Обмеження обсягу відшкодування страхових виплат за збитки, які є безпосередніми наслідками страхових подій, зовсім не зумовлює того, що втрачені користі не є страхувальними у сфері вже діючих відносин по страхуванню майна. Безумовно, майбутні користі, втрачені страхувальником з приводу настання страхових випадків, у більшості випадків не можуть бути віднесені до безпосереднього наслідку даного ризику, тобто до збитку у тому значенні, як його визначає діюче страхове право. Таке вирішення, тобто з’ясування питання про те, чи страхове відшкодування повинно, чи не повинно охоплювати збитки відповідно до принципу «lucrum cessans», найбільш повно як з теоретичного, так і з практичного боку можна пояснити на основі так званої»теорії локалізованого(обмеженого за місцем і об’єктом)збитку». У сфері страхових відносин її вперше застосував професор Вітольд Варкалло. Аналізуючи відносини у сфері страхування майна, він виходив з положення, згідно з яким метою страхового відшкодування є не відшкодування усього збитку, а лише компенсація реально втрачених цінностей. На його думку, відшкодуванню підлягає лише така предметна шкода, яка обмежена переліком та певними параметрами конкретних речей і місцем їх розміщення. Отже, завдяки тому, що шкода є злокалізованою за місцем розташування пошкоджених речей, вона стає очевидною. Відповідно компенсації не підлягають збитки, визначені як втрачена користь, які виникли внаслідок настання страхового випадку. При цьому не йдеться про збитки у розумінні загального цивільного права, коли втрата може стосуватися усього майна пошкодованої особи, його елементів майнового характеру у фізичному та юридичному значенні(в частині активів та пасивів).
Проілюструвати наведену вище казуїстику можна хоч би на прикладі сучасної методики страхування транспортних засобів – «авто-каско». Відшкодування, що виникає на основі цього страхування, як відомо, охоплює лише відшкодування реально існуючої втраченої вартості (рефундації), яка заздалегідь визначена і обмежена страховою сумою та оцінкою застрахованого засобу транспорту. Відшкодування у даному випадку не охоплює втраченої користі, яка б випливала з неможливості тимчасового користування пошкодженим засобом транспорту протягом часу його відновлення. За діючим нині положенням міжнародного права лише у системі страхування цивільної відповідальності «Зелена картка», втрачена у таких випадках користь, вже підлягає обов’язковому відшкодуванню. Тобто у випадку пошкодження автотранспортного засобу його власник має право на відшкодування коштів, затрачених ним на винайм іншого автомобіля. Подібним прикладом страхування втраченої користі є страхування вантажів, при втраті або пошкодженні яких під час транспортування власник отримує вартість, зазначену у фактурах, товарно-транспортних накладних, до яких внесена також маржа прибутку. Також при транспортуванні товарів на умовах СІФ продавець товару отримує право не лише на відшкодування товару, а й на відшкодування прибутку, який став елементом ціни»франко-станція призначення»,бо у цьому випадку майнове право, а не лише сам об’єкт пересилки є предметом страхування і відшкодування. З часу відправлення застрахованого товару прибуток юридично вже стає набутим (заробленим) продавцем товару.
Теорія локалізованого збитку обґрунтовує предметне обмеження страхового відшкодування, тобто обмеження відповідальності страхового закладу. Страхова установа відповідає винятково за певні речі або тільки за окремі складники застрахованого майна. Підстава такого обмеження відповідальності, на думку В. Варкалло, має давню правову традицію. Законодавче підтвердження наведеної тези про те, що страхове відшкодування охоплює лише поточні речові збитки можна знайти також у контексті так званого принципу відшкодування(відшкодування тільки в межах реально завданих збитків). Відповідно до змісту цього принципу страхове відшкодування не може перевищувати обсягу прямого збитку. У зв’язку з цим часто звертається увага на неточність такої правової норми, адже якщо взяти до уваги статтю 9 (абзац 17) Закону України»Про внесення змін до Закону України «Про страхування», то зауважимо, що зміст названої статті такий «Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. Коли ж страхова сума досягне певної частки вартості застрахованого об’єкта, то максимальне страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування». Ця стаття вводить у господарський обіг два важливі поняття, суттєвих при визначенні вартості відшкодування:»страхова сума»і»вартість застрахованого об’єкта»,а також кількісне співвідношення між ними. Правилом є, що страхова сума ніколи не повинна перевищувати вартості застрахованого об’єкта (страхової оцінки). Страхова сума визнається найвищою межею обсягу страхового відшкодування, що і становить основний результат страхового підстави відшкодування. Якщо ситуація складається інакше, то у тому випадку будемо мати справу із надстрахуванням.
Над страхування навіть якщо і деколи виникне, то усе ж воно не повинне бути підставою для збагачення страхувальника. Таке твердження є стрижнем однієї з головних загальновизнаних підстав страхування, що початково виникла у німецькому праві, отримавши назву «BereicherungsverbotdesVersicherten» (заборона збагатитися страхувальникові). Ця підстава передбачає, що навіть якщо в окремих випадках страхова сума перевищить страхову оцінку, то усе ж найвищою межею відшкодування повинна бути реальна(відновлювальна)вартість застрахованого об’єкта. Застосування такої підстави мало місце у багатьох країнах, де вона вводилася у різні періоди. Так, страхування будівель у новій відновлювальній вартості спочатку було введене у 1929р. у Німеччині, а пізніше – в Австрії. Учасники дискусій з цього питання відзначали тоді як позитивні, так і негативні риси такого страхування –а саме: з одного боку, те, що воно забезпечувало високу ефективність реального відтворення знищеного майна, а з іншого – створювало неконтрольовані можливості генерування власниками застрахованого майна високого суб’єктивного ризику та зловживань з їх боку, що ставало на перешкоді широкому застосуванню цієї концепції страхового захисту на страховому ринку. Навіть тепер німецькі страхувальники отримують право на страхове відшкодування в обсязі відновлювальної вартості тільки у тому випадку, коли вони зобов’язуються протягом трьох років відновити знищену будівлю на тому ж самому місці та придбати знищені речі того ж виду і якості. Замість знищених рухомих речей не обов’язково купувати такі ж самі, страхувальникові досить придбати такі робочі машини і механізми, які будуть виконувати ті ж виробничі завдання, що виконувалися до страхового випадку.
Отже, з проведеного аналізу діючого українського цивільного права та зарубіжного досвіду можна зробити висновок, що прийняття страховиками відповідальності в обсязі відновлювальної вартості застрахованих об’єктів має право на існування і практичне застосування.
Виходячи з аналізу страхових правовідносин та зроблених на його основі висновків, виникає чергове запитання. Тобто, коли стверджуємо, що страхове відшкодування обмежене вартістю об’єкта страхування, то чи також вважаємо, що воно не охоплює майбутніх збитків? Відповіддю на це запитання буде з’ясування порядку, згідно з яким діюче сучасне страхове право визначає страхову вартість(оцінку). Частково її теж знаходимо у статті 250 «Страхова сума» Кодексу торговельного мореплавства України, яка стверджує, що страховою вартістю є «вартість застрахованого інтересу». Аналогічним чином вартість предмета страхування визначає польське законодавство. З цього виникає, як вважає професор Ковалевський, загальне правило, згідно з яким страхове відшкодування (якщо у договорі не визначається інакше) обмежується до звичайної вартості застрахованого майна. У фаховій зарубіжній літературі також повсюдно прийняте положення, що так звана звичайна вартість речі або майна не охоплює втраченої користі. Втрачена користь може бути самостійним об’єктом страхування.
Твердження того, що страхове відшкодування має обмежений характер і охоплює лише збитки у характері «damnum emergens», не може бути аргументом у вирішенні питання про нестрахувальність втраченої користі та інших посередніх втрат. Страховий ринок, який не в змозі забезпечити страховий захист суб’єктам господарювання перед цими видами ризиків, буде вважатися нерозвинутим ринком.
Страхування втраченої користі вже здійснюється і на українському страховому ринку. Можливості такого страхування виникають на підставі положень Кодексу торговельного мореплавства України, а також торговельного законодавства. З точки зору застосування страхової техніки у цьому виді страхових правовідносин можуть прийматися наступні два варіанти вирішення:
1)Розширення стандартного змісту угоди про страхування майна;
2)Укладення окремої угоди про страхування даного виду посередніх збитків(у тому числі і страхування втраченого прибутку).
Прикладом першого вирішення може бути вже згадуване страхування цивільної відповідальності у системі «Зелена картка» тих збитків, яких пошкодований міг зазнати за час простою у своїй діяльності. Дещо більшого поширення набуло друге вирішення. Прикладом цього може бути страхування кредиту (внутрішнього чи експортного) разом із відсотками, які належало заплатити позичальником своєму кредиторові. Згідно з поширеними умовами страхування у випадку неповернення кредиту позичальник втрачає не лише суму позиченого капіталу, а й свій очікуваний прибуток, закладений у відсотки. Таке страхування є можливим лише на підставі окремої чіткої угоди про страхування, оскільки «втрачена користь»у цих випадках виходить на роль окремого предмета страхування. Найтиповішим і завершеним видом страхування втраченої користі є страхування ризику втрати прибутку, який на українському страховому ринку пропонує багато страхових установ у різних варіантах –від лаконічних умов страхування прибутку до обширного визначення фінансових збитків, пов’язаних з простоюванням виробництва. Зокрема, НАСК «Оранта» пропонує Правила добровільного страхування ризику втрати прибутку, затверджені 14жовтня 1997р. У протилежності до умов страхування НАСК «Оранта» акціонерна страхова компанія «Зручність» пропонує більш розширене трактування цього виду страхування – Правила страхування фінансових ризиків (страхування на випадок фінансових збитків страхувальника, пов’язаних з непередбаченим простоєм виробництва внаслідок поломки обладнання, виробничих машин, агрегатів, автотранспорту, раптово незапланованого, без попередження, відключення енергопостачання та водопостачання тощо). Виходячи з визначення страхування, закладеного у Законі України»Про внесення змін до Закону України «Про страхування» Об’єкт страхування повинен визначатися ширше –на рівні майнових інтересів, подібно як його тепер ідентифікують російські дослідники: об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’язані з зупиненням або перервою виробничого процесу.