Потрібна законодавча база з питань діяльності с.-г. ринків, зокрема прийняття законів про ринки основних видів с.-г. продукції та продуктів її переробки. Закон “Про зерно та ринок зерна в Україні” був прийнятий у 2002 році, проте, передбачені у ньому механізми регулювання зернового ринку почали впроваджуватися лише з 2004 року. На мою думку, засади регулювання аграрного ринку з метою підтримки доходів с.-г. виробників доцільно визначити в окремому рамковому законі.
С.-г. підприємства як суб’єкти аграрного ринку неорганізовані і знаходяться під тиском більш сильних і організованих суб’єктів ринку з вищим рівнем монополізму. За таких умов про справедливий розподіл доходів між суб’єктами ринку без державного регулювання не може бути і мови. детально дослідити ситуацію з ціновими співвідношеннями на аграрному ринку допомогла би система цінового моніторингу аграрного ринку. Проте така система досі не створена. Тому необхідно налагодити моніторинг цінових співвідношень в аграрній сфері та їх відповідності рівню реальних витрат основних суб’єктів ринку. На цій основі доцільно здійснювати регулювання відповідних ринків з метою запобігання різкому коливанню цін і недопущення невиправданого зниження доходів населення та підприємницьких структур.
Необхідно обмежити монополізацію окремих суб’єктів ринку с.-г. продукції, а також ринку ресурсів і послуг для сільського господарства з метою забезпечення конкуренції. Програмою розвитку внутрішнього ринку передбачалося також обмеження монополії окремих суб’єктів ринку с.-г. продукції, проте, ці заходи обмежилися перевірками Антимонопольного комітету, що були викликані кризовою ситуацією на ринку зерна у 2003 році.
Хоча і обмежено, але й виробники с.-г. продукції можуть впливати на ситуацію. У виробників відсутня єдина цінова політика, а у трейдерів і інших учасників ринку вона досконало відпрацьована. Частково несправедливий розподіл доходів на аграрному ринку можна виправити шляхом кращого інформування сільгоспвиробників про ситуацію на внутрішньому і зовнішньому ринку.
Ще один резерв – це удосконалення маркетингової стратегії сільгосппідприємств. Посилити позиції сільгоспвиробників на ринку могло би створення ними маркетингових кооперативів. Як правило, ринкова кон’юнктура ними не вивчається і за межі свого району (у крайньому разі, сусіднього) сільгосппродукція не вивозиться. Натомість основними мотивами вибору каналів збуту продукції є передоплата з боку продавця, попередня домовленість, зручність збуту (в умовах відсутності у виробників транспортних засобів, а іноді і збиральної техніки продукція збувається прямо з поля). У результаті з року в рік продукція продається одним і тим самим трейдерам, елеваторам, переробникам.
2. Державне сприяння розкриттю експортного потенціалу зернових господарств
Сільськогосподарське виробництво порівняно з промисловими галузями є особливим видом діяльності, оскільки знаходиться під впливом природно-кліматичних умов; зовнішнього середовища, що характеризується високим ступенем монополізації галузей-партнерів аграрного сектору; різких коливань цін на ринку; низької привабливості інвестування аграрного сектору через специфіку відтворювального процесу і ризикованість, притаманних лише цій галузі. Тому сільське господарство в умовах ринку потребує ефективного державного регулювання і державної підтримки.
У процесі державного регулювання зернового господарства, як провідної галузі сільськогосподарського виробництва, повинна здійснюватися економічна підтримка аграрних підприємств з тим, щоб вони при нормальному господарюванні мали необхідний рівень дохідності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, а також були матеріально зацікавленими вести сільськогосподарське виробництво в такому обсязі і асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.
Напрямами державної підтримки галузі в період трансформації економіки мають бути: цінова політика, оподаткування, бюджетна підтримка, кредитне забезпечення, митно-тарифне регулювання, сприяння розвитку страхування, гарантії Уряду щодо інвестування зарубіжними установами.
Україна як традиційна аграрна держава не повинна знижувати зернове виробництво до рівня самозабезпечення, а навпаки – нарощувати експортний потенціал.
Часи, коли Україна була житницею Європи й іншого близького зарубіжжя, дано минули – на світовому ринку зерна ведеться жорстка конкурентна боротьба, у якій в даний час лідирують США, Аргентина, Австрія і країни Євросоюзу.
Світова торгівля зерновими усе більше нагадує театр військових дій. Помимо традиційної “зброї” – ціни і якості, в хід йде і більш потужна “артилерія”. З боку ЄС – дотирування місцевих сільгоспвиробників (що дозволяє утримувати внутрішні ціни) і експортні субсидії, а також жорсткі обмеження імпорту. З боку США – спеціальні держпрограмні пільгові кредити, що пропонуються країнам-імпортерам для закупівлі американського зерна.
Крім того, інтереси найкрупніших країн-експортерів на світовому рівні активно лобіюють багаточисельні асоціації і об’єднання, які досить часто являють собою ефективний симбіоз державних і приватних структур.
Україна поки що скромно стоїть в стороні від усіх цих процесів, і кожний рік такого “простою” загрожує їй втратою визначеної частки зовнішніх ринків зерна.
Чітка і ефективна система заходів щодо організації зернового ринку повинна забезпечити країні одне з пріоритетних місць у світовому товарообігу зерна, не говорячи про гарантоване стабільне забезпечення власних потреб.
Сучасна українська модель державного регулювання зернового ринку характеризується фрагментарністю, відсутністю достатньої системності у підходах при здійснені державою своїх функцій, які об’єктивно мають визначатися пріоритетними цілями та стратегічними завданнями галузі. Варто погодитися з думкою, що криза зернового господарства це, перш за все, криза державного регулювання цієї сфери економіки.
Сьогодні в Україні необхідно здійснювати процес розробки та впровадження нових підходів у політиці державного регулювання ринку зерна. Для переходу до регульованого сільськогосподарського ринку вплив держави має здійснюватися через підтримку пропозиції і споживання попиту (місткості ринку), цінову підтримку стратегічно важливих видів продукції, пільгове кредитування виробництва окремих видів продукції, бюджетну підтримку експорту, митно-тарифне регулювання. При цьому державне регулювання має органічно доповнювати процеси ринкової самоорганізації, перебувати з ними у динамічній рівновазі, як дві складові єдиного економічного механізму.
У загальному вигляді відновлення й розвиток зернового господарства та ринку зерна, на мою думку, повинно лежати у площині реформ, суть яких викладено у таблиці 1.
Таблиця 1 - Суть і напрямки реформи зернового господарства і ринку зерна в Україні
| Блоки реформи | Напрями і зміст реформи |
| 1.Формування економічної платформи реформи | - визначення власника землі, майна та праці;- побудова на основі власності виробничих відносин;- формування організаційно-правових структур ринкового типу;- створення інфраструктури ринку. |
| 2. Побудова ринкового за змістом економічного механізму | - формування цінового механізму;- створення сприятливої фінансової та кредитної політики;- побудова адекватної ринковій економіці системи управління. |
| 3.Наповнення повним змістом конструкційної схеми економічної реформи | - впровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій;- інтенсифікація і розв’язання проблем матеріально-технічного постачання;- кооперація, спеціалізація та інтеграція виробництва;- кадрове забезпечення;- розв’язання соціальних проблем. |
| 4.Законодавче забезпечення здійснення аграрної реформи | - прийняття законодавчих актів загального призначення по основних параметрах проведення реформ і економічної діяльності;- у розвиток рамкових законів прийняття законів прямої дії. |
Стосовно земельної реформи, то тут прослідковуються негативні явища, що загрожують повному провалу останньої.
28 лютого Президент підписав Закон “Про внесення змін у Земельний кодекс”. Нововведення наголошують, що всі угоди (у тому числі довіреності), закладені під час дії заборони на відчуження ділянок для товарного виробництва й паїв, а також у частині передачі прав на їх відчуження, у майбутньому вважаються недійсними з моменту їх укладання. Іншими словами, прийнятий Закон дозволяє заперечувати угоди, пов’язані із землею с.-г. призначення, які укладені в період дії мораторію (з 2001р. в Україні діє мораторій на відчуження більшої частини землі с.-г. призначення. У жовтні 2004р. заборону було продовжено ще на два роки).
На сьогоднішній день в обхід мораторію проводяться щорічно десятки тисяч угод по всій країні. І мова тут іде не тільки про ділянки під індивідуальне будівництво навколо великих міст – землі сільгосппризначення різними шляхами купувались і під промислові об’єкти, котеджні поселення, торгові центри і т.д.
Таке статус-кво у земельних відносинах встановила сама держава. Виконання даного закону може стати болючим для обох сторін – і селян, і потенційних покупців. По таким угодам багато селян вже отримали кошти за свою землю. Бували такі випадки, коли селянам виплачували всю вартість землі, а не просто завдаток. Вони ж писали розписку – мовляв, якщо після зняття мораторію вони не продадуть землю, то зобов’язуються повернути ці кошти. Розуміється, гроші у селян довго не затримуються, і повернути їх зараз – достатньо серйозна проблема.