Нерівномірність поступу цивілізації в різних кутках Землі робить зі світового фольклору кінця XX ст. картину доволі строкату: коли в країнах Західної Європи спостерігаємо тільки бліді залишки колишньої усної творчості, то у деяких народів та племен Африки, Південної Америки, в аборигенів Австралії вона у фазі розквіту. Це тепер. В історичній же перспективі, по-перше, виявляються великі подібності у структурі фольклору всіх народів світу, а по-друге, проясняються деякі причини згаданої строкатості.
Як з’ясували дослідження істориків культури, усім фольклорам світу притаманна певна сукупність жанрів. У фольклористиці жанр – це тип словесної (часто також музичної) форми, усталеної в народному побуті та пов’язаної з повторенням певних змістових елементів. Отже, виявилося, що такі найпоширеніші в світі та водночас спільні жанри – це міф, обрядова пісня, казка, прислів’я.
У найбільш загальному значенні міф – це фантастична оповідь про творення світу й людей, про богів і "культурних героїв" (таких, як Прометей у давніх греків); сказане у ньому вважається правдивим. Сучасні українці не зберегли міфів у чистому вигляді, лише їхні сліди – у обрядовому фольклорі, головним чином (про стосунок до міфології українських міфологічних легенд – див.: 5.4). Казка розповідає про пригоди людей та тварин, котрі, як правило, вважаються за вигадку, у більшості народів вона має функцію розважальну (отже, естетичну), відзначається чітко структурованою формою. Обрядова пісня, що супроводить ритуали, й прислів’я, яке у формі окремих речень конденсує колективний досвід і передає його від генерації до генерації, не потребують зараз більш докладного пояснення. Ці жанри звучать або звучали всюди, де людина виявляє себе в усній традиції – від патагонців Вогненної Землі на півдні до ескімосів Канади на півночі.
Ці ж жанри можна розглядати також як базові для усної культури людства: вони, точніше, їхні аналоги в технізованій масовій культурі не зникають і в найбільш цивілізованих сучасних народів. Справді, міфи відтворюються в літературній та кінематографічній фантастиці типів "містері" та "фентезі", їх функції переймають сакральні тексти сучасних релігій; казкам відповідає масова белетристика різних ґатунків – від детективів до "романів для господинь", де бідна дівчина, трохи побідувавши та настрахавшись повторює долю Попелюшки; життя фольклорної обрядової пісні та ритуалів, що їх вона супроводжує, ніби продовжують гімни та ритуали сучасних церков, з одного боку, а з іншого – установ світських, а саме: держави, війська, шкіл, університетів, компаній, скаутів, піонерів тощо. Нарешті, прислів’я продовжують жити і в своїй усній формі, і у вигляді літературних афоризмів, політичних лозунгів, реклам абощо.
Проте, у світовому фольклорі маємо справу і з групою жанрів, що існують не у всіх народів земної кулі. Так, цих жанрів немає у дуже архаїчних фольклорах індіанців Америки. Причину цього явища відкрив американський етнолог Ф. Боас, довівши, що предки корінних народів Америки переправилися через Берингову протоку (або через перешийок, що тоді існував) ще перед тим, як мешканці Старого Світу винайшли епос, казки про тварин з мораллю та приказки. Отже, згадані жанри мали задовольняти духовні потреби вже більш розвиненого суспільства.
Хоч герої епосу деякими своїми надлюдськими властивостями ще близькі до персонажів міфу, вони діють уже в епоху утворення первісних етнічних держав і війн між ними, епічний герой є захисник свого народу та його землі. Національним епосом українського народу є вже не раз тут згадані думи, а в минулому – й билини. Поява кінцевої моралі в казках про тварин виводила цей жанр у сферу дидактичну, тим самим розкривалася його алегорична сутність, а персонажі його вже не могли прирівнюватися до тварин – персонажів міфу. Насамкінець, приказки – на відміну від прислів’їв – конструкції незамкнені, що монтуються в інші речення плинної живої розмови, є певним кроком по шляху десакралізації племінної мудрості та водночас переносять до народної буденної мови, вульгаризують метафоричність особливої сакральної мови жерців.
Серед фольклорів Європи, Азії та Африки, в яких знаходимо всі перелічені жанри, вирізняється тісніша група, що відзначається фактичною ідентичністю казкових сюжетів та сюжетних конструкцій епосу. Переважну більшість народів, носіїв цієї групи фольклорів, відносять до індоєвропейської мовної єдності, проте кордони спорідненості фольклорної не вповні збігаються з мовними. Разом з народами мовних груп індійської (або індоарійської), іранської, тохарської, грецької, кельтської, германської, балтійської, слов’янської ті ж казкові сюжети переповідають і грузини, мову яких лінгвісти відносять до картвельської групи. Можливо, у майбутньому виявиться ще одне коло споріднених за певними фольклорними явищами народів, цього разу співвідносне з ностратичною макрородиною мов – мови афразійські, індоєвропейські, картвельські, уральські та алтайські.
Український фольклор знаходить своє місце серед усних традицій, що належать народам слов’янської мовної групи. Питання ж про найближчі до нього серед слов’янських залишається дискусійним. По-перше, тому, що витоки подібності між слов’янськими фольклорами є різними за походженням: подібності до білоруського та польського, наприклад, не в останню чергу визначаються результатами взаємовпливів у останні сторіччя, паралелі з південнослов’янськими, інколи вражаючі, відбивають прадавню генетичну спорідненість. По-друге, треба мати на увазі, що усі слов’янські фольклори насправді дуже близькі, але фахівці часто-густо оцінюють не об’єктивний стан речей, а відмінності у тих понятійних сітках (зокрема, в термінології), що їх накладають на вітчизняну усну традицію фольклористи кожної країни.
1.6. Фольклор України та український фольклор
Поняття "фольклор України" та "український фольклор" не тотожні. Так склалося історично, що споконвіку на території теперішньої України жили й представники інших етносів. У Києві, наприклад, з давніх давен існувала єврейська колонія, а поява серед ідолів, поставлених у X ст. великим князем Володимиром Святим у своєрідному державному пантеоні на сучасній Володимирській гірці, скульптурних зображень іранських "Съмаргла" і "Хърса" свідчить, на думку російського історика Б. О. Рибакова, що "аланські, яські племена салтовської культури, можливо, входили до складу держави Русі" 42. Натомість безперечним історичним фактом є існування в XI–XIII ст. під Києвом, у так званому Перепетовому полі поселень торків та "чорних клобуків" (каракалпаків) – тюркської гвардії великих князів київських, котра брала активну участь у політичній діяльності домонгольських часів. Згодом великі німецька, польська, вірменська колонії з’являються в прадавньому українському Львові.
І тепер фольклор України складають, окрім українського, фольклори росіян, білорусів, євреїв, вірмен, поляків, болгар, греків, кримських татар, німців та представників деяких інших народів, що проживають у нашій країні. Деякі з цих усних традицій вивчено краще (наприклад, пісенний фольклор українських болгар), інші взагалі не досліджувалися спеціально, і тут нам є над чим попрацювати.
Але ж і сучасний обсяг поняття "український фольклор" досить складний. Знов таки маємо справу з явищем синтетичним, бо йдеться про усну творчість не лише українців (та іноетнічних носіїв традиційної української культури), що живуть на території України, але й тих, хто, опинившись за її державними кордонами, зберігають свою мову та фольклор. Більш складний, тріадний поділ використовує зарубіжний україніст Ю. Тамаш, що розрізняє "материк" (українці у складі національної держави), "периферію" (у Польщі, Словаччині) та власне діаспору 43.
Структура фольклору діаспори не є однорідною. У тих регіонах, де українці живуть споконвіку, – як, приміром, на Підляшші та Холмщині (Польща) або Пряшеві (Словаччина), вони фактично створюють хоч і відокремлені від метрополії, але природні анклави українського фольклору, принципово не відмінні, наприклад, від гуцульського або слобожанського. Там, куди еміграція відбувалася за рахунок лише певних областей, вихідці з них перемішувалися, проте їхній фольклор згодом набував вигляд хоч вже не регіонального, то, сказати б, макрорегіонального. Таким є фольклор канадських українців, котрі є нащадками емігрантів, переважно, із Західної України. Коли ж збираються докупи переселенці з різних кутків вітчизни, як це було, приміром, в українських анклавах на російському Далекому Сході, тоді з різнорегіональних компонентів утворюється нова, доволі мозаїчна фольклорна єдність 44.
Проте й тоді, коли мова лише про фольклор метрополії, ми якось мало замислюємося над тим, що поняття "український фольклор" є певна наукова абстракція, яка куди зручніше прикладається до того причепуреного і цензурованого словесного й музичного "фейклору" (див.: 2.6), котрим нас десятиріччями годували радіо, телебачення і професійні "фольклорні" ансамблі, ніж до реального конгломерату регіональних усних традицій 45. Регіони відрізняються навіть за жанровим складом: так, у XIX ст. думи відомі були лише в східних областях, коломийки – тільки в західних. Та що там регіони! Фахівці добре знають, як змінюються календарні ритуали від села до села.
Сказане, одначе, не означає, що слід відкинути оту абстракцію й перейти до вивчення регіональних фольклорів поодинці. Теоретичне рішення проблеми: розглядати національний фольклор як надрегіональний інваріант, а регіональні – як його конкретні варіанти. Тоді – як це було й у випадку з фольклорним твором – усі відмінності між регіональними варіантами (навіть у жанровій структурі) можна було б розглядати за тією ж моделлю природного, біологічного аналога, як результати певної пульсації або мутації складного організму.