Портрет перших стиляг кінця 40х частково дійшов до нас завдяки нарисам сатириків: «В дверях з’явився юнак. Він мав дивно безглуздий вигляд: спина куртки яскраво помаранчева, а рукава та поли зелені; таких широких штанів канарейково-горохового кольору я не бачив навіть в роки знаменитого кльошу; черевики ж на ньому являли собою хитромудру комбінацію із чорного лаку та червоної замші. Юнак сперся об косяк дверей і якимось на рідкість розв’язним рухом закинув праву ногу на ліву, після чого з’явились шкарпетки, які сліпили очі, до того вони були яскраві..».
В цьому описі цікава не тільки мода, але й пластика стиляги: «на рідкість розв’язні рухи» були ретельно продуманими та невипадковими. Стиляги тілесно оформлювали себе як люди вигадливі, навмисно манірні. Їх нові жести: закинута назад голова, зарозумілий погляд зверху вниз на оточуючих, особлива «розгвинчена» хода – свідчили про приналежність до богеми. Схожі прийоми застосовували і денді ХІХ століття, навмисно розтягуючи слова і тренуючись повільно ходити. І, звичайно, пластика в деякій мірі диктувалась костюмом: «Небувалий одяг змушував по-іншому рухатись, інакше танцювати. Скоріш за все в музиці, в нових ритмах ховалась потреба інакше одягнутись, якось позначити себе», - зазначає Р.М. Кірсанова.
Щодо власне одягу, то він не був сліпо скопійований з американського зразку. В перші роки існування даного феномену, зовнішній вигляд стиляги був скоріш карикатурним – широкі яскраві штани, мішкуватий піджак, капелюх із широкими крисами, немислимих кольорів шкарпетки, горезвісна краватка «пожар в джунглях». Пізніше зовнішній вигляд стиляги перетерпів значних змін: з’явились знамениті брюки-дудочки, збитий «кок» на голові, елегантний піджак з широкими плечима, вузька краватка «оселедець», яка зав’язувалась на мікроскопічний вузол, парасолька-тростинка. Актуальними у стиляг вважались светри «з оленями», в наслідування героям фільмів «Серенада Сонячної Долини» и «Дівчина моєї мрії». В якості взуття в середовищі стиляг вітались гостроносі черевики на високій каучуковій підошві (так звана «манна каша»). Літом мали велику популярність яскраві сорочки в «гавайському стилі» - різнобарвні, з квітковими та іншими малюнками. Таким чином образ стиляги еволюціонував від епатажу до елегантності.
Особливим щастям також вважалось мати строгий, але вишуканий костюм, наприклад, з тонкої англійської вовни. І, звичайно, пальто – предмет гордості денді епохи відлиги. Тут все залежало від фантазії та удачі. Один з модників тодішнього Невського згадував як він чудом купив «для рекламного броска» швейцарське, до щиколоток пальто небесно-блакитного кольору. Весною та восени стиляги носили плащі, які найчастіше шили самі з брезенту. «Багато з цих речей робились ціною неймовірних зусиль – це був так званий «самострок»: брюки шились з того ж наметового брезенту, підошви з мікропорки замовлялись в майстернях з ремонту взуття, дещо поступало з братських соціалістичних країн: «драконячі» краватки – з Китаю, гавайські сорочки – з Куби». Модники купляли західні тканини в комісійних магазинах і замовляли костюми та плащі приватним портним, деякі з яких були віртуозними новаторами. В кінці 50х з’явились перші фарцовщики. Більшість з них були підпільними комерсантами. Але і деякі стиляги почали «утюжити» іноземців з метою отримати жадані «фірмові» речі.
Для дівчини, щоб бути відомою як стиляга, було достатньо яскраво фарбуватись і носити зачіску «вінець миру» (навколо голови завивали волосся й укладали в формі вінця). Особливим шиком вважались вузькі спідниці, що тісно обтягали стегна. Копіюючи фасони з соціалістичних або прибалтійських модних журналів, вони носили спідниці з розрізами, жіночі брюки, шовкові блузи з квітами, черевики з подовженими носами. Однак «стиляжні» дівчата не сформували чіткого стилю. Щонайменше відхилення від стандарту і присутність «нерадянської» деталі в одягу – цього було достатньо, щоб дівчину затаврували в якості стиляги і «проробили» на комсомольському зібранні. Навіть спроби дотримуватись дієти заради хорошої фігури вже вважались чимось підозрілим, тим, що порушує соціалістичні принципи «скромності», «простоти», «почуття міри». Так писали про жінок-стиляг тодішні ревнителі «хорошого тону»: «По-модному виснажено-худа, бліда, на стомленому обличчі її темні очі тонули в густій чорній тіні. Пишне волосся було збите високо вверх. Сукня – в матово-чорних розводах, також наче прокреслених тушшю… Повіяло від цієї жінки, ніби тільки-но перенесеній з картинки західного журналу, смородом того гниючого світу, де людина не вміє поважати людину. Ні, ця бридка манера розмальовувати обличчя не підходить нашим життєрадісним, прямодушним, чесним, хорошим жінкам!».
В середовищі стиляг були популярні своєрідні предмети розкоші – трофейні запальнички та портсигари, американські гральні карти з напівголими дівчатами в стилі pin-up, не розповсюджені в той час авторучки.
Звичайно, в цілому ансамбль одягу радянських стиляг відрізнявся великою мірою еклектики, його можна порівняти з іншими варіантами альтернативної моди, популярної в той час на Заході. Очевидна паралель – костюм англійських «тедді»: на початку 50х років в Англії з’явились teddy boys – юнаки з околиць південного Лондону, що почали носити вузькі брюки, краватки-метелики і подовжені піджаки з оксамитовими обшлагами, замшеві туфлі на товстій підошві. Волосся над лобом укладалось в «кок», обличчя обрамлялось бакенбардами. Ідолом тедді був британський монарх Едуард VII, що мав репутацію завзятого денді. Отже, трохи перебільшуючи вишуканий неоедвардіанський стиль, ці молоді люди з міських околиць грали в джентльменів, розбавляючи свій пародійний ансамбль американізмами. Англійська буржуазна публіка була не в захваті від поведінки тедді (іноді досить асоціальної), хоча потім їх стиль став впізнаваємою класикою вуличної моди і в наступні десятиріччя не раз повертався знову.
Аналогічні молодіжні рухи розвивались в 50ті і на інших континентах: в Австралії в центрі уваги були Bodgies – попередники сучасних байкарів. Вони носили брюки-дудочки і чорні шкіряні куртки, а їх подруги Widgies висвітлювали волосся, робили високі начіси, хизувались вузькими спідницями. Не відставали і японські модники Tayozoku – зовсім як радянські стиляги вони захоплювались брюками-дудочками, гавайськими сорочками і чорними окулярами. Проголошуючи «культ сонця», вони виражали в своєму костюмі програмну праздність, курортну розслабленість на відміну від трудових буднів нудного дорослого світу. Очевидно, строката несерйозність гавайських сорочок і краваток з мавпами спрацьовувала як провокація зі схожими мотивами і в радянському союзі.
Загальне, що споріднює різні національні варіанти альтернативної молодіжної моди 50х років – поєднання високого і низького стилю, іронія і нонконформізм: якщо смокінг, то рожевий і з сомбреро, якщо швейцарське пальто, то блакитне і зі стетсонівським капелюхом. Це були спроби ігрового смаку, весела війна проти закам’янілих стереотипів.
До зовнішніх проявів субкультури стиляг також відносилась і музика, що користувалась популярністю в цьому середовищі. В кінці 1940х – на початку 1950х в середовищі стиляг актуальною вважалась музика оркестра Гленна Міллера, не дивлячись на те, що цей музикальний колектив вже припинив своє існування: Міллер загинув (по іншим даним – пропав без вісти) в 1944 році. Пісня з кінострічки «Серенада Сонячної Долини», під назвою «The Chatanooga Choo-Choo» стала своєрідним гімном стиляг:
Pardon me, boy Is that the Chatanooga Choo-Choo Track twenty nine, Boy, you can give me a shine. Якщо розглядати це з психологічної точки зору (хоча на мою думку це порівняння є надто надуманим), образ потягу, що їде в невідому і недоступну Чаттанугу, став для стиляг основним ескапістським символом, що дозволяв хоча б подумки «поїхати» в таку бажану для них Америку. Також були дуже популярними композиції Бенні Гудмена і Дюка Веллінгтона, німецькі фокстроти і танго (в тому числі у виконанні Маріки Рекк і Лале Андерсон). В цілому ж, стиляги тяжіли до джазової музики: багато з них були знайомі з джазменами або самі грали на різноманітних музичних інструментах. Коли на Заході постала мода на рок-н-ролл, стиляги сприйняли і цю музику і танець. Популярні композиції Білла Хейлі (особливо “Rock around the clock”), Елвіса Преслі, Чака Беррі, Літтл Ричарда, Бадді Холлі. Однак грампластинки з записами модних виконавців в СРСР були рідкістю. У зв\'язку з цим дефіцитом став популярним «рок на кістках», про який вже було сказано раніше – записи виконувались на рентгенівських знімках (існувала ще одна неформальна назва таких «пластинок» - «скелет моєї бабусі»). Тільки з появою магнітофонів на ринку товарів «рок на кістках» втратив свою актуальність.
Один з найвідоміших російських джазменів (в минулому – стиляга) Олексій Козлов в своїй автобіографічній книзі «Козел на саксі» наступним чином описує ситуацію: «Контролювалось все: одяг і зачіски, манери і те, як танцюють. Це була дивна суміш концтабору з першим балом Наташі Ростової. Танці, стверджені в РОНО, та й манери були з минулого століття – падекатр, падепатинер, падеграс, полька, вальс. Фокстрот або танго були не те щоб забороненими, але не рекомендованими. Їх дозволяли іноді заводити один раз за вечір, але не завжди, все залежало від думки та настрою присутнього директора школи або старшого піонервожатого. При цьому дивились, щоб ніяких там спроб танцювати фокстрот «стилем» не було. Як тільки хто-небудь з учнів робив щось не так, в радіорубки миттєво подавався сигнал, пластинку знімали і далі нічого крім бальних танців вже не ставили».