-четверте, крім того діалектика багато запозичує від метафізи\56\ки, бо визначення пояснює суть, отже, ми спочатку повинні дізнатись, що таке суть, і це пояснює не діалектика, а метафізика. /28/ Під час же аргументації перевага віддається принципам. Так, наприклад, коли дві величини, які окремо дорівнюють третій, рівні між собою, то не можна те саме одночасно стверджувати й заперечувати. Ці твердження належать передовсім до метафізики, отже, метафізика повинна передувати діалектиці, або якщо й діалектика передуватиме метафізиці, то кожна з них передуватиме собі, що є абсурдом.
Проте * на ці закиди відповідатимеш так. На перший скажеш, що можна опанувати численні науки без штучної діалектики, але без природної діалектики цього зробити не можна. Другий [закид] заперечиш, що не є несправедливістю стосовно наук те, що для того, щоб ними займатись, потрібно застосовувати хоча б природну діалектику, подібно до того, як для скульптора не є образою, коли він шукає інструменти, необхідні для творчості. На третій даси відповідь, що за рівних умов і у тому разі, якщо розум не підказує протилежного, слід віддавати перевагу легшому перед труднішим. Коли важче прокладає шлях легшому і робить його ще легшим, то важке повинно передувати легкому. Далі, якщо мовиться про штучну діалектику, то кажи, що вона неминуче є необхідною, що без неї не можна набувати ніяких знань, але що з її допомогою вони легше набуватимуться. Якщо ж. мова йде також про природну діалектику, то заперечуй, що вона складніша інших наук і лише її самої досить для математичних наук. На четвертий [закид] скажеш, що діалектика не пояснює суті, але вчить, що таке пояснення суті і як воно відбувається, і, звичайно, якій науці належить пізнавати суть, але пізнанням невиразним, нерозчленованим, яке намагається застосовувати метафізика навіть для доведення принципових понять, які не слід запозичати у метафізики. Бо вони хоч і властиві метафізиці, проте, оскільки є безпосердньо відомими, легко можуть бути зрозумілими у будь-якій науці без допомоги метафізики.