20 листопада 1916 року вийшов перший номер журналу "Промінь". Це був тижневик літератури, науки, мистецтва й громадського життя. Серед співробітників "Променя" – Олександр Лотоцький, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Олександр Олесь, Павло Тичина, Григорій Чупринка. Під дахом одного журналу збиралися майбутні провідники української революції, а от у звичайному, повсякденному житті взаємного порозуміння вистачало не завжди. Непростими були й стосунки Грушевського та Винниченка.
23 лютого 1917 року (8 березня за новим стилем) петроградські робітники оголосили страйк. Солдати відмовилися стріляти в людей і перейшли на бік робітників. Вулиці російської столиці наповнилися демонстрантами. Микола IIзрікся престолу, уряд розбігся, жандарми поховалися.
Царський режим розпався. У країні почалося безладдя.
У Києві 17 березня 1917 року створено Українську Центральну Раду. Головою її став Михайло Грушевський. Винниченко – заступник Голови Центральної Ради. Саме йому доручено було оголосити учасникам Військового з'їзду І Універсал, яким проголошувалася автономія України.
Обставини, проте, складалися несприятливо для Центральної Ради. Млява, невиразна політика призвела до втрати довір'я мас; зсередини Центральну Раду руйнували ідейні конфлікти між лідерами. Настали, як писав літератор і громадський діяч Сергій Єфремов, "божевільні події божевільного часу".
Володимир Винниченко у 1918 році склав повноваження як Голова Генерального Секретаріату. Його діяльність на цьому державному посту сповнена була тяжких суперечностей. Після поразки УНР Винниченка мучать тяжкі сумніви щодо правильності політики Центральної Ради і Директорії Він постійно перебуває мовби в подвійному колі. Визволення соціальне – і національне; ідея соціалістична – й ідея національна, – ось дві зірки, що вели його за собою. Винниченко прагнув поєднати, примирити одне з другим, і.опинявся між двох сил, здобуваючи все більше ворогів як в одному, так і в другому таборі.
У травні 1920 р. Винниченко зважився на відчайдушний крок: прагнучи вбрати більшовизм в українську одежу, він поїхав на переговори до Москви, а потім до Харкова. Переговори скінчилися нічим, і у вересні 1920 р. Винниченко, долаючи труднощі, знову виїхав за кордон, тепер уже назавжди.
Після повернення Винниченка за кордон і кількох його різких виступів проти практики більшовизму Vз'їзд Рад у Харкові оголошує його "поза законом" і "ворогом народу". Сам же Винниченко з дружиною оселяється в Німеччині, під Берліном. Разом з Микитою Шаповалом береться за видання журналу "Нова Україна". Виношує ідею створення "Українфільму" і навіть умовляє М. Грушевського, який тоді жив у Відні, написати сценарій для кінофільму "Запорожці". Листується навіть з молодими письменниками радянської України – Григорієм Косинкою, Валеріаном Підмогильним, Олексою Слісаренком. Там, на Україні, його твори ще охоче друкують. У 20-х роках . кооперативне видавництво "Рух" видало навіть 24-томне зібрання творів Винниченка!
У Німеччині з-під пера письменника з'являються нові твори – повість "На той бік", у якій він осмислює гіркі уроки української революції, соціально-утопічний роман "Сонячна машина". Протягом 20-х років п'єси Винниченка широко ставляться на сценах європейських театрів. За його драмою "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" у Німеччині знімають кінофільм "Чорна Пантера", який користується успіхом.
В лютому 1925 р. Володимир Кирилович і Розалія Яківна переїхали до Парижа. Винниченка все більше захоплюють проекти влаштування життя на началах гармонії. Він пише трактати "Щастя" і "Листи до юнака", в яких обґрунтовує принципи простоти й природності людського життя.
Зрештою, Винниченко знаходить на березі Середземного моря, за тисячу кілометрів від Парижа, напівзруйновану ферму, купує її і в жовтні 1934 року переїздить з Розалією Яківною на нове місце.
17 років у Мужені, в "Закутку"' (так письменник назвав свою садибу), – особлива доба в його долі. Все болючіше відчувається ізольованість і покинутість. Настає рішуча переоцінка суспільних, моральних і політичних цінностей. Винниченко зневіряється в можливості хірургічним способом змінити суспільні стосунки і наблизити людей до щастя. Революції залишають в історії людства кривавий слід. Протистояння ж між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом набуває таких форм, що це починає загрожувати знищенням самої цивілізації. Як вийти з цього глухого кута? Це головне питання, над яким роздумував муженський самітник і дивак Володимир Винниченко. Шукаючи відповіді, він вибудовував свої проекти майбутнього гармонійного життя. "Найкращою дитиною своєю" називав Винниченко велику, в двох томах, філософсько-етичну працю "Конкордизм" (конкорд – по-французьки означає "злагода", "примирення").
Ідеї конкордизму пронизують твори, написані в Мужені: щоб примирити дві ворогуючі системи, Винниченко висуває принцип колектократії, тобто кооперування, при якому всі працюючі на тому чи іншому підприємстві є одночасно співвласниками його.
Коли почалася друга світова війна, ідеолог III рейху Альфред Розенберг пропонував Винниченку утворити на Україні маріонетковий уряд на зразок уряду Квіслінга в Норвегії. Винниченко відмовився. Відмова коштувала кількох тижнів концтабору.
Втіхою для Винниченка стало малярство. Він освоював досвід європейського модернізму, захоплювався Пікассо, який довгий час мешкав тут же, у Мужені, Браком і Матісом. Час від часу до "Закутка" навідувалися художники Микола Глущенко з дружиною, Олександр Архипенко, Михайло Жук, Сергій Мако. Малярська спадщина Винниченка загалом складає близько сотні робіт. Палітри і пензля він не покидав до самої смерті.
6 березня 1951 року Володимира Кириловича Винниченка не стало. Величезний його архів невдовзі було перевезено з Мужена до США, де він і зберігається досі в Колумбійському
Володимир Винниченко дебютував у літературі зовсім молодим. Перші його твори, які збереглися, – поема "Повія" та оповідання "Народний діяч". Проте заявив про себе письменник оповіданням "Сила і краса"; з нього, власне, й починається літературна біографія В. Винниченка (згодом воно прибирає нову назву "Краса і сила").
Рання проза Володимира Винниченка докладно розглянута в статтях І. Франка та Лесі Українки. Тут же варто наголосити на тих рисах, які привертали до оповідань і повістей молодого письменника посилену увагу тодішнього читача.
По-перше, надзвичайно широкий і точний соціологічний "зріз" українського суспільства, показаний спостережливим автором з акцентами на різких соціальних контрастах. (В одному з видань 20-х років оповідання В. Винниченка так і групували: "Діти", "Наймити-заробітчани", "Солдатчина", "1905 рік", "Тернистим шляхом", "Національне питання").
По-друге, В. Винниченко, маючи перед очима досвід покоління "Молодої України", перейнятої ідеєю європеїзму, свідомо відштовхувався від старосвітської манери письма. І кажучи словами М. Зерова, ранні "соковиті побутові повісті" самого Винниченка теж написані "трохи на старий лад", все ж вони містили в собі запас новизни, – може, не стільки ще в арсеналі художніх засобів,скільки в самому підході до зображення села, підході, вільному від досить поширеної тоді розчуленості й етнографізму.
Не дивно, що Лесі Українці так сподобалася повість "Голота": вона побачила в цьому творі підтвердження своїх думок про новоромантизм з його ідеєю самоцінності кожної людської особистості. Приблизно з 1907 року у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий, період. На зміну "соковито побутовим (точніше було б сказати – соціально-психологічним) повістям" приходить, як писав Микола Зеров, "імпресіоністична новела та роман з психологічним завданням, запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі". Причому цей новий шлях був "ширший принадніший", як видавалося самому письменникові, – небезпечний та непевний, як видавалося тогочасній критиці". Поштовх дискусіям про "нового" Винниченка дали такі його твори, як оповідання "Момент" та п'єси "Дисгармонія" і "Щаблі життя".
Як і багато інтелігентів початку століття, В. Винниченко активно включався в дискусії про "нову мораль", яка має прийти на зміну старій, "буржуазній". У суперечках його героїв неважко помітити початки тих масштабних полемік, які кипітимуть пізніше, вже за часів "соціалістичного будівництва". Скажімо – про шлюб, кохання, загалом стосунки чоловіка й жінки.
Крім того, творчість В. Винниченка періоду "ганебного десятиліття" важко уявити поза його "діалогом" з ідеями Фрідріха Ніцше – філософа, чий вплив на уявлення й настрої європейської (в тому числі української, російської) інтелігенції був надзвичайно сильним. Трактат про Заратустру Винниченко перекладав – в архіві збереглися три товсті зошити з його тлумачною версією "Так промовляв Заратустра". Парафрази з Ніцше є в романі "Хочу". Очевидно, Винниченкові виявився близьким пафос заперечення філістерської моралі і переоцінки, цінностей, що його він знайшов у німецького філософа, а також ідея духовного аристократизму, схиляння Ніцше перед сильною, вільною від умовностей, особистістю.